Я якась вся така розклеєна і сентиментальна останнім часом, що аж смішно.

Катаюсь вечірнім містом на тролейбусі. Вечірні тролейбуси завше напівпорожні, та все одно найкраще стояти на задній площадці і дивитись на злітні смуги вулиць, освітлені фарами машин, ліхтарями, різнокольоровими вітринами... А у вухах буде хороша музика, від якої мурашки по всьому тілу. Вночі, замість того, щоб спати, дивлюсь фільми… або на свою вулицю. Довго стою на балконі і прислухаюсь до звуків нічного міста.

Інколи стає не по собі від думки, що все це – страшна безвихідь і банальність, безперспективна лажа. А в інші моменти просто посилаю ці думки до дідьчиної матері.

Я ж сильніша за це все…Варто лише трохи пересилити себе, дати самій собі доброго стусана-ляпаса-підсрачника і що ще, і продовжувати (нехай і безперспективно) але жити, блін.

В такі моменти як зараз мені хочеться і віриться в те, що все у мене буде добре.

I must go on standing
I'm not my own, it's not my choice