Настроение сейчас - не знаю

“Когда затихнешь ты в безмолвии суровом,
Под черным мрамором, угрюмый ангел мой,
И яма темная, и тесный склеп сырой
Окажутся твоим поместьем и альковом”
Бодлер

На стіні тремтіла тінь від запаленої свічки. Решта кімнати була огорнена густою, навіть дещо в’язкою темрявою. Старий будинок, років мабуть так з п’ятдесят. Сирість та вологість зробили своє діло і по холодних, поцвівших стінах струменіла вода, фарби злущились, залишивши під собою лише немічну, злегка прогнившу дерев’яну кладку та фрагменти штукатурки. Підлоги не було, паркет було зідрано ще кілька років тому, залишалась лише купа пилюки та сміття, перемішана в жахливий гармидер. Тут пахло гниллю, затхлістю і смертю.
Колись один з найрозкішніших готелів міста перетворився в пустку, в місце, якого всі жахались та намагались обходити стороною. Причиною стало якесь, якщо вірити чуткам, таємниче вбивство шльондри, що серйозно підірвало репутацію готелю та врешті-решт таки її добило.
Всі боялись цього місця, а для нього воно стало своєрідним домом, притулком, присталищем… Small sanctuary
Так склалось, що в нього не залишилось нічого та нікого. Лише короткі уривки спогадів, котрі він турботливо збирав докупи, лелеяв їх, оберігав сам не знаючи від чого.
Всім його багатством було кілька пензликів, фарби та старенький касетник з єдиною касетою всередині – “Ангст” Лакрімози.
Свій невеличкий заробіток він мав завдяки своїм малюнкам, які купували не дуже охоче.
Все, що він малював, чітко відображало його душу і він завше видивлявся блиску в очах своїх покупців. Натомість – самозакохана порожнеча. Невже ніхто його не в стані зрозуміти… усвідомити, що саме він хотів сказати? Його картини німо кричали, ба навіть, ридали по різних мажорних помешканнях. Там вони були приречені на страту.
А йому вистачало хіба що на цигарки та хліб.
Його свічка догорала, залишаючи під собою порожню пляшку, залиту восковими сльозами і через хвилину-другу мала загаснути. Десь за межами його маленького sanctuary лютував різкий пекучий вітер, по кімнаті владно розгулював протяг, змушуючи нещасну свічку і його самого тремтіти. Шибки, що ще де-не-де вціліли, розпачливо тремтіли, погрожуючи от-от розбитись, десь рипіли старі дерев’яні двері, чути було як десь далеко виють сирени. Можливо десь трапилось ще одне вбивство і його будуть зараз розслідувати, можливо комусь намагаються врятувати життя. Все це було таким далеким та фальшивим… В житті світу для нього не залишилось місця.
Він сидів, притулившись спиною до вологої та холодної стіни, злегка посміхався, хоча з очей капали сльози, скочувались на підборіддя, збирались в кутиках губ маленькими краплинами. В голові лунали до болю знайомі мелодії. Він курив… тремтячими руками підносив цигарку до губ та повільно затягувався… раз за разом. Викинутий ним недопалок пролетів маленькою червоною кометою в темряві, вдарився об сусідню стіну та розсипався сотнями маленьких іскорок. Красиво, наче справжній фейєрверк і лише для нього одного.
В руці він стискав пістолет. Вдивляючись кудись в темряву він притулив його до підборіддя. Доля секунди розірвала реальність на мільярди піщинок, згвалтувала його свідомість брутальним вторгненням кулі в тканини. За цю долю секунди він відчував, як ехом проноситься звук пострілу попід дахом будівлі. Це все відбулось лише в задвірках його свідомомсті і лише на мить… Яскравий, червоний вибух.
Вибух, що супроводився ще одним грандіозним фейерверком. Вибух, що злився з виттям сирени з його внутрішнім відчайдушним криком…
Різкий порив вітру загасив залишки свічки і в темряві можна було почути лише глухий звук упавшого на землю пістолету та його тіла.
Світ продовжував своє метушливе життя. Лише холодний вітер, вдираючись час від часу в кімнату розпачливо виконував реквієм.