[638x454]
Здається... все от, досягла цього стану, коли збираєшся докупи, в єдине ціле, осмислене і повноцінне.
Для того, щоб пізніше вкотре розбитись на друзочки.
Тепер щовечора я млію від тої кількості звуків, запахів, образів, тонів, які просто-таки звалюються на мене, переповнюючи.
Від цього і місто сприймається по-іншому, свіжо, не буденно.
Так, ніби воно стало трішечки ближчим, ріднішим, затишнішим.

Сьогодні я задавалась питанням - чому я не народилась в якомусь маленькому європейському (північноєвропейському) містечку, оточеному безкінечно мальовничим горами?
В містечку, де будинки і вулиці - з каменю, вікна - зі ставнями і фіраночками, підвіконня - з рослинами і котами.
Де посеред міста тече невелика річка і є багато місточків.
Де є багато затишних місцин для усамітнення і прогулянок.
О, я гуляла б там постійно! Часто носила б із собою в сумці книгу. І фотоапарат. А ще багато плівок.
Щоб потім проявляти їх у темній кімнаті з усіма цими ванночками, розчинами, чутливим до світла фотопапером. Про це у мене досі тримаються спогади вже 8-річної давності, дуже ностальгічні.
Здається, в таких містечках інтернет чи телефон - вияв несмаку.
Я б з превеликою радістю розміняла їх на хорошу кімнату-бібліотеку та старий патефон аби слухати Моцарта і джаз 60-х років.