В колонках играет - A Perfect Circle - The Noose
Настроение сейчас - паскудство

Читати це не варто, бо написане в дуже поганому настрої )

Він не любив Місто, ніколи воно не гріло його теплом, навпаки, давило. Холодні і сірі вузькі вулички з тьмяними ліхтарями. Де не де вони різко блимали, створюючи дивну атмосферу тремтіння і паніки. Багато високих будівель, багато яскравих фосфорних афіш, багато маленьких магазинчиків та кафешок, багато машин, трамваїв, і так мало перехожих.
Під ногами – калюжі, а в них – увесь світ, весь безкінечний простір нічного неба.
Він в своєму житті любив лише небо і часто залазив на дах однієї з багатоповерхівок.. щоб побути ближче до нього. Сидів там, звісивши ноги донизу, по-дитячому бовтаючи ними у повітрі. Не раз його затримували за це.
Підніматись уверх завше потрібно було зовнішньою драбиною. Багато-багато щаблів угору, до нічного простору і тихої самотності. На рівні сьомого поверху щаблі були сильно розхитаними, що додовало його тріпу незвичного екстріму. В його наплінику завше був термос з гарячою кавою і цигарки. Що ще такому як він потрібно?
Діставшись до цілі, він ставав на край будинку і з байдужістю в очах розглядав Місто, що потонуло в нічному спокої.
Воно завше було таким – сонним до тошноти. Тут ніколи нічого не відбувалось, а люди були наче в комовому стані, жили життя по певній інерції. Вдень – спека і пилюка зводили з розуму. А ніч дарувала приємний ескейп.
Він працював журналістом довгий час в одному з місцевих журналів, але минулого тижня його просто вигнали за надто претензійні статті.
“Чортові виродки” подумав він, затянгуючись їдким димом цигарки.
Хотілось втекти кудись далі за межі цього пекла. Воно наче вбивало все позитивне в людях, перетворючи їх у безчуттєвих зомбі. Він і сам був надзвичайним циніком. А можливо він просто вибудував для себе імідж такого безсердечного і холодного покидька? Ні. Не той випадок.
Хоча тільки ніч знала його справжнє обличчя - глибокі зелені очі та легку сумну посмішку.
Його смішили малі неформали, що обвішувались безліччю аксесуарів для створення певного іміджу. Вони, мов ті мавпеніята, щодня походили одне на одного. І вулиці з кожним днем все більше кишіли схожими дітиськами. Його дратували розкурвлені дівчатка-підлітки, що спокусливо підморгували йому у метро та на вулицях. Йому не подобались товстопикі виродки, на котрих він працював.
Але що ж, в житті ми йдемо на велику кількість пожертв. Але з часом банальний секс з такою малолєточкою чи посилання якогось бугая на вулиці здавались йому все більш плоскими та огидно-банальними.
Він не був з тих людей, котрі захоплювались власним внутрішнім світом, у котрих горіли очі до життя, надія на краще в них давно померла. Він просто жив аби жити. Існував, як і решта людей в цьому Місті. Він не шукав істини і не думав про смерть. Він просто грався з життям.
Тут, на висоті, Місто видаолсь йому жихливою потворною химерою, що поїдає власних жителів. Як він не помічав цього раніше?
Таке припущення розсмішило його до сліз. Яка банальність!
Втекти, в інше життя. Кудись, де можна дихати на повні груде. Де повітря не отруєне точксичним димом кількох хімзаводів та вихлопними газами, де замість сірості стін є густий сосновий ліс на березі прозорої річки.
Де в його душі зародилось місце для таких мрій він і сам не знав. Сплюнувши зі злістю, він почав спускатись вниз.
Він повертався назад у Місто-монстр, до таких же монстрів як і він сам, байдужих одне до одного, без почуттів та мрій, у місто без живих людей у ньому