Задихаюсь, спотикаюсь, врізаюсь у стіни, залишаючи по всьому тілу синці... прострація тотальна.
А вранці сильно сльозяться очі, коли виходжу на вулицю.
До речі, про очі. Буду носити окуляри. For a change. Так насправді ж, зір у мене вже - гірше нікуди вже, думаю.
Бла бла бла.
Забиваю голосу собі...відволікаюсь від того, що зводить мене з розуму...
Фігово виходить. Втрачаєтсья земля під ногами. Факін фак.
Завтра буде новий день і мені все це просто снилось. Цього не було. І все знову буде добре.
Мусить бути тільки так.
І всі будуть щасливі.
І житимуть довго.
І помруть в один день
Або не помруть взагалі.
Не в Парижі.
Ніде.
Як у казці.