[400x510]
В колонках играет - Evanesens
Настроение сейчас - cool

від жаху вона завмерла на місці. Тіло її не слухалося, руки й ноги заклякли Вона ніколи не бачила нічого страшнішого, та ніколи нічого такого з нею не траплялося. Жах охопив її з голови до п’ят. Вона ніяк не могла усвідомити того, що сталося. Олександр лежав поряд і тяжко дихав. Те, чого вона не побачила на розбитій машині, тепер стирчало одним кутом в землі. Можна сказати, що капот стирчав з землі, наче великий жерстяний ромб, що разом із землею не забув оминути і її кароокого. Один куток цього рваного заліза глибоко ввійшов в його лівий бік, трохи нижче серця, зламавши кілька ребер, а іншим боком залізяка просто розпанахала його ліву руку, рана була явно глибокою. Видовище, по правді сказати, не для легкодухих. Вона хотіла підійти, допомогти чимось йому…, але від жаху не могла навіть сказати слова. Хвилина тягнулася дуже довго, і віна як вкопана непорушно дивилась на нього. Навколо почали збиратися зіваки. Але ніхто так і не наважувався, звільнити конаючого від болю Олександра. Хтось викликав швидку. Надіюсь не запізно, маячило в її голові, бо кароокий вже навіть не стогнав а просто тихо лежав не промовляючи ні слова. Мабуть, він втратив свідомість від болю. Де ж ці лікарі, коли вони так потрібні. Поряд лікарня, зовсім поряд., звідси навіть видно кілька будівель лікарняного корпусу… де швидка?!! Нікого… Всього квартал до лікарні.. встигну… ні, буде пізно.. чекати… не можу.. треба… помре! Помре!... де лікарі?!!... думка за думкою хаотично літала в її голові. Що робити!!! Вона різко схопилася на ноги та чимдуж побігла до лікарні. Залишивши його одного. В перше в житті вона пожаліла що не стала хоча б медсестрою, не те що лікарем. А так їй залишається лише надіятися на те що вона встигне привести лікарів, бо швидкої все нема. Каблуки, кляті каблуки… в них майже неможливо бігати. Вона перечепилась. Клятий камінь! Вона з усіх чотирьох полетіла на асфальт, і це посеред дороги! Який камінь? Ніякого каменя не було. Обідравши руки і коліна об дорогу , вона повільно стала підійматися. Якась машина спинилась мало не коло неї, добре водій вчасно помітив. Вона, на проїжджій частині, зі збитими колінами, мало не попала під машину, але все то малозначне, Олександру потрібен лікар, біль ні про що вона не думала. Підвівшись, вона одразу ж побігла до обочини, навіть не зважаючи на матюки що сипалися на неї з уст водіїв. Підбігши до бровки, вона сама позбивала собі каблуки. Як виявилось, то заняття не з простих, просто так зламати каблук не так вже й легко, але, сила є – ума не треба. Ось каблуки вже лишились на обочині дороги а вона несеться в сторону лікарні, штовхаючи перехожих з дороги. За п’ять хвилин вона вже була у лікарняному дворі. Ще мить і ось вона вже у лікарні, благо, в віконечку «Реєстратура» хтось є! вона підбігла, і тяжко дихаючи, хотіла закричати, але з грудей лише тяжко вирвалось - «допоможіть…» жінка що сиділа, одразу помітила, що щось трапилось, тому одразу ж кинулась розпитувати – «Дєвушка, что случилось?»
- Допоможіть… там… срочно... лікарів… треба… на дорозі… швидка… будь-ласка… - ніяк не могла запихавшись зв’язати слова в одне речення.
- Я уже визвала докторов, сей час к вам придут… - сказала медсестра, та комусь подзвонила.
- Ви що не розумієте.. він помре.. промре.. допоможіть.. плакала вона… - не бачачи результату, сльози котилися з її очей – допоможіть… благаю… будь – ласка.
- Дєвушка, успокойтесь! Сей час сдесь будет доктор, об’ясните что случилось – незадоволено і сухо продовжувала медсестра.
- Я ж говорю.. аварія.. люди.. Олександр помре без лікаря… тут поряд… благаю… - сльози не переставали литись з її очей, чому вона тягне час…
Аж ось, не поспішаючи підійшов якийсь лікар, років тридцяти на вигляд, та не звертаючи на неї увагу, звернувся до медсестри:
- Аня, что случилось?
- Да я сама не знаю, вот пришла, - тицьнула пальцем медсестра на неї – говрит что-то случилось где-то рядом, кто-то уметреть должен..
- Лікарю, допоможіть, благаю, - ридаючи вона перервала медсестру, - там аварія, терміново треба лікар, благаю. Вона схопила лікаря за руку та потягнула до виходу, однією рукою витираючи сльози.
- Аня, звоні Міхаличу, пускай бєрьот всьо необходимое и за мной. Сей час едем. Кстати, куда?
- Та тут поряд на площі перед палацом спорту, ми пішки швидше, там пробка, не встигнемо, благаю.
- Харашо! Слишала? Чтоб сей час же билі там ! Мигом! И Аня, ещё раз не позвонишь…
- Ну я же не знала…
- Я говорю звони, кобила!!!! – Аня замовкла і почала набирати номер, а вони вибігли на вулицю, та чимдуж помчали вниз до площі.
За кілька хвилин вони були на місці. Весь цей час вона благала Бога, аби кароокий був ще живий. Вона не знала ні одної молитви, хоча її бабця в свій час намагалась її навчити, але, вона вперте дитя, як завжди не слухала. Як вона хотіла аби він був живий, вона б все віддала аби цей незнайомець не помирав. Лікар схилився над Олександром, але , видно допомога вже не була потрібна. Він з сумом подивився в її повні сліз, але сповнені надії очі. Їй все стало зрозуміло… Все дарма! Дарма… вона безсило і тихо опустилася і сіла на землю. І заридала. Лікар комусь дзвонив, мабуть своїм, аби вже не поспішали. В цей же час з’явились і міліціонери. Але вона ніяк не реагувала на оточуючих. Так боляче… так боляче… як хочеться кричати… чому саме так… чому саме він.. чому саме зараз… Вона плакала, як ніколи в житті ще не плакала. Вона його не знає, але щиро і відверто за ним плаче. Лікар підійшов і сів перед нею навприсядки.
- Он кем Вам приходится? – Тихо і спокійно промовив лікар.
- Друг… - тихо мовила вона.
- Дать успокоительного? – вона тихо мотнула головою, даючи зрозуміти що ні. – У него есть родственники?
- Не знаю, ми лише пів години знайомі…
Під’їхала швидка, санітари, вийшли з носилками, та попрямували до них. Благо міліціонери відтіснили натовп, що зібрався за цей час навколо місця аварії. Так що санітарам прийшлося лише проштовхатися крізь кордон. Підійшли до Олександра і хотіли забрати його, але їх зупинив міліціонер, сказавши, що доки фотограф не закінчить, «тіло» вони не віддадуть. Тому вони знов повернулись до машини та стали чекати. Невдовзі хтось із міліціонерів підійшов до неї та лікаря.
- Добридень, я майор Німко, Ви знаєте що тут сталося? - Запита він у лікаря.
- Ето потєрпєвшая, - кивнув на неї лікар, - она прибєжала к нам в больницу, и привєла мєня сюда.
- Коли помер чоловік?
- Хвилин п’ять тому…
- Ви знаєте потретпілого? – звернувся майор до лікаря й до неї.
- Я , нєт, она вроди єго подруга.
- Добре… як звуть потерпілого, - тепер вже майор говорив лише з нею.
- Олександр… - тихо відповіла вона, витираючи з обличчя сльози. Вона вже не плакала, а тихо сиділа і спостерігала за всім навколо. Сліз більше не було, йшов процес усвідомлення того шо сталося.
- Прізвище?
- Не знаю…
- Ви ж його подруга?
- Так…
- А прізвища не знаєте?
- Ні…
- Хм, дивно, документів в нього при собі не було, що ж, потім розберемося. Доречі, як Вас звуть? Ви бачили що тут трапилось?
- Так, бачила, я - … .
- Добре, - майор записав її ім’я та дані в свою записну книжку. – а де жив Олександр Ви теж не знаєте?
- Не знаю…
- Добре, поїдете зараз з нами у відділок, там спокійно поговоримо. Лікарю, можете забирати в морг тіло…
- Це не тіло, це Олександр!!! – зненацька несамовито закричала вона і з ненавистю подивилась на майора.
- Добре, вибачте, Олександра. – вибачився майор. – Ходімо до машини. Звідкіля збиті коліна і руки?
- Бігла в лікарню…
- Добре, ходімо…
Він допоміг їй піднятися з землі і притримуючи повів до міліцейської машини. Санітари возилися коло мертвого Олександра, якраз, витягали понівечений капот. В голові в неї дзвеніло, вона ніяк не могла прийти в себе…

[288x260]