В колонках играет - Океан Ельзи - Без бою
Настроение сейчас - романтичное

Ранок… Морфей ще не відпустив її з своїх м’яких обійм, і ніжно тримає коло серця, неначе боїться полишити цю юну красу хоча б на мить… а вона, ж мирно лежить на білому шовковому простирадлі, що наче перший іній, розтелилася під нею… ранкове проміння, ледь-ледь пробивається крізь зашторені вікна маленької кімнати, воно легесенько ковзає по її обличчю, час від часу зупиняючись на її повіках і цілуючи їх… легенький вітерець, ввірвавшись в цей маленький альков, узрівши маленьке чудо, зовсім поряд, тут, на ліжку, теж кидається до неї і починає ніжно гладити її по щокам волоссям, але дуже тихо, щоб не збудити і без того чуттєве створіння…
- Морфею, нам вже пора, чуєш… - шепче на вухо старому юнакові Ранок.
- Брате, ну ще трішки, я так давно її не бачив, вже кілька століть.
- Ти ж знаєш що вона не для тебе, і ніколи не була такою… - тяжко видихає – і ніколи не буде, пішли, не край собі серце.
- Ну братчику, ну Раночку, я обіцяю, ще кілька митей і все. Іди сам , я наздожену , обіцяю..
- ну добре, але ще раз кажу, не край собі серце, шкода тебе…
За мить Ранок розчиняється в ніжному сонячному промінні… навколо все виблискує, тапер вже в цілій зграї промінчиків, неначе тисячі маленьких світлячків злетілись зранку в одну кімнату і заповнили її вщент… її вії ледь стрепенулись, але все ж вона продовжувала спати… і прокидатись не хотіла… а він все тримав її в обіймах і не міг вирішити, коли повинна наступити та мить, коли він її полишить… як боляче то було… так минуло ще кілька митей.. нарешті він дуже ніжно і обережно полишив її, і вона тепер лежала зовсім самотня на ліжку, маленька, ледь помітна посмішка з’явилася на її білому личку…
- цікаво, чим там сьогодні забавляє її Сон, - подумав про себе Морфей…
він ще не пішов, а стояв поряд ліжка любуючись її спокоєм та сном… та ось вона почала поволі ворочатися, її вії нервово затріпалися і повіки почали поволі підійматися…
- ну все, прощай кохана, - мовив про себе Морфей, і вмить розчинився в сонячному промінні..
Вона відкрила очі, солодко потягнулася, сонце світило прямо на неї, - добре так прокидатися, - подумала вона… на душі було так приємно та затишно, здавалось, наче хтось щойно випустив її з ніжних обіймів. Вона інстинктивно обійняла сама себе і попробувала відтворити те, що здавалось, було щойно, кілька миттєвостей тому… посмішка знов майнула на її обличчі…
-коханий, хто ти, – майнуло в її голові.. здавалось вона бачила обличчя, але водночас і ні… але що було точним, це те, що ці очі, що чи то привиділися, чи то наснилися їй щойно, були так до болі знайомі її серцю… але як не силкувалася, вона не змогла згадати…. Тому, так і не надав цьому багато значення, вона ліниво почимчикувала на балкон, посміхатися новому дню….

Цікаво…. просто кішка…..