Кутаюсь в долонях у неба… залишається так мало – тільки це вікно з жалюзями і чекати.

Є відчуття своєї банальності, повторюваності, потворності – душевної, фізичної…

Хочеться більшого… натомість здається, що десь всередині щось вмирає.

Так болісно і безкомпромісно.

Хтось впивається струнами мені у ребра – намагається витягнути з мене душу. І я намагаюсь думати про більше, ніж…

А ніж наразі впивається-розрізає мою посмішку.