Повільно тягнеться час, все наче зависає, а я… я продовжую задаватись тими ж питаннями. Цікаво, якби можна було зрозуміти цей стан, стало би легше? Навряд.

Іноді хочеться напустити повну ванну води, досипати туди льоду, осунутись з головою в цей холод і так провести всю зиму. Чи, як у тій книжці, разом з дикими котами заснути в старій дерев’яній хатині посеред гір і прокинутись тоді, коли буде тепло.

Але то всього лиш перспективи на зиму.

Наразі мені найбільше подобається отой коротесенький шматочок доби, коли заходить сонце. В тому світлі можна тонути, можна загортати його долонями, вплітати у волосся, розбавляти сльозами, видихати з димом цигарки, затримувати на кутиках губ – для теплої посмішки. Коли все таке невагомо-крихке. Кожного разу відчуваєш відповідальність за свої жести і слова, бо ж боїшся розбити в друзочки саме ось цю секунду.

Місто, поржавіле у своїх осінніх снах, потроху вицвітає. Здається, неминуче вже так близько, що стає важче дихати і здавлює у грудях.

Цієї осені мені трапляється багато мертвих птахів. За кожним з них цикають стрілки годинника. І може навіть правлять у церквах. А мені вже навіть не сумно. Тільки боляче.