Відпускаю нарешті їх у небо.
Доламуючи власні ребра-сірники, помічаю, що там, всередині, не порожньо.
Там все поросло ще торішньою травою...
І небо...його уламки повсюди.
Безпричинно-безнаслідкова весна снів, слів, днів, зведених брів, чужих голосів.
Хвилеподібне звучання, що з кожною нотою розрізає по сантиметру мого тіла, залишаючи врешті-решт невизначену за формою, змістом і призначенням масу.
"Будь ласка, будь ласка, будь ласка. будь...." зусилля, мУка застигає на губах і, здавалося би, тут і зараз я навіки онімію.
Щоденний одинадцятигодинний марафон безумства - падіння крізь себе, кулею навиліт.