В колонках играет - Океан Ельзи - Сосни
Настроение сейчас - грустное - на грани апофиоза...

Вона лежить… тут, зовсім поруч, коло нього. Її очі широко відкрито, а непорушний ніжний погляд спрямований прямо в небесну синю височінь…ледь розмиту поодинокими білими хмаринками, розмиваючи собою небесну блакить в блакитно-сіруватий колір.. колір її очей… на щоці ще тримається, наче застигла в часі і не хоче полишати свою хазяйку, прозора маленька кришталева сльозинка. Вона зовсім недавно вогнем обпікала її молоде сяюче від щастя обличчя, народжувалась в почуттях коханого так плекайомого нею і жаданого… а тепер майже перетворилася на кришталь, виблискуючи в промінні білолицього сонця. Ще кілька миттєвостей назад вона дихала, а тепер цей останній подих, застиг смертельним поцілунком на її губах. - Чому вона… чому не я? – тільки й майоріло в його голові, більше ні про що він зараз не міг думати. Він навіть не торкався до неї, не хотів порушити цю застиглу в часі красу… і міг би годинами, та якими годинами, днями спостерігати за нею, не зводячи ні на мить з неї очей. Він хотів би назавжди залишитися поруч неї. Але її більше нема… нема –майнуло в його голові – я її бачу, відчуваю, але її нема… ще кілька секунд назад вона весело щебетала біля нього, їх руки спліталися, а вуста шукали притулку на коханих часточках щастя…він ще ближче присунувся до неї, але так щоб не торкатися до неї… навис над нею і зазирнув в її великі , тепер вже не живі, але так до болі кохані очі… здавалося, вона теж дивилася в його заплакані червоні від болі очі… але то лиш обман, тупий самообман… як йому зараз боляче, як би він міг, то закричав би як виснажений і смертельно поранений лев після тяжкого безглуздого бою. Але він не міг, не міг навіть спокійно дихати, і тому, його божевільний, повний болю і відчаю рик беззвучно виходив з легень, здавалось його душа ось-ось зачепиться за цей рик, і вилетить разом з ним із тіла слід за коханою… вона могла бути матір’ю його дітей, могла б створити собі гарну кар’єру , положення, у неї було б усе, чого б вона забажала, але вона того не хотіла, просто їй все це не було потрібно… вона могла би стати досить відомою особистістю, як би лише того захотіла, вона могла би бути ким завгодно, але вона того не прагнула… до останнього насолоджуючись цим маленьким коротким, але сповненим її особистим жаданим щастям, кожен ранок вона посміхалася сонячному промінню, вона жила… жила так – як мало хто вміє жити, цінувала кожну хвилину, ні коли не кидала слів на вітер, кохала… кохала, до останнього подиху кохала, горіла сама і запалювала собою інших… але тепер вона лежить, зовсім поруч, тутечки, коло його руки… і він плаче, плаче від щирого серця, бо знає, що більше ніколи не почує її веселого щебетання, ніколи більш не обнімуть за шию її білі рученята, ніколи вона не подивиться в його очі, і не скаже – я тебе кохаю – а потім відштовхнеться і стрімглав побіжить по росяній траві, щоби її догнали і піймали поцілунком, … - не можу… - знов майнуло в його ледве живому тілі – не можу , як боляче… чому.. навіщо…за що?...чому вона…чому… вона… несправедливість… очі… вуста… небо.. боляче… безглуздя.. біль.. чому?... ненавиджу.. кохаю…Боже… ненавиджу… чому…
Він ще мить тримався, і якраз, коли сонце знов визирнуло з-за біленької хмаринки, щоб окинути оком полишену на хвильку в самотності землю, упав, замертво впав поруч неї… однією рукою він тримав Ії маленьке зап’ястя, а іншою стискав щойно вирване власноруч зі спраглих грудей серце. Ні йому не було боляче, він щасливий, зараз він знову з нею зустрінеться і вже ніколи не полишить її, вічність буде у них на лодонях…
- Кохаю… - останнє що вирвалось з грудей…


[450x125]