[500x554]
В колонках играет - Face@Face - Кошка (feat. Маська)
Настроение сейчас - меланхоличное

- Приїхали!!! – з криком, в кабінет влетів хлопець років двадцяти на вигляд, в діловому костюмі, з короткою стрижкою на голові, та широкою як у чеширського кота усмішкою.
- Хто?! – трохи злякавшись від такої несподіванки, вона здивовано подивилась на засапаного парубка, що тяжко дихав неначе щойно пробіг стометрівку. Швидко клацнувши по клавіатурі, як досвідчений компь’ютерщик, вона кількома рухами зберегла і вимкнула іграшку, в яку дуже полюбляла грати на робочому місці у відсутності роботи і зайвого персоналу в кімнаті. Місцеві адміністратори так і не помітили підпільно встановленого нового програмного забезпечення, - хто? … приїхав… - перепитала ще раз не вірячи досі що це сталося.
- Як хто? Ти що, ну ти даєш… сама мені вуха прожужжала, що в сусідній готель сьогодні, тобто прямо зараз, заїжджає її улюблена музична рок-група. А тепер на мороз впала… ти що..?
- Невже!!! Нарешті!!! – вона як вжалена підскочила зі свого робочого місця.
_ Ходім?! – він підморгнув їй, - Хто автограф хотів, там цілий натовп вже зібравсь. Я навіть телевізійників бачив… Ходім – ходім…
- Дьом Тьом. – всміхнулась вона до хлопця, схопила свого записника, та швидко попрямувала за ним в коридор.
- Чуєш, - зненацька запитав її Артем, - нічого від голови немає?...
- Ти ще б на вулиці запитав. Є, але в ящику, потім прийдемо – дам… а що трапилось?..
- Та… - махнув рукою Артем, – голова жахливо болить, вже три дні спати не можу…
- А з дружиною, - лукаво кинула вона.
- Ги…, озабочена збочена… канеш сплю…
- Ти ж казав що не можеш…
- Можу! – гиркнув Артем – Не доставай мене.
- Співчуваю твоїй дружині. – продовжувала знущатись вона.
- От зараза, та сплю я з дружиною і тільки! Безсоння мучить, поняла?!...
- Ги, ще б не зрозуміти.
Так вони вийшли з будівлі і попрямували до натовпу. Коло сусіднього готелю «Океани» були з усіх боків оточені фанатами та фанатками, пресою. Видно було що вони щойно вийшли з автомобіля, бо не так далеко віддалились від білого лімузину, теж оточеного людьми. З усіх боків спалахували вогні фотоапаратів, визирали об’єктиви камер, звідусіль сипався град запитань і море людських рук намагалися дотягнутися хоча б до когось одного з зірок.

За мить вона з Артемом вже теж потопала в цьому натовпі, намагаючись протиснутись до кумирів. Звичайно, вони одразу ж одне одного загубили, бо звідусіль штовхались, кричали, лізли наперебій, дехто навіть вистрибував з-за голів інших, якась дівка залізла на, мабуть, свого хлопця, та осідлавши його шию, щось несамовито кричала і фоткала мобілкою Океанів. Загубивши Артема, вона вирішила сама пробиратися до своєї цілі, доки їй не вдалось проштовхатись до предмету свого обожнювання. Ось він, хапай і радуйся зі своєї удачі, веселий, завжди з усмішкою, жваво з кимось говорив, відповідаючи на десятки однакових за смислом запитань. А вона стояла позаду його і не наважувалась навіть позвати його по імені, просто погукати, хоча, навряд чи він почув би її в такому гаморі. Вона просто стояла і дивилась на його спину. З усіх сторін лунало: - Славік!... Петя!... Мілош!... Денис!... А можна?!... А коли?!... якби людей можна було б порівняти з морем, то можна було б сказати що здійнявся справжнісінький шторм, посеред міста. Вона ж стояла у нього за спиною, спиною свого кумира, так і не наважуючись погукати його, хоча, їй би вистачило просто схопити його за плече, або за руку і він одразу ж повернувся б до неї. Мов пам’ятник журналістці, вона стояла позаду, в одній руці тримаючи свій записник а в іншій міцно затисла шарикову ручку, мов меч Артура в камені, який міг дістатися лише обраному. Стояла… весь час фіксуючись на задніх планах сотень фотоапаратів, камер, звісно, він не помітить і навіть не зацікавиться нею, вона одна, з сотень тисяч фанаток, по усьому світові. .. А вона ж буває на кожному його концерті, знає кожну його пісню, але заговорити так і не наважується. Ось помітно як із натовпу виринув Артем і просунув ручку з фотокарткою комусь з Океанів, хтось з зірок схопив її, швидко намалював розмашистого автографа та віддав назад, в тремтячі від радості руки, який з легкістю знов пірнув в людське море, як в велику хвилю.
Нарешті підоспіла охорона. Високі дужі хлопці швидко проштовхались до зірок, та почали методично і доволі вдало відтісняти фанів і пресу. Її теж не оминули: силі і дужі руки одного з охоронців одним поштовхом відкинули її в натовп. Океани ж, не втрачаючи моменту, попрямували до входу в готель, махаючи та посміхаючись на камери. Й коли вже всі четверо були у самих дверей, що тихо відчинились запрошуючи гостей, сталося щось зовсім неочікуване. Славко раптом зупинився, ще раз повернувся обличчям до галасливої юрби та зі всього маху кинув свого брендового шарфа прямо в натовп навіжених та щасливих фанатів. Дівчата одразу ж запищали і цілий ліс рук здійнявся вгору, щоб впіймати жаданого приза. Вона теж підстрибнула разом зі всіма. І чудо, вона піймала! Піймала, за один кінець, і щодуху потягнула до себе, аби ніхто не вирвав його з рук. В цю мить вона була найщасливіша з усіх присутніх в цьому місці, навіть не засмучувалась більше про те, що не взяла автографа, адже в неї тепер є щось набагато цінніше. Адже вона піймала те, за що багато хто із тих хто стояв поряд багато чого віддав би… одним словом – фанати…
Вона вже тягнула шарф до себе, але той наче за щось зачепивсь, точніше, за когось. То був хлопець, років двадцяти трьох – двадцяти чотирьох, на вигляд вона більше б йому і не дала. В будь –якому розумінні цього слова. Він мав стильну, не коротку зачіску, та, те що її одразу дуже вразило, темно-темно карі очі, майже чорні. Він дивився прямо їй в очі, та однією рукою тримав її, так тепер вже її, шарфа, якого вона не збиралася нікому віддавати, тільки з боєм. Вони стояли одне коло одного , але раніше, якось, не помічали одне одного. Тепер же вони обидва завмерли на місці, тону в кожен в очах навпроти. За мить він випустив свій кінець шарфу, так і не відриваючи свого погляду від її очей. А вона інстинктивно легенько смикнула шарф до себе і повільно притисла до грудей, наче мала дитина швидко хапає іграшку і тулить до себе, аби ніхто не відібрав.

Навколо повільно стихав гамір, люди почали поволі розходитися хто куди. А вони все стояли і дивилися одне на одного, і ніхто не хтів першим опускати очі. Для них двох наче зник увесь світ, зникли люди, будинки навколо, земля з-під ніг, сонце над головою, одним словом – все…Лишились лише вони, удвох… Це могло б тривати й досі, якби кароокий не простягнув їй руку та не привітався:
- Привіт, я Саша, – жваво кинув він, та поцілував її, мимоволі простягнуту для привітання ручку, - Як звати цю красуню, що стоїть навпроти?
- Привіт… тобто… - запнулася вона від хвилювання та легенько почервоніла з несподіванки, не кожного дня їй цілує руку незнайомець, а до того ж такий гарний., - я «…» Приємно познайомитися – вона сором’язливо опустила очі й почала м’яти в руках шарф.
- Як справи, - всміхнувся кароокий.
- Добре, дякую, - несміливо відповіла вона.
- Ходімо, - весело кинув Олександр.
- Куди?
- Байдуже, не стирчати ж коло готелю, - його очі весело блиснули, чи то їй здалося, - я знаю тут поблизу таку гарненьку кав’ярню, ходім.
- Добре, але не на довго, в мене робота.
- Робота? Яка ще робота, не сміши… де навчаєшся?
- Я працюю! – твердо мовила вона.
- А ким, якщо не секрет.
- А.. маркетологом, - байдуже махнула вона рукою, - а ти ким працюєш?
- Журналіст.
- Що? Справді, живий журналіст – вона весело всміхнулась.
- Гарна усмішка, наче сонечко сміється…
- Не сором мене.
Так жваво розмовляючи, вони повільно спускалися, виходячи на площу.
- Тобі що не подобається? – трошки пригнічено Запитав Олександр.
- Подобається… Ала ти мене так мало знаєш, можна сказати, зовсім не знаєш.
- А мені більше нічого й не потрібно, от дивлюся на тебе і мені добре.
За розмовою, вони підійшли до проїжджої частини. Аби перейти дорогу в підземку ніхто спускатися не хотів, тому вони підійшли до дороги, аби дочекатися меншого руху машин і перейти вулицю. Вони стояли вже готові перейти, аж раптом зліва від себе почули пронизливий писк коліс, потім удар, звук розбитого скла, скрегіт заліза, одразу ж, повернувши голову в цей бік, вона побачила як на них, вже в повітрі, летить темно-синя беха. Ще мить і вона просто зіб’є їх. Та не так сталося, Олександр, сильно штовхнув її на асфальт, вона ледве встигла простягти руки, як він усим своїм тілом навалився на неї , і вже лежачи прикрив їй голову рукою. Колеса машини пронеслися всього в п’ятнадцяти сантиметрах над ними. За мить Машина вже сильно вдарившись передньою частиною об дорогу, переверталася в повітрі, її цікавість змусила повернути в той бік голову, аби нічого не пропустити. Те що вона побачила вразило її ще сильніше, ніж шок від аварії.
Побита машина перевернулася через себе і стала на колеса, з такого куту зору їй не було видно водія, але вона точно знала що той зараз в кабіні. Машина стояла на всіх чотирьох колесах, переднього капоту не було, він валявся десь осторонь, і з того місця де був мотор сильно диміло. Аж ось над машиною, прямо з повітря з’явився янгол, так, ніхто інший як янгол. Він повільно махав широким крилами, здіймаючи при цьому невеликий вітерець, або той вітерець з’явився разом з ним. Янгол махнув своїм великим, точніше величезним мечем, з яко стрімко зійшла світла куля прямо в те місце звідки йшов дим. Було чутно як ще живий і притомний водій щосили закричав, наче звір в передсмертному рику, і в ту ж мить вся машина вибухнула, спалахнувши яскравим вогнем, від якого вона одразу примружила очі, але не закрила, аби продовжувати дивитися на те що вона узріла. З боку було видно, що машина зайнялася від аварії, але вона бачила зовсім інще. Наступної секунди янгол так же зник як і з’явився, нікуди, нізвідки…
Вітерець теж вщух. Вона продовжувала дивитись в те місце, аби знову побачити янгола. Але, звичайно, нікого не біло. Вона запитала у Олександра, що все ще, як і вона лежав край дороги , коло неї:
- Ти бачив це?... Янгола?... – збентежено запитала вона у нього.
- Якого янгола, просто аварія – тяжко відповів кароокий, наче з трудом вимовив.
- Але я бачила, своїми очима.. щойно… - вона повернулась до нього обличчям і заклякла від жаху на місці…

[530x681]