Тисячі її пальців проламують мені ребра, проникають між них і стискають нутрощі. А я сиджу отака вся німа (бо ж сама колись собі зашивала рота старою іржавою циганською голкою), флегматично спостерігаючи за цією дивною істотою.

Вона перестала мене лякати. Вона виє на повню і носить мене, сплячу, на своїх руках. Іноді я можу чути її думки крізь музику улюблених пісень.

А іноді вона заповзає в мою голову огидними слизькими хробаками і безсонними ночами я відчуваю як вони ворушаться всередині черепної коробки.

Вона має запах землі, трави і прогнилої деревини. Якби існували парфуми з таким запахом, я б їх обов’язково купила.

В мої долоні вкладає старі, погнуті цвяхи та уламки скла. «Ховай, ховай, дівчинко то в свої пуделка, скриньки, торбинки, в свої сни та під подушку! Ти одягнеш на себе мішковиння, ноги замотаєш в листя подорожника і йтимеш тисячі кілометрів спорожнілою планетою щоб спокутувати навіть не свої і навіть не гріхи. А не захочеш – пригвіздкую тебе твоїми ж цвяхами, зроблю розтин твоїми ж скельцями. Без анестезії.»

Вона ніби ідеальна героїня моїх пост апокаліптичних марень – сіра, лиса та погорблена, з кістлявими руками та перекошеним обличчям. Прекрасна в своїй потворності. І тільки моя. Вона харчується моїми пережованими, виблюваними мріями і здається, не відпустить мене вже ніколи.