Важко повертатись з гір додому. Важко прокидатись з недовгої, але казки.
Відпустити всі ті вершини-тумани-небесності... Зігріти ноги від холоду роси та води у гірській річці,
вимити волосся, втративши легкий аромат багаття і трав... Втратити шматочок себе... безповоротно.
Дуже хотілось кричати, плакати, божеволіти.
Пішла до річки, геть не стримуючи сліз. І дивилась на захід. І було ДУЖЕ погано.
А ще було безумно гарне небо. Воно завше таке різне-різне, просто в окремі дні - неповторне.
Через годину (о, офіційність, бля!) мені виповниться 23....а мені просто ж хочеться подітись. Щоб нікого не бачити.
Я воліла б сидіти там...на вершині гори, підкидаючи дрова у багаття, і пити смачнюче домашнє вино, геть не п'яніючи.
Я, здається, помру, чекаючи... справді болить це все так. Навіть не здогадувалась, що спроможна на таку кількість сліз...