В колонках играет - пустота
Настроение сейчас - такое

Через кілька годин, на горизонті показався невеличкий пролісок, і навскіс до нього , вздовж степу показався невеличкий битий шлях. Але він не звернув на неї , а не поспішаючи толочив невисоку степову траву, і зійшов на шлях лише коли достиг першого напівсухого, точніше напівобгорілого, зовсім недавно дерева, чи то від блискавки, чи то хтось підпалив заради забави. Мимоволі вимальовувалась захоплива картина – пів дерева було чорне, як ніч, навіть місцями, де не було кори, воно прогоріло майже на третину стовбура; а інша частина зеленіла, як ні в чому не бувало, тільки злегка прикопчене сажею листя видавало її іншу половину, так невід’ємну від неї як вона сама. Янгол мимоволі затримавсь і задивився на чудо природи, чи точніше сказати – життя. Він навіть на якусь мить забув про свою тілесну біль, уявивши що довелося пережити бідній рослині… але природа лікує рани, всі рани лікує час, а якщо не лікує то хоч рубцює… тому нічого затримуватись на місці, треба рухатися. І янгол попростував далі по дорозі. Невдовзі він помітив за верхівками рідких дерев сіро-чорні стовпи диму, що підіймались над зеленою дубравою і ставили плями на блакитному небі. Мабуть там було село або інше людське поселення. Тому янгол, як міг, сховав під свитину обидва свої крила, мирно зложивши їх на плечах. Але все ж це не допомогло пір’я стирчало з-під свитки, неначе він ніс під нею на спині якогось великого птаха. Але як можна було сховати те – що не ховається. Хоча, зараз це найменше бентежило янгола. Він хотів як най скоріше дістатися людського поселення, й тому навіть пришвидшив свій кволий шаг, хоча то мало було помітно. Він просто йшов вперед… й скоро він майже дійшов. Але чим ближче він наближався до людського поселення, тим сумнішим ставав вираз його обличчя

[700x525]