[466x699]
В колонках играет - Океан Ельзи - Друг
Настроение сейчас - плохое

Цього літнього дня, як і завжди стояла невимовна спека, ледь колихалися трави від змученого вітерця. День як день, що нічим не відрізнявся від десятка таких же днів, що вже цілий місяць змінювали одне одного, даючи місце розгулятися старій посусі. Аж ось на небі щось загорілось і сліпучим сяйвом полетіло прямо в степ, до матінки землі, стрімко і швидко. Кілька захопливих і дивовижних секунд, цього яскравого польоту, чи точніше падіння. Аж поки не зустрілося з землею.
Удар… ні , не було відчутно навіть найменшого стрясіння землі. Сяйво завмерло в кількох міліметрів від землі, і потім легенько опустилося на твердь. наступної миті сяйво почало зникати, так що можна в ньому було розгледіти силует людини, точніше не людини а, .. це неймовірно.. янгола! круг нього здійнялася велика курява, і тому він деякий час стояв непорушно, чекаючи , доки осяде пил. Тому його можна було добре розгледіти.
Його крила були усі в пилюці, місцями не вистачало пір’я, ноги і руки його були усі в подряпинах та синцях, свитина була йому завеликою і звисала з плечей, вигляд у нього був дуже болісний, лише в очах, в цих великих, кольору сіро-блакитного неба, неймовірно прекрасних і сумних очах світився вогник...
він підніс свою праву руку до чола і озирнувся навколо... його тіло було виснажене і голодне, а навкруги ні живої душі, ні деревця... один сухий, випалений сонцем степ. - Куди тепер, майнуло в його голові.... жахливо боліло ліве крило, на пір’ї була запечена кров... він ще раз озирнувся і поволі пошкутильгав на зустріч сідаючому сонцю... так, ледь тримаючись на ногах, він поволі йшов… йшов не знаючи куди й навіщо. Він навіть не знав чому він іде саме на захід а не на схід, чи на то й же південь чи північ. Одне він знав напевно, хоч степ і безкрайній але, все ж десь є йог початок чи кінець, він не міг опинитися в якійсь пустелі, ні, це земля, така жадана ним земля… хоч куди не кинь оком, кругом суцільне жовто-зелене море. Тому він просто йшов. Міг би – злетів би зараз же над землею й подивився хоча б куди іти, щоб не брести в сліпу, на зустріч не знано кому, і чому. Він невпевнено почав розправляти крила, але жорстока біль вогнем вдарила по його тілу. ліве крило , явно було зламане в кількох місцях, а не як він думав раніше, просто розбите об браму, з якої він чимдуж тікав до людей…
Тому ще постоявши з хвильку на місці, відходячи від больового шоку, янгол поволі побрів далі.. куди йому тепер поспішати, у нього попереду ціла вічність, вічність смутку, вічність самотності, вічність на роздуми, вічність на дослідження цього, так цікавого світу, вічність на життя аж до кінця світу, якщо до цього його не пробачать і не заберуть назад, або приставлять до якоїсь людини, щоб обороняти її від усього лихого, або посадять на варті коло брам… хто його зна. Що буде, можливо навіть вдасться повернутися до палацу, надіятися на ласку Батька? Все може бути… цікаво, що йому заготоване тут, і чому він опинився саме в цьому місці… багато питань було зараз в його голові, і він на всі на них сподівався знайти відповіді, його ентузіазму можна було тільки позаздрити – змучений, весь побитий, голодний і виснажений, він цілеспрямовано йшов вперед, насвистуючи якусь веселу пісеньку… і вогонь, вогонь в його очах, він не згасав, якась вуглинка горіла в його серці, ця маленька, зарита в величезному попелищі вуглинка, чудом полишена живою хазяїном-вогнем. …