Богині таки носять на головах поліетиленові пакети замість тонких вуалей та шовкових шаликів! І крапка.

Я закриваю очі, захищаю обличчя долонями.

У темряві виникає відчуття відсутності. Себеусобітебевменіменевкомусьвзагалінерозуміювженічого.

Я ніколи не фарбувала губи, і ось вона – помада кольору крові.

«любов…це не м’ясо, але щось таке криваве».

Відображення у дзеркалі з кожним днем стає все більш незнайомим, чужим, відштовхуючим.

Я лиш хочу, щоб пальці мали здатність проникати вглиб скронь і рвати думки на нікому не потрібні клаптики.

То було б дуже хаотично… можливо, навіть надто драматично…

До дідька драматизм, я стану на цю зиму гладіолусом.

Чи, може, собакою?!

Г-а-у-у-у-у-у!!