Настроение сейчас - не краще

Я сиджу на вікні. Так, люблю тулитись на невеличкому підвіконні, визираючи надвір, спостерігаючи за всім, що відбувається за межами мого маленького світу.
Останнім часом він тіснішає, стає мілкішим та затуманеним.
Колись безкраї простори стислись до невеличкої кімнатки...
Почуваюсь, власне, тінню і не більше.

Тут завше було холодно і незатишно, як, в принципі, і зараз.
За вікном блимають старенькі ліхтарі, монотонний голос повідомляє про прибуття автобусу, чутні чиїсь спішні кроки, періодичні пориви вітру...
Не хочеться мені мріяти... Всі мрії стають пустими, наївними, болісними...
І я, як би то банально не прозвучало, втрачаю над ними контроль.
Не хочеться йти на поводу у власним емоцій, слабостей...
«О Луне я мечтаю, но Луны рядом нет»
Ха...

Мені не хочеться жити для Когось, для того, щоб бути саме такою в Їхніх очах.
Мені не хочеться бути такою, якою Вони мене уявляють та хочуть бачити.
Я далеко не ідеал і чудово знаю всі свої недоліки, кожнісінький з них.
Мені неприємно, коли Вони цим зловживають і при першій нагоді жбурляють мені їх в лице.
Мені не хочеться оправдовувати Чиїхось очікувань...
Це втомлює, це просто непотрібно.

Чому не можна просто жити СВОЇМ життям, так, як би Мені того хотілось, не Їм?
Чому не можна робити своїх, власних рішень, чому не можна падати, помилятись, плакати?

Перетворюю свій щоденник в свого роду сміттєзвалище... Весь бруд з душі – сюди.
Ненавиджу навантажувати інших собою, ненавиджу, коли мене жаліють, важко, коли мене не сприймають і не хочуть.

Ті, хто знає мене в житті, не знають цієї частини мене. Для них я – лише «веселий оптимістичний зайчик». Навіть не зважаючи на мій зовнішній вигляд, навіть не зважаючи на мою від них відчуженість... Та для них я лише одна з багатьох знайомих, не більше.