Пора ефемерності реального.

Мабуть через те, що дивлюсь на світ через дим багать та м’яке, ніжне сонце.

Запах паленого листя, що стоїть навколо, відкидає флеш беком у ще таке недавнє літо.

Знову і знову вривається вона в моє життя – пора «золота на блакитному», пора хронічно мокрих ніг та замерзлих пальців, які відчайдушно хочеться зігрівати подихом, пора порожніх двориків і самотніх прогулянок під мокрими електричними дротами…

Пора геть не притупленого болю і сумної музики…

Але все ж… так добре.

І я тішусь кожному настроєстану. Ціную.

Поки я оце так собі тішусь, в мене під ребрами знову починає боліти.