В колонках играет - найтвиш
Настроение сейчас - неопределённое

а то є сум

- Чому йдуть дорогі серцю…туди, де за горизонтом тоне осіннє сонце..?? .. і ніколи більше не повертаються… - запитала вона.
- Мила моя, то є життя – відповів він, ніжно обіймаючи її за плечі.. і притискаючи до самого серця… - так треба, прийшла осінь а разом з нею і тяжкість і смуток, неначе тягар років, з’явився в сю ніч.
- але чому зараз, чому саме тепер, кили все майже там де повинно бути, все є тим чим є, і не губиться більше в безодні часу…
- ти ще зовсім дитина – і він кинув на неї ніжний батьківський погляд – так, ми довго намагалися побудувати те, що тепер маємо самі ж і знищити, мені не менш сумно за тебе, але іншого виходу не має все повинно відбуватися так як є…
- але ж – спробувала вона його перервати.
- і так воно і буде! – спокійно продовжив він далі – і тому воно таким і є, тому воно нам таке дороге та цінне, що наше воно, але тепер прийшов час розставатися..
- але я так не зможу, ні , тільки не зараз, чому, чому саме тепер, чи не можна було хоча б трохи почекати з цим… - вона повернулася до нього обличчям, сльози тонкими маленькими струмочками стікали з її щік, її тіло було наче не її, - чому, чому. – ридала вона, і її маленькі кулачки вдаряли в його могутні чоловічі груди, -чому?!, я не хочу так!!, чуєш! Не хочу…!!
- ну все, все, годі, а то й мені якось ніяково, - він схопив її за зап’ястя, і спробував заспокоїти, але все її тіло дрижало від хвилювання і сліз, які струмками капотіли з її очей, на його плечі…
- навіщо.. – знов простонала вона, і це останнє слово, що вирвалося стрімким і одиноким потоком з її грудей, воно прозвучало так безнадійно і жалісно, наче вже зараз було ясно, що нічого вже не вдіяти, окрім того, що просто змиритися з тим що є,…
А що їй залишалося… тільки змиритися з безвідворотністтю то що є і буде так…бо завжди було, і буде потім… а вона буде помирати знову і знову, і нічого не зможе вдіяти…
Чому? Навіщо? За що? Ніхто не скаже.. бо ніхто не знає…

Самотня пташина стая повільно розчинялася в промііні вечірнього сонця, що тонуло в вечірніх обіймах, червоним полум’ям заливаючи все небо…. Доки остання пташка не розчинилася в сліпучому сяйві…

Вона померла……