Це невірно, що Майдан пройшов, не залишивши після себе ніяких змін.
Дійсно дуже багато людей думають, що насправді нічого не змінилось.
Може у владі і дійсно мало що змінилося, а от у свідомості киян відбулися певні зміни.
І якщо раніше ми «без надії сподівалися», то тепер кияни «борються, щоб побороти».
Яскравим прикладом цьому є сумнозвісний завод «Фанплит», що знаходиться у центрі трикутника між Березняками, Дарницею та Харківським масивом.
Тим, хто хоч раз був свідком того, як покривають лаком паркет, не треба роз’яснювати, яким повітрям годує мешканців Березняків, Дарниці та Харківського підприємство «Фанплит».
Для всіх інших коротка історія питання:
[499x344]
Заводу «Фанплит» більше 100 років. Тож і обладнання на заводі знало ще ті часи, коли зірками «Динамо» були Банніков та Базілевич, а у «Франка» грав Яковченко.
Але навіть у минулому столітті на заводі не спалювали відходи власного виробництва, чудово розуміючи наскільки це токсично. Але тепер все вирішують гроші, і так звана «ціна питання», тому на заводі вирішили заощадити, і замість дорогого газу, спалювати відходи власного виробництва. Що і стало останньою крапкою для мешканців найближчих до заводу масивів.
І ось до чого став у пригоді Майдан – жителі самоорганізувались!
Мешканці самостійно створили ініціативну групу, яка зібрала кошти на юристів, які і подали в суд на завод. Але Ви самі чудово знаєте, як працює наша судова система.
Тим не менш, це чудовий приклад справжньої народної ініціативи і самоорганізації. Ініціативна група не тільки збирає людей на акції під заводом і судом, але й звітують за кожну витрачену гривню (наприклад, 1705,10 грн. було витрачено за виміри шуму).
Крім акцій та судових позовів активісти використовують і електронні петиції на сайті Київської Міської Ради. Вони зареєстрували петицію «Про винесення заводу «Фанплит» за межі м.Києва»
Ось її повний текст та пряма спилка на неї,
https://petition.kievcity.gov.ua/petition/?pid=5280&icf=1&sms=1
«Ми, мешканці Дніпровського та Дарницького районів, яким небайдуже здоров’я мешканців столиці та їхніх дітей, звертаємось до громади міста Києва! Наше занепокоєння викликане систематичним забрудненням повітря токсичними промисловими відходами, що практично ведуть до екологічної катастрофи у столиці України.Посеред житлових кварталів за адресою провулок Фанерний, 1 знаходиться деревообробне підприємство ПрАТ «Фанплит», виробничі потужності якого морально та фізично застаріли. Жахливий хімічний сморід розлітається на найближчі житлові мікрорайони. Таке «сусідство» викликає у мешканців, особливо діток, хвороби, що супроводжуються нападами кашлю, загостренням алергічних реакцій, головним болем, ускладненнями перебігу ОРВІ та постійними обструктивними бронхітами. Також з часом призводить до важких онкологічних захворювань.
І це не дивно, адже під час виробництва фанери та ДВП підприємство використовує високо небезпечні смоли з формальдегідом. Процес висушування таких виробів при високій температурі призводить до значного виділення формальдегіду в атмосферне повітря. А використання в якості палива відходів власного виробництва без відповідного дозволу взагалі порушує норми українського законодавства.
Наразі, на основі даних Центральної Геофізичної Обсерваторії, висновків Екологічної Інспекції та приватної сертифікованої лабораторії, маємо надвисокі середньомісячні концентрації формальдегіду, діоксиду азоту та оксиду вуглецю, за межами санітарної зони ПрАТ «Фанплит», які перевищують норми в декілька разів.
Також, завод не може підтримувати норми допустимого шуму, адже 24 години на добу мешканці найближчих до ПрАТ «Фанплит» будинків, страждають від постійного гулу підприємства.
Враховуючи, що «ПрАТ «Фанплит» є підприємством з найвищим ступенем ризику для здоров’я людей та навколишнього середовища, він, згідно з генеральним планом розвитку столиці, має бути винесений за місто. Це дозволить зберегти велике деревообробне підприємство та робочі місця, модернізувати виробничі потужності та покращити умови праці.
А для мешканців столиці це стане кроком на шляху до покращення екологічної
[475x540]Побачила плакат на Фейсбуці. Одразу написалось...
***
Синочки, лиш на вас надія!
Ми надто є і бУли боягузи...
Але і в нас не вбили ізувіри влади мрію.
Під дих чужинцям ФСБ-ушним!
На суд запроданців, садистів-звірів!
Пробачте нам, що ми дозволили
таку нахабную "правителів" розпусту.
Та ми, хоч чаю на Майдані вам зігрієм...
Хай жиє завжди наша Україна!
Хай буде мир та спокій,
"цвіте садочок коло хати".
Хай родить хліб і в кожного із вас
народиться колись дитина.
Ой, сину мій...
Тебе благословляє Неня-Русь і тато.
Іди на барикади. Молюсь за тебе...
Твоя мати.
14.02.2014 Не титан
У рейтингу авторитетного путівника Великобританії «The Lonely Planet» Україна посіла третє місце в списку країн рекомендованих європейським туристам для відвідування в 2012 році. Перше місце списку дісталося Уганді, Бірма - друга, після України наступна Йорданія, потім Данія, Бутан, Куба, Нова Каледонія, Тайвань і Швейцарія. Складено рейтинг за результатами голосування блогерів, туристів, експертів і грунтуючись на згадках в Tweeter. «Україна - це велике невідоме в Європі», - пишеться на сторінках The Lonely Planet: www.lonelyplanet.com/ukraine/travel-tips-and-articles/76856.Студентка «Могилянки» Дарія Степаненко квітами затопила по пиці міністра освіти Табачника на очах колег iз Європи
| ||
“Чуюся спокійним, бо моя совість чиста, бо те, за що вже довелося багато страждати особисто, йменується Правдою.” – Михайло СОРОКА.
27 березня 1911р. — в с. Гнилиці Великі Збаражського району Тернопільської області народився Михайло Михайлович Сорока (1911-1971), визначний український політичний діяч, український дисидент, правозахисник, багатолітній політв’язень польських і радянських концтаборів, член Організації українських націоналістів, член Крайової екзекутиви ОУН на Львівщині, керівник підпільної
організації “ОУН – Північ” у Воркуті. Після закінчення архітектурного факультету Празької політехніки провідник Крайової екзекутиви ОУН на західноукраїнських землях. За підозрою у причетності до ОУН у 1937 р. був засуджений польською владою на 5 років. Ув’язнення відбував у Березі Картузькій, Гродно, Станіславі. Його дружина – Катерина Зарицька, віддала мордовським концтаборам 25 років… Після чотирьох місяців щасливого сімейного життя, 22 березня 1940 р., за причетність до діяльності ОУН Михайло Сорока і Катерина Зарицька уже були
заарештовані більшовиками і вже більше ніколи в житті не бачили один одного. Михайло Сорока був засуджений більшовиками на 8 років ГУЛАГу. Перебуваючи в таборах Воркути створив підпільну організацію “ОУН-Північ” , яка боролася за права політичних в’язнів. Одним із головних завдань її було моральне та фізичне збереження українців у таборах та поселеннях. Після звільнення 1949 року, 1952р. – його зновуарештовують за звинуваченням у зраді Батькінщині. Після нечуваного жорстокого слідства (деякі в’язні, які проходили в цій справі, наклали на себе руки, один збожеволів, а багато обрехало себе, не знісши знущань), М.Сороку засуджують до смертної кари, яку замінили на 25 років неволі. 1954р. — Сорока брав участь у Кенгірському повстанні політв’язнів, написав гімн повстанців — <<У гарячих степах Казахстану”.
Від 60-х років він відбував покарання у Мордовських таборах. Скрізь, де був Михайло Сорока, він організовував літературні, історичні, релігійні вечори, підтримував в’язнів духовно та ідеологічно, за що його вважали ідейним патріархом політв’язнів радянських концтаборів.
Помер Михайло Сорока у Мордовії на 34 році ув’язнення. Лише у двадцяту річницю смерті М. Сороки, багатолітня розлука Катеринм Зарицької і Михайла Сороки закінчилася – роз’єднані життям, вони поєдналися в могилі, коли прах Михайла Сороки був перевезений із Мордовії і разом із прахом дружини пере-похований 21.09.1992 р. на Личаківському цвинтарі у Львові .Їхній єдиний син Богдан (нині відомий український художник-графік), народився у львівській тюрмі у вересні 1941 р., і вже з перших років свідомого життя став об’єктом психологічного терору чекістів. Задовго до смерті Михайло Сорока виклав власне життєве кредо в одному із листів: “… Я нікому ніколи не вдіяв кривди свідомо. Якщо й довелось кому переживати через мене, то всупереч моїм бажанням… Чуюся спокійним, бо моя совість чиста, бо те, за що вже довелося багато страждати особисто, йменується Правдою. Почуття справедливості власних вчинків завжди буде джерелом рівноваги та спокою душі. Доки буде панувати несправедливість, брехня, кривда, утиск – доти мені буде погано жити, бо я боротимусь з тим. І тому, що найчастіше силу мають ті, що послуговуються перечисленим, вони триматимуть за ґратами тих, хто виступає проти панування зла…”
http://una-unso.in.ua/?p=15563#more-15563
[201x300]
на цій сторінці було продемонстровано клінічний випадок слабкого розуму
Тюрма на Лонцького. Дем'янів Лаз. Биківня. Ще не все, цього разу Донецьк. Рутченково поле.
Одне з тисяч…У пам'ятні сталінські часи місто прагнуло по максимуму відповідати чести носити це велике ім'я. І, отримуючи, як і всі населені пункти, рознарядки на арешти і розстріли своїх громадян, просило збільшити їм норми і ліміти. І замість 1 тис. належних до розстрілу (дані по одному з наказів до виконання протягом 3 місяців 1937г.), отримувало додатково 4 тис. У музеї Мідного ми теж бачили перехідний прапор змагань серед відділів НКВД! — це був час перевиконання і зустрічних планів в усіх державних підприємствах. Розстрілювали в підвалах НКВД (нині в цій будівлі консерваторія) і на самому Рутченковому полі за високою огорожею з дошок, де всіх і закопували в 100-метрових ровах, заповнених багатошарово тілами вбитих. В особливо «урожайну» добу розстрілювали до 3 сотень, в одному документі є цифра 592! Розстріли тут йшли з 33 по 41 рр. У 1941г. німці, що захопили місто, знайшли це місце, (були й інші, але документація не збереглася) і, зігнавши народ, примусили розрити свіжі ще могильні рови і продемонстрували всьому народу ці лиходійства, кажучи: це зробили не ми! Довгі десятиліття це поле було покинутим, але мало погану славу. А в кінці 1988 р. на його краю почали будувати гаражний кооператив, і дітки автовласників почали обзаводитися простреленими черепами і кістками. Це стало відомо. І навесні 1989 р., не маючи ніяких планів і документів на це місце, з лопатами в руках сюди прийшли декілька студентів-археологів Донецького університету і правозахисників. І навмання почали розкопки. Перший рів заклали під самими гаражами, і відразу ж пішли кісткові рештки. Викликали прокуратуру і було заведено справу. Слідчий, що приїхав, кинув фразу: «А може, це рештки собак?!» Щоб не було шуму, студентам цю роботу зарахували за практику. Але вони демонстративно вийшли з комсомолу. Частково розкопкам допомогла стаття молодого журналіста з «Правди» — «Там, де вирішили будувати гаражі», — все ж таки центральна преса, на неї в Донецьку звикли орієнтуватися і реагувати із старанністю. Хлопці зробили величезну роботу, при цьому слідство вимагало справжніх археологічних розкопок, тобто пошарового розчищення і опису. Всі черепи мали один або декілька кульових отворів. В одній з ям вони знайшли цілу скриньку порожніх бланків на розстріл. Нагани, трьохлінійка, розсипи гільз і безліч порожніх пляшок з-під вина і горілки. Ми пригадали, що розстрільній команді в Бутовому ставили горілку у відрах. Але вражали не стільки вони, а скоріше, молочні пляшки, що попадаються, зубні щітки, гаманці, шахтарські жетони (віддаєш жетон- отримуєш лампу) — людей виривали з їх буденного життя і… Владислав, відповідаючи на наше питання, як вони переживали те, що відкривалося, сказав, що ними рухало бажання оголити всю правду, а з кістками археологам не звикати справу мати. Але специфіка цього місця була дуже важка, він досі пам'ятає русяву косу, що збереглася у важких глинах. У цих пластах взагалі ще не завершилося розкладання тіл, і виникла небезпека зараження. Але розкопки і слідство зупинило не це, а знахідки останків безлічі поранених червоноармійців, з приладдям військового госпіталю — кукси, гіпс, кисневі подушки, лікарняний посуд. І свідки — жителі міста, що приходили до місця розкопок, спочатку обережно, а потім все більш відкрито розповідали про розстріл своїх же ж людей, поранених з шпиталю, перед входом в місто німців, — щоб не потрапили в полон! І ще було відкрито такий же ж страшний злочин — розстріл учнів ФЗУ, дітей «ворогів народу». Були знайдені дивом учнівські гімнастерки, що збереглися, скелети підлітків, пряжки ремісничого училища. 7 липня 1989 було постановлено згорнути розкопки і приступити до розробки заходів щодо перепоховання. Вже відриті останки 540 жертв (вважаючи по черепах, в яких було по 2–3 отвори) було складено в скрині і з помпою перепоховано тут же ж, неподалік, 16 вересня 1989 року.
Пройшло ще 20 років. Гаражний кооператив відгородився від своєї проблеми бетонною стіною, а безгоспне поле пам'яті використовується місцевою молоддю для пікніків, — навколо валяються пляшки, сміття. І недивно, на в'їзді сюди немає ні слова про те, хто вас тут чекає і з чим.Ніхто не знає точної кількості похованих тут, але Владислав говорить, що не менше 70–80 тисяч… І майже кожний з них має нащадків, і, швидше за все, саме в цьому місті.
[686x699]http://blog.meta.ua/users/i2364149/posts/i544704/comment/i2740236/
Цього року можливо в нашій країні гучно відзначатимуть 70-ліття початку 2-ї Світової війни на теренах колишнього СССР. Цікаво буде почути (я фантазую), як президент Янукович 22 червня на якомусь мітингу промовить, що це свято "з сльозами на очах". Може він утне щось інше, в усякому разі біографи чекають. Втім бойові подвиги родини Януковичів висвітлювати не варто, її війна зустріла не в Україні, а є сенс подати низку матеріалів про те, як сприйняли українці перші півроку німецької навали, що відбувалось на різних теренах тодішньої республіки і про що не всі здогадуються. 22 червня 1941 р. у багатьох містах і селищах гучномовці скорботним левітанівським басом сповістили про незворотні зміни у житті радянських людей найближчим часом, кожен, хто чув, розумів про це, але сотні тисяч приречених "у зв'язку з обставинами" навіть помислити не могли такий свій скорий і безславний кінець.
Микола Коханівський: Для революції нам не вистачає мітингу на 50 тисяч
Руйнатор пам’ятника Леніну на Бессарабці доводить, що висновки про радикалізацію українських націоналістів — не просто слова
Якщо слово «напалм» кинути у веб–пошук, висвітиться безліч статей, із яких можна дізнатися про спосіб його виробництва. І вже за саму таку цікавість, зафіксовану в кеш–пам’яті комп’ютера, вас можуть підозрювати у терористичній діяльності. Принаймні глава МВС Анатолій Могильов минулої п’ятниці з трибуни парламенту назвав одним з аргументів допиту журналістки–блогерки Олени Білозерської наявність у її комп’ютері інструкції з виготовлення вибухової речовини.
Російськомовні патріоти України шанують Бандеру, прагнуть у НАТО, навчають дітей українській мові й навіть думати не хочуть про союз із Росією
Постулат багатьох вітчизняних націоналістів твердить: українець — не змія, роздвоєного язика мати не може. Отож говорити мусить рідною мовою. Але хочемо ми того чи ні, а реальність у нашій державі склалася інша: українці ще й які язикаті! І в багатьох на язиці переважає не українська, а російська мова.
Але даремно вигадливий північний сусід потирає руки і зараховує до своїх «адептів» усіх російськомовних українців. Росіян шокує наш новий феномен — російськомовні українські «буржуазні» націоналісти. Вони вважають Бандеру Героєм, хочуть до Європи й НАТО, а не в Росію, воліють дивитися в кінотеатрах фільми з українським дубляжем і категорично проти російської як державної.
20 жовтня 2010 року “регіонал” Олег Царьов заявив, що має намір домогтися закриття ресторану “Криївка”, що знаходиться у Львові.
Царьов вважає, що діяльність ресторану, де при вході “хлопець з німецьким автоматом” строго запитує “Москалі є?”, спрямована на розпалення міжетнічної ненависті, що суперечить Конституції.
Я вважаю, що цей ресторан має бути закритий, аж до порушення кримінальної справи… Не можна видавати ліцензії таким закладам”, – заявив депутат.
Причиною таких заяв стало те, що Царьова не пустили в цей заклад, оскільки депутат не знав “пароля”, який треба говорити при вході в ресторан.
В інтернеті з’явилося відео цього інциденту. Він стався під час зйомок проекту телеканалу “1+1″, що називається “Без мандата”.
В рамках цієї програми політики, що беруть у ній участь, мають деякий час прожити в звичайній родині, не користуючись своїми депутатськими пільгами.
http://oko.if.ua/2010/10/23/26644/
8 січня 2011 року на Рогатинщині, Івано-Франківська
область, було затримано керівника Центрального проводу ВО "Тризуб" ім.
С. Бандери Андрія Стемпіцького, його сина Пилипа, а також Романа Хмару.
9 січня було затримано колишнього керівника Центрального проводу
Дмитра Яроша, першого заступника ВО "Тризуб" ім. С. Бандери Андрія
Тарасенка, Голову Українського Відділення Антиімперського Фронту
Ростислава Винара та Голову Дніпропетровської обласної організації
"Тризуб" ім. С. Бандери Сергія Борисенка.
10 січня арештовано голову Тернопільської обласної організації "Тризуб" ім. С. Бандери.
Заарештованим висуваються звинувачення у тероризмі, у зв'язку з вибухом у Запоріжжі.
Загалом арешти відбулися по всій Україні. Проводяться обшуки.
Станом на 10 січня арештовано понад десять чільних членів організації.
Усі звинувачення, висунуті правоохоронними органами, вважаємо надуманими, сфабрикованими та замовними.
Ці дії нинішньої влади розцінюємо як вияв політичних репресій і спробу придушення українських патріотичних сил.
Центральний провід ВО «Тризуб» ім. С.Бандери,
Після того, як в Запоріжжі підірвали пам'ятник Сталіну по всій Україні почались масові арешти патріотів.
Станом на 10 січня було затримано 15 людей, серед яких Андрій та
Пилип Стемпіцькі, Роман Хмара, Дмитро Ярош, Андрій Тарасенко,Ростислав
Винар, Сергій Борисенко, Василь Смерека та ін.
Підстав для арешту і звинувачення цих осіб в подіях у Запоріжжі немає, адже ніхто з них в той час там не перебував.
Крім того, під час одного із затримань хлопцям було підкинуто автоматичну зброю.
Затриманим висуваються звинувачення у тероризмі.
Хочеш бути наступним?
Якщо ні, то прийди 14 січня о 13:00 під Адміністрацію Президента (вул. Банкова, 11).
Зупинити міліцейське свавілля, яке чиниться з вказівки влади!
Браття та сестри України - почався масовий наступ на патріотів України !!!
Ми маємо це зупинити!!!!
Сьогодні вони, завтра - Ти!
14.1.2011 14:03
Під Адміністрацією президента на вулиці Банковій триває мітинг на підтримку затриманих членів організації "Тризуб".
Тут зібралися близько 300 людей з УНА-УНСО, "Свободи", КУНу, БЮТ, Української партії.
Тримають саморобні плакати з написами: "Свободу патріотам з "Тризубу".
Людям роздають звернення від організацій "Тризуб" та "Жіноча січ", в якому закликають боротися з "режимом внутрішньої окупації".
"Після узурпації влади бандугрупування Партія регіонів використовує будь-які методи на шляху до знищення українців, репресії проти опозиційних політичних сил стали нормою. Відчуваючи хиткість свого становища і зростаюче невдоволення народу влада намагається знищити все, що може чинити спротив-незалежних підприємців, політиків, які не продалися Партії регіонів та націоналістів. Якщо нація хоче вижити, їй залишається один шлях-революційний", - йдеться у ньому
Також на мітингу присутні депутати Андрій Парубій, Зиновій Шкутяк, письменники брати Капранови, один з організаторів підприємницього Майдану Олександр Данилюк. За мітингом спостерігає міліція. Міліціонерів привезли на трьох автобусах.
http://gazeta.ua/index.php?id=367997
А тим часом у Кіровограді з'явились людолови
12.01.11зник Максим Кушнір, лідер музичного гурту «Архів», представник ВО «Тризуб» в Кіровограді. Як повідомила «Гречці» дружина музиканта Поліна Кушнір, їй зателефонували з роботи чоловіка і повідомили про те ,що він зник.
11 січня 2011 року о 10 годині ранку Максим вийшов з роботи і попрямував до магазину «Океан» (2 хвилини ходу) придбати кави, адже мав двадцяти хвилинну перерву. Він працює в майстерні, тому був вдягнений в робочий одяг і поверх нього накинув куртку. Співробітники відразу почали пошуки і з’ясували, що Максим заходив до магазину і вийшов з нього. Але до роботи не дійшов. При собі не мав жодного документу.
Друзі Максима пов’язують це зникнення з хвилею арештів учасників ВО «Тризуб», які проходять останні кілька днів по всій Україні.
Друзі та родичі Максима звертаються в першу чергу до правоохоронних органі та Служби Безпеки України в Кіровоградській області з вимогою надати громаді інформацію і пояснення в разі якщо Максим Кушнір заарештований.
Також просять усіх, хто бачив Максима після 10.00 11 січня, повідомити рідних та в редакцію «Гречки». Вдома на Максима чекають дружина Поліна та дев’ятимісячна донька Яринка.
Контактні телефони: (098) 98 42 630; (066) 710 88 22, (095) 794 30 72
(с)
Як повідомляє ОСО ГУМВД України в Запорізькій області, встановлено, що за декілька хвилин до вибуху поблизу огорожі пройшла група з кількох чоловіків.Один з них переліз огорожу і причепив на пам'ятник Сталіну господарську сумку, в якій, очевидно, знаходився саморобний вибуховий пристрій. Вибух повністю зруйнував ідола.
Пошкоджене також кубло «Запорізький обком КПУ»: у будівлі вилетіли шибки і частково пошкоджено «шубу» утепленої будівлі», — повідомили в міліції, відзначивши, що в результаті події ніхто не постраждав.
У зв’язку з підривом ідола Сталіна у Запоріжжі 31 грудня 2010року Всеукраїнська організація «Тризуб» імені Степана Бандери офіційно заявляє про свою непричетність до вищезгаданої акції.
У справі про знищення пам’ятника Сталіну в Запоріжжі затримано двох «свободівців». Про це повідомляє Українська правда.
«1 січня 2011 року близько 01–00 ночі у квартиру до заступника голови Запорізької «Свободи» з молодіжних питань Юрія Гудименка увірвалися представники міліції. Свободівця заарештували та доставили в Жовтневий райвідділок міліції. Близько 09–00 ранку представники МВС заарештували також голову Запорізької «Свободи» Віталія Подлобнікова», — йдеться в повідомленні.
Свободівцям інкримінують частину 2 статті 192 Кримінального кодексу України за знищення пам’ятника Сталіну у Запоріжжі шляхом вибуху. До затриманих не допускають адвокатів.
Водночас на адресу КЦ надійшла «Офіційна заява Руху Першого Січня про підрив капища Сталіна»
В заяві, зокрема, сказано:
«На честь 102 річниці з дня народження Провідника українського народу Степана Бандери спеціальною боївкою Руху Першого Січня було підірвано капище ката України – Сталіна (Джугашвілі).
Це тільки перша наша акція по знищенню ворогів української нації. Нашими наступними цілями стануть антиукраїнські чиновники, поліцаї та бандити з «СБУ”, прокурори та судді, які переслідують українських патріотів.»
Далі автори заяви закликають:
«Закликаємо всіх патріотів гуртуватися в автономні боївки, тренуватися та вивчати військову справу і підривні матеріали. Наш час настав, Національна Революція не за горами! Воля або смерть!»
http://siver.com.ua/news/stalina_visadiv_rukh_pershogo_sichnja/2011-01-02-6733
[300x240]А що думають московські ветерани 2-ї Світової? З такими думками вони б побились з запорізькими, і це була б дивовижна в історії України бійка
"на вулицях Москви вивішують портрети Йосипа Сталіна. За рішенням міської ради, їх усього має бути 10. Роблять це у рамках підготовки до 65-ї річниці Перемоги у Другій світовій війні.
Дев’ятеро ветеранів війни склали й відіслали колективного листа московському меру Юрієві Лужкову. Вважають, плакати з генералісимусом слід прибрати з вулиць міста.
— Московська мерія до 65-ї річниці Перемоги хоче ”прикрасити” місто Сталіним. Вважаємо цю ідею блюзнірською. Роль Сталіна — не Перемога, а немислимі, ні з чим не співмірні масштаби втрат. Це образа для народу, який здобув Перемогу. Рішення ображає країну, підриває престиж Росії. Неприпустимо вивішувати в День Перемоги портрети ката і вбивці, — пишуть ветерани мерові столиці Росії.
Роль Сталіна — ні з чим не співмірні масштаби втрат
Лист підписали двоє фронтовиків — Ольга Косорєз і капітан морської піхоти Марк Рафалов. Окрім них — учасники війни, кінодраматург Яків Костюковський і Лев Нетто, Олена Літвейко-Белякова та інваліди війни Володимир Кантовський, Юрій Сагалович, Марк Нейфельд і Семен Маршак.
Про наміри розмістити плакати зі Сталіним московська влада повідомила в лютому. Правозахисні організації ”Московська Гельсинська спілка”, ”Меморіал”, рух ”За права людини” вважають, що влада таким чином виправдовує терор 1930-х"
http://gazeta.ua/index.php?id=336119
То хто ж він, полковник Андрій Мельник? Людина незламної волі, послідовний у принципах, мужній, порядний, суворо-вимогливий до себе, чуйний до інших, Провідник з непересічним розумом державного мужа — так характеризували багатолітнього Провідника ОУН усі, хто знав його.
Селянський син з с. Воля Якубова на Дрогобиччині (Львівська область), з юних літ політично свідомий свого українства, не збирався бути військовиком. Закінчивши гімназію, вступає до Вищого Земельного навчального закладу у Відні — тодішній столиці Австро-Угорської імперії. Але бурхливий час змусив відірватися від мирного студентського життя.
З вибухом Першої світової війни А. Мельник іде добровольцем до Легіону Українських Січових Стрільців. Особисті відвага і розум швидко висувають його у старшини УСС. Згадував колишній січовий стрілець М. Матчак: «Не часто буває, щоб вояцтво водночас шанувало й любило свого старшину. Андрій Мельник був саме одним з таких виняткових старшин», оскільки виявився вимогливим і турботливим командиром. «Психологію стрілецького бійця, — зазначає далі М. Матчак, — дуже добре розумів Андрій Мельник, бо сам зачинав стрільцем свій військовий шлях. Завжди йшов у наступ в одній лінії зо стрільцями. …Коли стрільці бачили свого коменданта (командира. — М. Ч.), то навіть ті, котрим у душу почав закрадатися страх, забували про те, запалювалися відвагою командира й не покидали лінії»… Про героїзм четаря А. Мельника, зокрема в боях на Маківці й Лисоні (Карпатські гори), стрілецтво складало легенди.
Та військове щастя не завжди буває прихильним. Під час важких боїв на горі Лисоні А. Мельник потрапляє у російський полон. А це дає йому змогу ознайомитися зі станом українського життя у царській Росії. Коли ж царський уряд упав і до Царицина (де перебував у полоні) докотилася звістка про утворення в Києві Центральної Ради і українських органів влади, А. Мельник тікає з полону до Києва. Тут він разом із Євгеном Коновальцем формує Курінь Січових Стрільців, який згодом розрісся до Корпусу Січових Стрільців і став одним із кращих військових з’єднань Армії Української Народної Республіки. Саме Січові Стрільці були кістяком групи загонів, яка придушила січневий більшовицький заколот у Києві 1918 року, що мав посприяти швидшому захопленню столиці України муравйовським військом. Тут уперше виявився талант А. Мельника як військового штабовика. Саме за його планом більшовицькі заколотники були розгромлені.
Самостійність, повна незалежність і соборність України стали наріжним каменем життєвого кредо А. Мельника, якому він залишився назавжди вірним. Коли наприкінці 1918 року з ініціативи представника уряду ЗУНР О. Назарука перед Стрілецькою Радою і стрільцями корпусу УСС постало питання-вибір: чи Львів боронити від польської армії, чи Київ — від більшовицько-російської загрози, відповідь була одностайною: «Не Львів рішить, а Київ. Шлях до вільного Львова лежить через вільний Київ». І та переконаність була такою потужною, що сам недавній «агітатор» Назарук перейнявся нею і залишився для розбудови Української держави в Києві.
А. Мельника призначають начальником штабу Дієвої Армії УНР. На цій посаді полковник А. Мельник виявив неабиякі військові здібності, здобувши пошану старших за віком і рангом старшин. Свідченням тому — і наведені слова генерала М. Капустянського. В ті часи й зародилася та зміцніла особиста дружба трьох державників: С. Петлюри, Є. Коновальця та А. Мельника, яка пройшла випробування бурхливими подіями і на Батьківщині, і на еміграції.
Як президент УНР, С. Петлюра займається політично-дипломатичними акціями в західних країнах. Є. Коновалець та А. Мельник беруть на себе організацію підпільної боротьби на українських землях, створивши Українську Військову Організацію під чільництвом полковника Є. Коновальця. Змушений виїхати наприкінці 1922 року за кордон, він призначає полковника А. Мельника першим Крайовим Комендантом (командиром) УВО.
І полковник повністю віддається своїм обов’язкам, поки не був заарештований 1924 року польською поліцією та засуджений на п’ять років в’язниці. Слідство, тортури, карцер не зламали його духу. Друзі по ув’язненню згадували, що Полковник подавав їм гідний приклад стійкості, непохитності, витримки.
Створена 1929 року Організація Українських Націоналістів стає найвпливовішою силою українського життя, організовуючи безкомпромісну боротьбу з усіма окупантами України на принципах Самостійності й Соборності. Цю небезпеку для себе фактично змушені були визнати вороги українського народу. І насамперед — радянська імперія, вбачаючи в ОУН непримиренного ворога. Тому агент НКВД і вчинив у Роттердамі 23 травня 1938 року атентат на полковника Є. Коновальця.
12 жовтня 1938 року полковник А. Мельник перебирає на себе керівництво ОУН. Одержавши надзвичайні права, А. Мельник поспішає насамперед скликати ІІ Великий Збір Українських Націоналістів, який від імені всієї ОУН мав би його затвердити на тій посаді. Однак здійснити те у переддень великої війни було нелегко. Та попри всі
75-літтю намістника Володимира присвячується
Одного не по сезону теплого цьогорічного листопадового вечора, очікуючи на важливу зустріч, годинив час у столичному Маріїнському парку, як мою увагу привернув великий армійський намет, що бовванів якраз напроти будівлі Верховної Ради. Підійшовши, побачив неоковирну картину – огороджена територія, за якою безлад, витоптана трава, розкидані навколо намету дровинячча та якісь інші приладдя, смітник. З встановленого над наметом димаря кіптюжить ядучий дим. Свинство якесь, - подумав я. Але одразу зрозумів, що почім, коли прочитав на табличці - “храм Алєксандра Нєвского УПЦ МП”. Надпис на іншій табличці говорить, що усе це свинство належить до власності нардепа Верховної Ради від КПУ Самойлик.
Просунувшись ще трохи далі, побачив, як коло дерев’яного хреста, закопаного в землю, обставленого свічками та іконами, простонеба затято моляться кілька оповитих хустками бабусь та два чолов’яги у козацьких штанях з червоними лампасами, які свідчили про приналежність останніх до російського казачєства. На чолі цього дійства стояв батюшка та невтомно вторив “алілуя”. Мене, як українця, неабияк обурило се неподобство, яке відбувається у центрі української столиці, а особливо присутність тут білогвардійських лампасів. Я вирішив підійти до наряду міліції. Висловивши своє обурення міліціянтам та показавши журналістське посвідчення, почув сакраментальне, - зробити нічого не можемо, ми люди маленькі, підневільні. Отак і пішов геть з образою на серці та з думкою, що ми, українці, маленькі та підневільні, нічого зробити не можемо.
На викладеному вище прикладі хочу ще раз наголосити, що православ’я у Московськім князівстві, у Російській імперії та у теперішній Росії передусім слугує геополітичним інтересам держави, а вже потім – мечем духовним. Ось коротенька історія постання московської (російської) церкви. В 1448 році, в період піднесення Московського князівства, на початку процесу укорінення в мізках тамтешнього неслов’янського люду про свою “найунікальнішу” в світі місію, місцеві верховні священники на зібранні самочинно, не маючи на те благословіння Собору східних патріархів в Царгороді проголошують свою окрему митрополію. Оскільки цей акт відбувся за сприяння царя Василя Васильовича, з того часу Московська церква повністю узалежнюється від керівництва московської (російської) держави. В 1686 році, коли Патріархом в Царгороді стає Діонісій IV, Москва виряджає до нього ціле посольство та купує собі канонічність, якою вони сьогодні розмахують перед очима українців. Вже наступного року Царгородський патріарший Собор трактує оборудку Діонісія як акт “симонії” тобто хабарництва, але повернути його назад вже не наважується.
Кілька слів маю й про постать Алєксандра Нєвского, іменем якого вони охрестили отой намет. Російська імперія, вивершуючи свій міф про “унікальність” глорифікувала Нєвского. Але з незалежних історичних джерел довідуємось, що він з юних літ тривалий час перебував в аманатах (заручниках) в Золотій Орді та був спорідненим братом Сартака, сина Хана Батия. Поріднились вони, коли Алєксандру було 11 років. Клятва була дана на крові про вічну дружбу і допомогу. Тож в Золотій Орді вважали Алєксандра за чингізіда, тобто за свого. Ще один міф стосується Нєвского, як великого полководця, переможця так званого льодового побоїща 1242 року. По-перше, з тих же джерел бачимо, що народився “полководець” напередодні цієї дати, а саме в 1237 році, отже мав усього 5 років. По-друге, Невська “битва” була більш схожою на бійку і не мала якогось доленосного значення для майбутньої Московії.
Але повернімось у наш час. Чинний російський Патріарх Кирило (Гундяєв) з подачі кремлівських кормчих заповзявся долучити українців до так званого “русского міра”. Хай у жодного з українців не виникає сумнівів – під ідеєю “русского міра” ховається прагнення відновити російську імперію монархічно-тиранічного типу з царем-батюшкою, чорними сотнями, білогвардійщиною та запереченням самої назви – Україна. Клаптик такого міра кияни та гості столиці з огидою та пересторогою вже тривалий час спостерігають під стінами нашого найвищого представницького органу – Верховної Ради. Клаптики та клапті такого міра заполонили парки та сквери Києва та інших українських міст та сіл. Саме російське православ’я сьогодні є чи не найдієвішою формою порабування українців та навернення їх до Росії знову.
Не гидують московські батюшки посередництвом українських манкуртів-комуністів, про що свідчить надпис на згаданій вище табличці. Їх не бентежить, що саме комуністи проводили політику богоборства та руйнували їх храми усі 70 років свого керування російською червоною імперією. А порозуміння з комуністами
З інтерв'ю газети "День" у Андрія Іллєнка, депутата Київської обласної ради від ВО "Свобода".
Так, не може українофоб бути повноцінним громадянином України, це безглуздя має колись бути виправлене законодавчо. "Свобода" має додуматись до проекту Закону "Про національну безпеку і боротьбу з українофобією"
— В заявах «Свободи» часто звучить словосполучення «титульна нація». В Партії регіонів є депутат з чудовим українським прізвищем Вадим Колісниченко, а є в нашій газеті талановитий автор, щирий український патріот з російським прізвищем Лосєв. Є в мене знайомий журналіст з єврейським прізвищем Міхельсон, який розмовляє тільки українською мовою. Чому ви вважаєте, що Колісниченко цінніший для України за україномовного Міхельсон?
— Ми так не вважаємо. Ми вважаємо, що нація є кровно-духовною спільнотою, яка грунтується як на етнічному, так і на духовно-етнічному чиннику. Відповідно, не може бути нація як етнічна структура без політичної волі. І так само не може бути політична воля без жодного етнічного ядра. Тоді це не нація, а щось інше. Якщо ми говоримо про наше розуміння нації, то воно стоїть на цих двох засадах. І відкинути одне з них — значить повністю відкинути суть поняття «нація». Причому як одне, так і інше. Тому що дійсно, може бути людина етнічним українцем, але при цьому бути ідеологічним українофобом. І так само можемо сказати, що та людина, яка є не етнічним українцем, але яка допомагає українській справі, яка є патріотом України, є повноцінним громадянином України. Більше того, вона навіть є ціннішою, ніж навіть той етнічний українець, який є українофобом.
— Але часом складається враження, що ви абсолютизуєте етнічне
— Ми його не абсолютизуємо. Ми просто є нормальними — в розумінні цього слова —націоналістами. Ми розуміємо, що нація складається з двох елементів: етнічного й політично-вольового.
— Тобто ви припускаєте, що може бути український націоналіст російського походження?
— Це політичні погляди. Чому б і ні?
Так, офіційно союз з Московією тривав лише 6 років. Все, що відбувалось після того – чиста анексія українських земель Московською державою. Передісторія події.
Україна-Гетьманщина після смерті Богдана Хмельницького і початку так званої Руїни, коли посилив своє втручання в справи Гетьманщини Московський уряд, мала не один шанс на відродження, але якісь гіркі обставини постійно ставали на заваді. Московські воєводи в багатьох містах, і зокрема в Києві, почали відкрито підтримувати антиукраїнські позиції, спрямовані проти нового гетьмана Івана Виговського, який не погодився ревізувати Переяславські угоди на користь Московії, і фактично сприяли загостренню громадянської війни в Україні. В цих умовах Виговський був вимушений укласти Гадяцький договір(16 вересня 1658), за яким Україна отримувала рівноправне місце в Речі Посполитій під назвою Велике Князівство Руське поряд з Польщею та Литвою. Восени 1658 року уряд Московії перейшов до збройного вторгнення в Україну. З'єднавшись з ворогами Виговського — Іваном Безпалим, осавулом Вороньком та запорожцями кошового Барабаша, армія Григорія Ромодановського захопила низку українських міст і вирізала не тільки прихильників гетьмана, але також і грабувала мирне населення. Московська армія (більш ніж 150 000 чол.) на чолі з Олексієм Трубецьким почала вторгнення в Україну на допомогу Ромодановському навесні 1659 року. До московського війська приєдналися деякі козаки — вороги Виговського в громадянській війні — на чолі з новопризначеним московитами «гетьманом» Безпалим. За деякий час загін Ніжинського полковника Гуляницького напав на обоз армії Трубецького та, відступаючи, зненацька захопив м. Конотоп. Незважаючи на погрози та умовляння зрадити Виговського, Гуляницький відмовлявся та з чотирьохтисячним загіном козаків боронив Конотопську фортецю. Велика московська армія вирішила захопити Конотоп перед тим, як просуватися далі вглиб України. Облога Конотопа почалася 21 квітня 1659 року. До 29 червня 70 днів чотирьохтисячний загін Гуляницького утримував фортецю проти багатотисячного війська Трубецького, що надало Виговському змогу організувати свою власну армію, було досягнуто домовленності з Кримським Ханом Мухамедом-Ґіреєм IV про допомогу; хан з'явився на початку червня на чолі 30-тисячного війська. Відомо, чим закінчилась битва під Конотопом, рештки московської армії відкинули до кордону з Московією, цар Олексій Михайлович схопився за голову і віддав наказ людям всіх чинів поспішати на земляні роботи для зміцнення Москви. І от трапляється несподіванка: гетьман Виговський якось не домовився із кошовим отаманом Іваном Сірком, який тим часом здійснив напад на татарські поселення (їм би мобільний зв'язок, так не було ж). Хан з ордою залишає Виговського та вертається в Крим. Громадянська війна спалахнула з новою силою. А цар вже був хотів тікати за Ярославль, так доля йому посміхнулась, а Україна не змогла скористатись цією перемогою. Змарнований шанс. Неузгодженість дій, взаємонедовіра, підступність улесливих ворогів, незнання національної психології північного сусіда знову спрацювали на поразку. Івана Виговського не зрозуміли. Союз із Польщею, незадоволення частини козацтва зовнішньою політикою гетьмана та інтриги деяких старшин на чолі з Я. Сомком призвели до усунення І. Виговського від влади. На козацькій раді за підтримки промосковськи налаштованої частини старшини Ю. Хмельницький був знову обраний гетьманом. Згодом з'ясувалося, що на раді не було більшості, і тому в історії залишилась назва Чорна Рада.
Ще один шанс, не минає й року. У 1660 році розпочалася нова війна між Польщею і Московщиною за українські землі, у якій узяли участь і українські війська, очолювані Ю. Хмельницьким, людиною слабодухою і з фізичними вадами. Воєнна кампанія московських військ під командуванням В. Шереметева, до яких, за наказом Ю. Хмельницького, приєднався козацький корпус під проводом Т. Цецюри, завершилася нищівною поразкою під Чудновом. У світлі таких подій 27 жовтня 1660 року гетьман Ю. Хмельницький оголосив про свій перехід на бік поляків та уклав з Польщею Слободищенський трактат. Знову до поляків, але тепер козацька старшина не ремствувала, як за І.Виговського, вибору не було. Провідну роль у виробленні його умов з української сторони відіграли козацькі старшини Г. Гуляницький, Г. Лісницький та митрополит Д. Балабан, а з польської — коронний гетьман С. Потоцький і польний гетьман Ю. Любомирський. Цей договір скасовував невигідні для України Переяславські статті 1659 року. Зокрема згідно з його умовами Гетьманщина розривала союз з московським царем і відновлювала державний зв'язок з Річчю Посполитою на основі Гадяцького договору 1658 року.
Отже між іншим днями ми відсвяткували 350-річчя з дня розірвання Переяславських угод і скасували міф про «одвічне устремління українського народу до братнього союзу з народом московським»
Медвинське повстання — антибільшовицьке повстання українських селян Медвина на Богуславщині у 1920 році. Спричинене окупаційною політикою «воєнного комунізму». Кульмінацією повстання було проголошення Медвинської республіки. Придушене червоноармійцями та чекістами.
...У червні 1920-го «червоні» увійшли в село вп'яте. Четверо комісарів, що прибули на допомогу місцевому «волревкому», оголосили загальні збори села, вимагали мобілізації молоді до Червоної армії, дуже великого продовольчого податку і «боротьби з місцевою петлюрівщиною». Приводом до повстання стали сільські збори 18 серпня 1920 року, які проводив політком 2-го Канівського продзагону Косагов. Була негайно запроваджена продрозгортка — надзвичайно велика сума продовольчого податку та мобілізація до червоної армії.
Збори були дуже бурхливі, продзагонівці поводили себе дуже зухвало. На запитання: «На який фронт буде мобілізація, коли війна закінчена?», була відповідь: «На колчаковский Сибірський фронт!»
- Чому такий великий податок? Це ж треба у людей все забрати!
- Ми з вас душу витрясемо, а зберемо!
- Чому представники виступають російською мовою?
- Це вам не петлюрівщина!Змусимо забути цю мову, а навчимо розмовляти більшовицькою російською мовою!
Про Пантеон №1
Правила поведінки у цьому місці нагадує вивішений біля входу “Закон про поховання та похоронну справу”: забороняється кататися на велосипедах, ковзанах і лижах, вигулювати та випасати тварин. Та навряд чи хтось наважився б аж так порушувати тутешню тишу і спокій. Байкове ж – не просто могили, а усипальниця видатних постатей, національний пантеон. Але якщо на Личаківский цвинтар у Львові водять туристичні екскурсії, то тут цього не заведено.
Театр без корифеїв
Затінок, небагатолюдні алеї та закапелки. Казати на когось “знаменитий” - зайве, бо майже усі тут такі. Принаймні, куди не впаде око - добре знайомі прізвища. У найстарішій частині кладовища Леся Українка завмерла у павутинні серед надгробків сім'ї Косачів, що лежать поруч в одній огорожі. А перейдеш звідси на головну алею – взагалі від хрестоматійних імен розбігаються очі.
Неподалік надбрамної каплиці спочів Дмитро Луценко, автор гімна столиці «Як тебе не любити, Києве мій». Амвросій Бучма похований поруч з Левком Ревуцьким. Тісно, могила до могили, лежать актриса, художник, режисер: Марія Заньковецька. Георгій Нарбут, Микола Садовський. Неначе зібралися попрацювати над спільним театральним проектом. Далі, у затінку за цервою Вознесіння - Борис Лятошинський.
А навколо - лабрадорити і граніти. Мох небуття.
Навіть якщо когось за життя і не толерував радянський режим – тут мусив терпіти. На вапняному надгробку агронома Аристарха Терниченка, міністра землеробства Української Народної республіки, літери виведені українізованим шрифтом 1920-х років з латинською “n” у прізвищі.
І немов виростає з гранітного паралелепіпеду Михайло Грушевський – знайоме усім, мов копія з 20-гривневої купюри, обличчя історика і першого Президента.
Провідники нації
Перо з білого мармуру застигло на мармуровій сторінці. Автограф: “Ол. Корнійчук”. У пам'яті сучасників екс-спікер Верховної ради УРСР, автор п'єси «В степах України» навряд чи виглядав аж таким білим, як цей надгробок, однак aut bene, aut nihil.
...Майже у кінці алеї, з 20 метрів від бетонної огорожі - могила Георгія Кирпи. Над його біломармуровим зображенням у овальній рамці – колона, на якій угорі небесний тезко екс-міністра транспорту Григорій Звитяжець списом прохромлює змія. Композиція по периметру оточена важкими металевими ланцюгами.
Тут усі чекають на Страшний Суд і вже не бояться людського. Хоча... Могила довголітнього керівника компартії України Володимира Щербицького напрочуд стримана, без архітектурних витребеньок. От тільки портрет чомусь сховано за товстим склом – невже антивандальний захист? Хіба є підстави додатково турбуватися про загробний спокій правителя-атеїста, русифікатора?..
Епітафії
«Любов перемагає смерть. Доки ми любимо - вони живі». Ця думка повторюється на кількох надгробках – одна з найпоширеніших епітафій. От і на могилі Валерія Лобановського читаємо варіацію на цю ж вічну тему: “Ми живі доти, доки нас пам'ятають”. Футбольний тренер стоїть у бронзі на тлі портика, що нагадує вхід на стадіон “Динамо”. Перед Лобановським – газон з гарною густою травою, як на футбольному полі, а в наприкінці газона – лава, що нагадує тренерську.
Надгробний напис на могилі засновника відомого аналітичного центру Олександра Разумкова – цитата з хрестоматійного вірша російського поета Ніколая Нєкрасова про критика Олександра Добролюбова: «Какой светильник разума угас! Какое сердце биться перестало!»
Батько гривні банкір Вадим Гетьман зображений у якомусь розломі, мовби застряг у часі... чи у ліфті. Епітафія Гетьману свідчить:
«В тяжкі часи для України
ти в боротьбі не відступив.
За гідність, честь, права людини
своїм життям ти заплатив».
На могилі визначного банкіра оце слово «заплатив» віддає мурашками по шкірі навіть у спеку.
Прагнення до шедевру
Над входом в склеп графа Вітте зображений архістратиг Михаїл, що вогненним мечем стинає голову дияволу, якусь занадто жіночу.
Неоготичний склеп за стилем нагадує Будинок органної музики на вулиці В. Васильківській, що не дивно, бо його збудував той-таки архітектор Владислав Городецький.
Так, над меморіалами видатним людям тут працювали не менш визначні скульптори, художники і архітектори. Їхні рішення інколи дивують і навіть вражають мистецьким рішенням, як на якомусь бієнале.
Надгробна плита авіаконструктора Олега Антонова сяє на сонці легким металом, вона різко нахилена до горизонту і нагадує авіакрило, що тремтить на злеті. На цьому крилі намальовані кілька малих літачків – наче хрестиків, що зшивають небо з Байковим. Пригадується, що сам Антонов був не тільки авіаконструктором, в ще й художником-аматором, причому полюбляв абстракціонізм, тож експеримент виглядає хоч і сміливо, та доречно.
Дивний пам'ятник Гнатові Юрі. Лиса голова видатного актора, мистецького керівника театру ім. І. Франка самотньо стирчить із бетону, мовби він щойно пробив лобом товстенну стіну.
Партизанський командир Сидір Ковпак у сірій гранітній кубанці визирає з
Двадцять років тому увага всієї України й діаспори була прикута до Площі Жовтневої Революції в Києві, яку ще тоді студенти перейменували на Майдан Незалежності.
Коли мене запитують, що з того, що я бачила в Україні в ті далекі, здавалося, сьогодні революційні дні 1990-1991 років, зробило на мене велике враження й то на все життя, то без ніяких вагань й сумнівів я скажу: - студентська голодівка в жовтні 1990 року або "революція на граніті”.
Все те, що сьогодні відбувається в Україні, якщо порівняти з тим, що сталося в тих роках, схиляє до роздумів, бо явно події, які розпочали процес самостійності, події, яких я була свідком і учасником, - пішли не так, як того хотіла тоді та патріотична молодь…