Вітер розвіває паперові оголошення, залишені кимось для когось. Шматочки пустослову.

Вітер гуляє моїм містом, забираючи з собою поодинокі листочки і мої нав’язливі думки.

Вітер заплутується у гіллі дерев і падає просто мені на голову, а я падаю в кому.

Іноді я гуляю тут, переконуючи себе, що це вперше, що раніше мене тут ніколи не було.

І тоді все стає трішки чарівнішим. Шкода, що не ріднішим.

Старенькі східці ведуть мене до річки. Туди, де найкраще топити луску непотрібств у воді, розбавляючи її молоком туману.

А більше нічого і не треба мені.