Східна мудрість говорить «ніхто тобі не друг, ніхто тобі не ворог, кожен для тебе вчитель». Кожен з вас – учитель, навіть якщо у вас інша професія в житті. Батько, мати, бабуся, дідусь – все це викладачі для дітей.

Ви не помічали, як дітям зараз нудно в школі? За радянських часів писали про «активізацію процесу навчання», а зараз ми не знаємо, що робити з цими гіперактивними дітьми. Діти нові, а ось ми залишилися старими.

Не ображайтеся, але нам потрібно піднятися до рівня дітей, тому що саме вони допомагають нам стати людьми.
Коли вчитель говорить про свій клас, він вказує на відмінників: «Це Машенька, моя найкраща учениця». Але невже це привід для гордості? Учитель повинен пишатися слабкими учнями, яких він зробив сильними.

Одного разу в одній сільській школі хлопчик вдарив дівчинку палицею. Вдарив так боляче, що вона заплакала – і одразу поскаржилася татові. Тато був вчителем в класі. Хлопчик втиснувся в стінку в очікуванні покарання. Як вчинив викладач, щоб виховати і дівчинку, і хлопчика? Він посадив дівчинку на коліна, щось прошепотів їй, а потім запитав: чи залишилося на підвіконні малинове варення? Дівчинка взяла банку з варенням і простягнула хлопчикові, який її образив. Він не взяв – відвернувся і заплакав. Коли це відбувається щиро, діти отримують образ вибачення. Якщо це буде примус «йди і вибачся», вони отримують образ насильства.

Вчителя, про якого я розповів, звали Лев Толстой.

У Радянські часи говорили, що вчитель – це солдат партії. Хто такий учитель зараз? Це совість.

Що робить викладач, якщо учень запізнюється? Він вказує на це. Наступного дня учень знову запізнюється. Вчитель нагадує йому: «Ти вчора теж запізнився». Наступного разу він не пустить учня в клас або попросить викликати маму. Як повинен зробити вчитель? Сказати «Заходь, я тебе чекав». Сказати, що без цього учня йому було сумно і важко вести урок – а тепер йому, вчителю, радісно, ​​що він прийшов. Тому що для дитини не існує минулого, не існує «вчора», вона завжди спрямована у майбутнє. Ніколи не нагадуйте дитині про минуле.

Справжніх вчителів від Бога 0,05%. Але це як рятувальники на морі. Не потрібно багато людей, щоб врятувати потопаючого.
Частіше показуйте дітям, що ви чогось не знаєте і просите їх вам допомогти. А потім дякуйте їм за цю допомогу.

«Домальовуйте» своїх дітей і один одного. Спілкуйтеся з дитиною так, наче вона вже зараз така, якою ви хочете її бачити. Шукайте в ній хороше і регулярно це помічайте. Перед сном ви сідаєте поруч з нею і кажете: «я не очікував, що ти такий щедрий – можна тебе за це поцілувати?». Дев’яносто відсотків нашого життя управляється підсвідомістю, і кожна подібна фраза – це штрих, яким ми буквально домальовували підсвідомість людини. В майбутньому ця людина стане такою, якою ви її бачили вже зараз. Домальовуйте чоловіка або дружину, друзів, колег. Перебільшуйте. Адже ми всі любимо компліменти і добрі слова. Так ви поливаєте насіння моралі інших в майбутньому.
Довіра піднімає вас в очах дитини більше, ніж спроба піймати її на брехні

Почуття виховуються подібним. Хочете, щоб дитина була з вами відвертою? Будьте з нею відверті самі.

Школа вчить граматичній побудові, а не ставленню до мови. Діти чують не слова, а те, що стоїть за ними. Мова, ваша інтонація, почуття – вісімдесят відсотків сили виховання залежить саме від цього.

Важлива не правильна відповідь. Рішення, те, що відбувається в цей момент в голові і серці дитини – ось що важливо.

Мій син Паата в 12 років так нагрубив мамі, що довів її до сліз. Бабуся і сестра намагалися з ним поговорити, але в такі моменти втручатися не можна. Навіть пояснення батька ні до чого не приведуть. Я нічого не сказав. Минув тиждень, Паата вже забув про те, що трапилося. І я підійшов до нього і запросив прогулятися для «чоловічої розмови». Такої, про яку мама не мала нічого знати. Ми йшли мовчки, а потім я звернувся до сина:

– Хочу, щоб ти дав мені пораду. Одного разу я закохався в одну жінку. І я пообіцяв їй, що якщо вона вийде за мене заміж, то я ніколи не дам її скривдити. Як ти вважаєш, це правильно?.
– Звичайно, правильно», – відповів він.
– А ти коли закохаєшся, даси своїй майбутній дружині таку ж обіцянку?
– Звичайно, дам! – відповів Паата.


І тоді я йому сказав:

«Тепер допоможи мені, будь ласка. Я не знаю як бути зі своїм сином, який образив мою улюблену жінку. Підкажи, що мені робити. Адже я дав їй обіцянку».

Це і є шокова терапія. Він довго, довго мовчить. Але те, що в цей момент кипить всередині нього – саме це і творить людину.

– Покарй мене, – нарешті каже він.
– Навіщо? Я не для цього тебе покликав. Нас двоє, і ми повинні захищати наших жінок. Допоможеш мені в цьому?
– Допоможу, – відповідає Паата.

Я тисну йому руку і кажу:

– Ходімо додому. І давай про це ніхто не дізнається: ні мама, ні бабуся. Це буде наша, чоловіча розмова.
____________________________________________________

И ложатся в ладони тайны, лёгким шорохом лепестков...
Молчаливое понимание - это выше красивых слов… https://www.youtube.com/watch?v=nOwNocDKQkU
____________________________________________________

От избытка чувств мне хочется запеть, выкинуть какую-нибудь глупость; человек ощущает смысл и цель собственной жизни, лишь когда сознает, что нужен другим.
________________________________________________

Несчастье делает человека легко ранимым, а непрерывное страдание мешает ему быть справедливым
_____________________________________________
Вы слышали когда-нибудь, чтобы логика могла осилить страсть, чтобы можно было сказать: «Лихорадка, не лихорадь» или «Огонь, не гори»?
_____________________________________________
Видеть, как человек рядом с тобой сгорает в огне желания, и знать, что ты ничем не можешь ему помочь, что у тебя нет сил вырвать его из этого пламени. Тот, кто безнадежно любит, способен порой обуздать свою страсть, потому что он не только ее жертва, но и источник; если влюбленный не может совладать со своим чувством, он, по крайней мере, сознает, что страдает по собственной вине
___________________________________________
Кого однажды жестоко ранила судьба, тот навсегда остается легко ранимым
_____________________________________________

Это было разочарование… разочарование, в котором я не признавалась себе ни тогда, ни позже, но женщина все постигает сердцем, без слов. Стефан Цвейг «Двадцать четыре часа из жизни женщины»
_____________________________________________
«Примитивный романс» Моя ты или нет? Не знаю... не пойму... Но ты со мной всегда, сама того не зная. Я завтра напишу угрюмцу твоему, Чтоб он тебя пустил ко мне, моя родная! Боюсь, он не поймет; боюсь, осудит он; Боюсь, тебя чернить он станет подозреньем... Приди ж ко мне сама! Ты слышишь ли мой стон? Ты веришь ли тоске и поздним сожаленьям? Иль нет - не приходи! и не пиши в ответ! Лишь будь со мной и впредь, сама того не зная. Так лучше... так больней... Моя ты или нет? Но я... я твой всегда, всегда, моя родная! Игорь Северянин , 1912
______________________________________________

СОБАКА

А хочете, правду я Вам розкажу?
Я фото оте років два бережу...
Собака отой не покинутий. Ні!
Це були причини ще гірші й страшні...
Жив він з дідусем, той собака собі.
Любив його дід. Не скупився в їді.
Було, вечорами, надворі -- зима,
А дід мило гладить любимого пса...
Був в домі хазяїн, такий же як дід.
Він легко і вправно шукав його слід...

А дід працював. А пес вів на роботу,
Вертався додому, свої мав "турботи"...
Під вечір по діда швиденько він біг,
Чи в дощ, у погоду, чи в зливу, чи в сніг...
Стрічав дідуся він і радо, й щасливо,
І очі у пса дідуся веселили...
Скакав він, лизався і туцався в ніс,
Як дід щось смачненьке додому приніс...
І спав пес на коврику, ось біля ліжка.
Як дід засинав, - спав в ногах його трішки...
Жилося їм добре. В добрі та теплі
Спліталися в роки щасливі ті дні...

Та раптом в один із таких будних днів
Побіг пес стрічати. Але не зустрів...
Та пес того втямити довго не міг,
І сипав на нього пронизливий сніг...
А він все чекав і на тому лиш місці,
Де все розходились удвох вони, звісно...

Десь стало погано нараз дідусю...
З роботи -- в швидку. Сповістили рідню...
Приїхав ще син. Але вже не застав.
А дід щось важливе сказати ще мав...
Вступили до хати. Закрили замки.
В отій суматосі забули таки,
Що дід тримав пса і що дуже любив,
Немов би з людиною решту прожив...

А пес чекав там. Там стрітися мали.
Там завше край вулиці вдвох зустрічались,
Де пес лизав руки й стрибав, мов дитина,
Що ось іде дід, його рідна людина!
Його всі машини уже обминали,
Усі водії, мабуть, пса пізнавали...
А він все чекав. Мок і мерз. Знову мок.
Хатина спустіла. Усе -- на замок...
І знов на ту вулицю швидко він біг.
А може іде вже його добрий дід???

Та де там... Нема. Та й нема.
І мокне на вулиці знов собача...
Хто хліба підкине, хто дасть щось смачне...
Само схудло, змерзло... Сумне - пресумне...

Аж якось онук зайшов мовчки в планшет!
А там -- оте фото зрива Інтернет!
-- О тату! Дивіться! То ж діда є пес!!!
А Ви ще казали, що певно він щез!..

P.S.
Живе вже собака у домі у сина.
Та часто з очей ледь стікає сльозина...
СОБАКА ТАК ЧАСТО ВІРНІШ ЗА ЛЮДИНУ!
ЛЮДИНІ -- ДАЛЕКО ДО ТОЇ ТВАРИНИ!..
Євгенія Юрчишина-Кулик
_________________________________________________