Сьогодні на вулицях мого міста справжнісінька весна - світить сонце, під ногами цілі ріки з натопленого снігу. В мене якась недозастуда, яка все не дає спокою. Рівно так же, як і студенти, що без перестанку телефонують, щоб щось доздати, донести, перездати. Купа макулатури на моєму столі поступово збільшується, а ентузіазм з приводу подальшої викладацької діяльності якось навпаки...

Та все ж... я от слухаю плеєр, багато гарної музики. І, коли в громадському транспорті чи на вулиці вона пройме мене до мурашок по тілу, я тихенько, про себе, усміхнусь. Усміхнусь, коли виходитиму з книгарні з щойно купленою книгою (шматочком великого щастя). Усміхнусь, піднявши голову угору, до неба, коло воно таке не по-зимовому легке. Усміхнусь випадковому перехожому, зустрівшись з ним поглядом. Усміхнусь собі, десь там, всередині себе. 

І ніби легко утримувати себе в цьому стані, здається, в будь-яку хвилину все розвалиться, розсиплеться, розлетиться до дідька. Чи то може все і всі вчать мене - не може все бути просто так, не може все бути ПРОСТО? Мусить бути якесь але... А чи справді мусить?!!!