[333x500]
В колонках играет - Fleur - Сегодня
Настроение сейчас - невідомість

Космічність простору навкруги мене часом доводить до божевілля.
Якісь фантомні обриси вимальовуються по кутках свідомості, прозорістю повітря дихаючі тіла, дивні ілюстрації до кожного подиху, дивні асоціації з цією порожнечею. Дежавю вже в котрий раз, не відчуваю себе в цьому світі, не відчуваю своєї присутності, таким собі попелом, що відлітає за вітром, розлітається на мініатюрні порошинки і вже ніколи не повертається в свій попередній стан; такою собі крижинкою, що від тепла перетворюється на воду і стікає вниз чиїмись теплими долонями. Пустота і холод всередині... Не рятує мене ця довогожданна осінь.
Так боюсь приходу зими... так боюсь початку снігів... кожного разу мені здається, що я не переживу цю зиму... починаю боятись ночі, яка завжди ховала мої думки і сльози... Намагаюсь вбити в собі цю слабкість, не виходить... Може сльози це дійсно так, всього лиш признак моєї слабкості, але інколи вони шукають вихід біллю,
гіркотою, розпачем, втомою... інколи щастям...та це було так давно, це було наче видуманою казкою, гарною, ніжною, із щасливим кінцем... таким, якому немає місця в реальному житті. "Больше не будет больно и плохо, сегодня не кончится никогда"... навіює роздуми на тему "а якщо..." і знов гублюсь між маленькими кроками в сторону розуміння. Лише звуки окремими картинками завмирають в свідомості...
Зараз хочеться збожеволіти. Бути божевільним так добре... божевільних ніхто не сприймає всерйоз, але "божевільні" інколи мають рацію, вони дуже правдиво дивляться на речі. Божевільний...ненормальний...а що ж таке той "нормальний"?
Я ніколи себе не почувала "нормальною", повноцінною людиною... стільки комплексів, стільки незрозумілого, стільки проблем, стільки всього…надто багато… завше так було скільки себе памятаю. Чому так я не розумію та може я й не повинна цього розуміти. Я не розумію головного - хто я... мені важко так от дрейфувати, маючи хитку і нестійку поверхню під ногами, маючи завязані очі... Те, в що я вірю, те, на що я надіюсь часом здається нечітким, несправжнім.
Зараз навколишній світ - ламких, примарних, як дим в садах, відносин, червоних і солодких, наче яблука, обманів, світ пожухлого листя і ледь теплого, не здатного прогріти до середини, сонця, чорного винограду, вина, ще найсмачніших "молодих" горіхів, тендітних голосів в підсвідомомсті, світ солі на губах... отрутою, що проникає глибоко в мозок, заражає насвітліші частинки душі вязкою смолою. Світ з чіткими ароматами і картинками, з окремими слайдами, що минають в вікні мого автобуса, світ зустрічей і прощань... довгих і коротких, з легким серцем і з нестримним сумом... Світ, де не панує хтось солідний, а панує одна лише мрія, що виривається на свободу пташкою з клітки... але зараз мої мрії розбиваються об прибережні скелі... Згадалась фраза з фільму "Мемуари гейші"... "Сердце умирает медленно, сбрасывая одну мечту за другой...медленно, пока не останется ни одной, ни единственной".
Вічуваю, як всередині мене відбувається те ж саме, як я повільно помираю, мені не залишається у що вірити, на що надіятись, мій мізерний світ розсипається піщинка за піщинкою... Я не хочу залишатись в цьому стані, не хочу... так хочеться, щоб хтось подав руку і витяг з цього багна на світло...