Згадується Up Fest… Швидко, одним яскравим спалахом він пройшов… Хочеться ще…
Настрій… бла бла бла… no comments… Чомусь на душі коти шкребуть… Шкребуть, вганяють їх сріблясті тонкі пазурики прямо в серце… Чому? Не розумію… наче все гут, але якийсь смуток полином гірчить в глибині душі.
Хочеться… сама не знаю чого хочеться… міцно обійняти близьку людину і не відпускати, мовчки сидіти і дивитись на чорноту неба…просто знаючи, що хтось є поряд…що комусь не все одно…
Так дивно це все… колись смски відправлялись до 5 ранку…зараз – тихо… і немає про що шкодувати, немає про що згадувати…немає про що поплакати, наче випалено вогнем…
А-ля Silent Hill – “Вогонь не очищає, він випалює до чорноти”… і тиша за межами навушників… тихий, сонний світ огорнений вечірньою прохолодою…хтось ходить туди-сюди під моїм вікном, хтось сміється, хтось сумно і втомлено зітхає… все таке відчужене, а може це я… може це мої дурні думки, що прискіпливо вишукують присталища для себе в моїй голові… як окремі живі істоти…як мерехтливі ліхтарики… як тупий біль, що сочиться всередині цієї пустоти пульсуючим потоком…
Побажати би комусь “надобрані”, відіслати би ці думки подалі, не повертаючись до старого, не озираючись назад, написати на клаптику паперу кілька теплих слів і, зім’явши, викинути в корзину для сміття… подалі від людських очей…
Маленький всесвіт мій тримається, балансуючи, на грані… куди все полетить. Куди полечу я?

…Почуваюсь відповідно до малюнка… маленькою, беззахиною істотою…

[500x355]