Ля_каюсь… так страшно спостерігати розпад своєї свідомості – ловити її крихти і друзки.

Лише для того, аби принести весь цей оберемок на багаття нового дня.

Я бачу сон наяву. Він давить, повільно замотує очі колючою проволокою, а я…я видавлюю з себе слова-думки-подихи…аби лиш не впасти назад – в ту кому.

І фіолетовий холодний день буде єдиним, хто бачитиме мою цю слабкість.

Відламуй собі від мене спогади, забирай назад всі свої частинки, які десь ранили тіло, а десь прижились в душі. Видирай в мене з-під ребер згусток тепла і світла, щоб я більше не сміла дивитись комусь прямо у вічі.

Я знаю, твої кігті ідеально для цього створені – шматувати мене.

А може перегризи мені горлянку, аби я більше не билась в конвульсіях?

Для чого це? Все це? Мені?

Іноді я себе просто ненавиджу.