В колонках играет - Sum 41 - Pieces
Настроение сейчас - ...плачу....

Чому все так заплутано?
Запитую себе що доброго, хорошого я зробила…мало мабуть… толком і нічого, коли усвідомлюєш, що вже майже…ще чуть…19 років – коту під хвіст…якесь дивне відчуття тебе охоплює… Хочеться як мать Тереза кинутись на допомогу всім потребуючим… хех, безглуздя…
Здається є там в моєму списку кілька добрих справ… та все ж…господи, чим я напрягаюсь, треба терміново викидати цю фігню з голови…
Що зараз? Дивний стан водночас гармонії з самою собою і в той же час спустошення… воно – мій постійний супутник, як нагадування в телефоні… “Ірка, давай, шукай щось нове щоб заповнити мене, щоб не дати собі загнутись до кінця”. Смішно і банально водночас. Інколи здається, що все наше життя – банальщина… наразі воно якесь пусте та сіре. А може просто нема тої людини, яка б зігрівала..? хоча є, але вона не в стані дати мені того, що я так потребую… так дивно, не думала, що це мене чекає…пустота…еххххх…хуєта сплошна… Чому все так паршиво?
Час лікує? Куди там! Що не день, то все більше потопаю в бруді…в галімому смердючому болоті…і ніхто не подає руки, вибиратись треба самій…
Так цікаво складається життя… Кожен, як не крути, сам…один… самотній… аскет….називайте як хочете, але зміст залишається тим же… коли нам важко, коли боляче, коли ми потребуємо підтримки… ми самі, чому? Іронія долі? Де ті, кого ми вважаємо близькими людьми, коли ми їх потребуємо? Нащо хтось, якщо він лише нагадує тобі про твою нікчемність, топче лицем в бруд, холодний… робить боляче, підрізає крила, вбиває надії, одну за одною, поки нічого не залишиться…і все це за маскою доброзичливості…з кимось почуваюсь ще більш самотньою..дивлюсь на людей, а всеередині ця пустота…навіть до батьків перестала щось відчувати…неначе я просто ходяче м’ясо без почуттів…мене це лякає… а може я просто не вмію любити… може а що таке любов?… хто скаже? Хто підкаже…хоч хтось в неї ще вірить…бо я – ні… вся ця романтика… проходить, весь цей фізичний потяг, що часом зводить з розуму, все це…воно меня схоже на тонке скло, яке дуже легко розбити..словом, поглядом... і все…і вже нічого не залишається крім ненависті…оооо, вона сильніша за всі почуття і нажаль живе в кожному…кожнісінькому серці…а може не нажаль? Може саме ця ненависть допомагає виживати… суспільство гірше будь якого стада…виживає хитріший, швидший, жорстокіший, спритніший, сильніший і т.д… от вам і закон джунглів, живем по правилах…інакше й не вижити… затопчуть, згризуть, ще й зверху пострибають, з землею зрівняють…
Господи, ну чому мені так…
Ірка, тримайся, тримайся, не смій навіть… не можна….ще трошки і все стане на свої місця…обов’язково…мабуть…

[700x525]