Не перестає мене дивувати як іноді людям важко визнати свою помилку чи провину!

Навіть коли вже всі аргументи пред’явлено, коли всі шляхи відступу перекрито, коли доводиш до людину до самозаперечень і розгубленості...

Ні, вона не скаже нізащо «ну так, це я винен». Почне проявляти агресію. Кричати та ображати тебе, сподіваюсь на принцип «найкращий захист – напад». І з іншого боку вона отримує твій спокій як ще більший подразник. Проста ситуація перетворюється заледве не на цирк.

Ну і от тепер запитання – ЧОМУ так важко зізнатись іншим та собі, що ти десь прогрішив, що тебе спіткала невдача, що ти чогось там не знаєш…?

Таке враження, що люди надто зациклились на своєму его і все носяться-носяться з ним, забуваючи про щось, що справді важливе.

І недайбоже задіти їх за живе, всі ж такі ранимі та чутливі поробились…

Забагато гордості, пихи, самовдоволення, моментами навіть самолюбування.

А вона руйнує нас… так будьмо ж простіше, м?