Дневник Ukrainian_Universe
Лента друзей - Дневник - Полная версия
simply_the_grey (Ukrainian_Universe)
До 20-річчя Революції на граніті
30-09-2010 23:17
к комментариям - к полной версии
- понравилось!
Двадцять років тому увага всієї України й діаспори була прикута до Площі Жовтневої Революції в Києві, яку ще тоді студенти перейменували на Майдан Незалежності.
Коли мене запитують, що з того, що я бачила в Україні в ті далекі, здавалося, сьогодні революційні дні 1990-1991 років, зробило на мене велике враження й то на все життя, то без ніяких вагань й сумнівів я скажу: - студентська голодівка в жовтні 1990 року або "революція на граніті”.
Все те, що сьогодні відбувається в Україні, якщо порівняти з тим, що сталося в тих роках, схиляє до роздумів, бо явно події, які розпочали процес самостійності, події, яких я була свідком і учасником, - пішли не так, як того хотіла тоді та патріотична молодь…
Для мене ці події ніколи не зітруться з пам’яті й зараз просто не віриться, що це було аж 20 років тому! Воно як в тій пісні співається "Час рікою пливе, як покинув тебе...”. A скільки моїх справді добрих друзів, які були на тій площі зі студентами, які зі мною роками спілкувалися, пішло з цього світу у засвіти. Пишу ці рядки, а мені йде мороз по шкірі, вже не кажучи, що появляються сльози.
17 жовтня 1990, переможною демонстрацією й концертом – закінчилася голодівка... І всі дні голодівки у мене записані на відеозаписах, які робив ще один вірний мій київський друг Юрко Пінський, відеооператор тоді УРП (Інформцентр «Республіка»), який віднедавна живе в Штутґарті, в Німеччині. Ми зустрічалися з ним минулого 2009 року в Мюнхені. Є у мене й багато знімок з тої Голодівки. Зі студентів, які тоді голодували, зі мною роками спілкувалися Михайло Cвистович, спілкується Оля Cамборська, яка живе в Берліні. Нaталю Климовську зі Львова я зустріла в Cіднеї в липні ц.р., коли вона й о. Борис Ґудзяк (ректор Українського Католицького Університету) відвідували Aвстралію.
A кого нестало в живих? Пішов з життя дуже близькі мені Aнатолій Доценко, В’ячеслав Чорновіл, мій кум Олесь Базилевський, Cергій Набока, пані Галина Хмара. Може й інші, про що я не знаю. Політичні оглядачі кажуть, що Помаранчева революція тривала не два тижні, а понад десяток років. Тобто, намотуючись навколо акції "Україна без Кучми”, довкола парламентських виборів-2002 й переросла в помаранчевий Майдан.
Кількадесят змарнілих від голоду, але бадьорих духом студентів оголосили війну сов’єтському монстрові. Частину площі Жовтневої революції (нині — майдан Незалежності), де стояли намети, оголосили зоною, вільною від комунізму. І перемогли: у відставку пішов голова Ради Міністрів Віталій Масол, було обіцяно дострокові вибори до Верховної Ради, які так і не відбулися. А за рік парламент голосував за Акт проголошення незалежності і призначав референдум на 1 грудня 1991-го.
Так, правильно тоді чи не щодня співав мій і Cтепана Хмари похресник, київський бард Олег Павлишин:..”A ми, бандерівці, ми хлопці молодці, не віддамо Вкраїни москалям!”.
Відтак прийшла незалежна Україна — головний здобуток студентської акції.
Один із провідників акції, Олесь Доній, нині народний депутат, розповідаючи про значення "гранітової революції”, виокремлює ще й "психологічний фактор”.
- "Подія дала два важливих моменти.
...- По-перше, відчуття перемоги. Бо до того часу всі акції націонал-патріотів закінчувалися поразками. А не можна ж було лупати стіну, і не бачити, що вона подається. По-друге, це була суто молодіжна перемога. А це важливо для подальших поколінь, які відстоювали свою позицію, включалися у боротьбу. Пізніше були спроби повторити ту акцію: наприклад, намети ставилися під час "України без Кучми”, під часу протесту сумських студентів і, як результат попередніх акцій, — під час Помаранчевої революції. Тобто, якби не та акція, то, очевидно, хід історії України був би іншим”.
Олесь Доній вважає, що це найпотужніша в історії України студентська акція”, — пояснює свою думку він. ...- "Зрештою, вона безпрецедентна навіть для всього колишнього совєтського простору. ...Для нас революція залишилась подією. А чим вона є для наступних поколінь — це вже їм вирішувати”.
Короткий уривок з моєї книжки " Україно, моя, Україно”:
Коли я 5.10.1990 року приїхала в Москву, Анатолій Доценко, в квартирі якого не переставав дзвонити телефон, оповідаючи про те, що в Києві розпочалася голодівка студентів, показав факс-листок з таким зверненням:
..."Друзі! Настав час вибору: або ми доб'ємося незалежної демократичної України, або так і залишимось колонією імперії, духовно бідні, зденаціоналізованим народом. Щоб пізніше ми не згадували слова Кобзаря:"А ми дивились та мовчали, та мовчки чухали чуби, німії, подлії раби". Тож закликаємо всіх підтримати нашу акцію. Доля нашої Батьківщини залежить від усіх нас. Нехай нам допоможе Бог!"
Після З'їзду Української Молоді, яка живе у республіках СССР, який тривав два дні в Москві, в понеділок 8.10.1990 року вечором у товаристві Анатолія Доценка, Андрія Рацького з Польщі та Віктора Шевченка з Білорусі, ми виїхали в Україну.
Поїзд Москва - Київ мчав крізь темряву на південь. Безмежний простір сповивала ніч. Далекі вогні містечок та селищ раптово спалахували на обрії і швидко згасали. За поїздом гнався сивий туман, стогнав вітер. В теплому купе ми говорили про події, які відбувалися в Україні, де вже шостий день продовжувалася голодівка 122 студентів, однак кількість їх зростала кожної хвилини. Ніхто з нас не міг собі уявити, що це за Наметове Містечко на Площі Жовтневої Революції. Московське телебачення не згадувало про голодівку. А з тих доступних нам відомостей важко було сформувати будь який образ.
В Києві панувало лагідне й чудове бабине літо. На старинних київських бульварах осінні каштани золотіли в теплому жовтневому сонці. В столиці нашої батьківщини панувала революційно - напружена атмосфера.
НАМЕТОВЕ МІСТЕЧКО було відгороджене від вулиці Хрещатик шнурком. Навкруги нас повно людей і сотні плакатів з різними написами "Геть яничарів", "Рятуйте Україну", "Нас штовхають в прірву", "Їсти не будемо, пити не будемо поки не вийдемо з СССР". Ті студенти, які голодували, обв'язали голову білою опаскою, на якій виднів напис "я голодую". З чорною опаскою ходила охорона. Настрій голодуючих рішучий. Голодівка не припинеться, доки не будуть задоволені всі наші вимоги, заявили студенти. А вони вимагали:
відставки Уряду на чолі з Константином Масолом,
скликання нових виборів до Верховної Ради в 1991 р.
проведення військової служби в Україні. За її межами тільки на добровільних засадах,
департизації правоохоронних органів, армії та КҐБ,
не підписування нового союзного договору,
розподілу майна комуністичної партії.
Маса людей, яка постійно стояла на Хрещатику жваво обговорювала вимоги студентів. Я підходила до людей. Багато мене впізнали, дякували, що я приїхала в таку важливу пору до Києва. Одна старша пані запевняла мене, що тисячі киян підтримують голодівку.
... - Ви не вірте пропаганді, що народ Києва проти студентів. Бачите скільки нас тут! Ми їх підтримуємо. Ми без сили. Це вони, наші діти, рятують нас!
Олег Кузан, представник Пресового Центру Наметового Містечка розповів, що акція голодівки підготовлялася місяцями. Олесь Доній, Голова Київського Студентського Братства твердив, що вже з травня місяця об'їжджалося всі студентські філії, які погодилися на цю акцію. Саме в серпні під час відзначення Козацького Свята - 500 річчя Запорізької Січі, рішили, що голодівку треба розпочати на початку Другої Сесії Верховної Ради.
Голодуючих на площі тоді було 154. Розмовляла я з студентами, записувала розмови з ними. Заходила до майже кожного шатра. Мої ноги напухали та відходити від студентів не хотілося. Як їх залишати? Зрештою - де йти? Тут стільки цікавих розмов. Студенти частували мене теплим чаєм.
В розмовах зі мною, мої колеґи-журналісти висловлювали своє занепокоєння політичним станом в Україні. Вони не вірили, що уряд та Верховна Рада виконають вимоги голодуючих студентів. Були й такі, що думали, що голодівку може чекати таке закінчення, як це не давно сталося в Китаї, на площі Тяньмін в Пекіні.
- Ні, таке щось не посміють зробити тут! Україна - це Європа! - сказав хтось із присутніх.
- Тут все можливе!
З такою можливістю треба було рахуватися.
Боляче, нестерпно боляче було приходити до цього наметового Містечка - табору. Ми бачили, як на очах згасали фізичні сили голодуючих студентів, серед яких багато дівчат. Мені й досі перед очима їх змарнілі обличчя. Хлопці позаростали густою бородою. Дехто з них не міг стояти на ногах, бо крутилася голова, але в їх очах світилися живі іскорки, не тільки свідчення молодості, але, і впевненості в своїй правоті і готовності жертвувати за неї - власним здоров'ям. Студенти України вдалися до жорстокої, крайньої форми протесту. І вони твердо вірили, що переможуть!
Анджеліка Рудницька, учасниця голодування, студентка факультету журналістики Київського Державного Університету твердила: "Нам - добре, краще звичайно в таборі. Ми підтримуємо один одного. Я четвертий день голодую. Дівчатам медики дозволяють голодувати лише чотири доби."
Біля табору, і в день, і в ночі чергувала швидка допомога. Оскільки Верховна Рада не дуже то спішила прийняти вимоги студентів, ті рішили розпочати масовий страйк.
Мене повідомили, що на майдані голодують студенти з 24 міст України. На таблиці подано міста, звідки прибули студенти. Дехто з них мав напис на жакеті, куртці або на плащі.
Зустрів мене біля площі редактор журналу "Україна" Анатолій Михайленко.
Дещо пізніше приїхала екіпа львівського телебачення. На прохання працівників РУХ-у провела я інтерв'ю з тими народними депутатами, які почали голодувати з студентами, а які перебували в Наметовому Містечку, яке показували по телебаченню. Так моя родина довідалася, що я знов в Україні.
Наметове Містечко, було, як я вже згадувала відгороджене від Хрещатика шнурком. Навколо нього постійно повно людей. Вони приносили студентам теплу воду, теплу одежу, бо в осінні ночі в Києві було холодно і то навіть дуже холодно. Люди приносили студентам узвари з трав, термоси з чаєм, коци і гроші. Біля кожного шатра море квітів. Та, були й такі, які казали мені: ...- Краще поїхали б вони врожай збирати, картопля та кукурудза гниють, а вони тут лежать, здоров'я тратять, в політику бавляться. ...- "Хтось" платить студентам за голодівку, - так казала якась баба.
Переважаюча більшість людей з якими я говорила запевняли мене, що "оці студенти своєю голодівкою доказують, що в нашому народові, ще все є високе почуття самовідданості". Так, не легко героям - студентам було на тих чорних, холодних мармурових плитах й сходах. А зі сходу Наметового Містечка "стежив" тзв. "вождь" усіх пролетарів світу Володимир Ленін, пам'ятник якого височіє над площою.
Один з львівських студентів, який голодував дев'ятий день, розказав мені, що в перших днях голодівки однієї ночі хтось кинув на територію табору вибуховий пакет, і лише завд'яки щасливому збігові обставин ніхто не був ранений. Виявилося, що провокатор з вибухівкою. це курсант Київського військового училища Попов.
9 жовтня десь біля 18 години, без ніякого попередження чи планування, стихійно відбувся на площі багатотисячний мітинг. Хтось нарахував 50 тисяч людей. Інші казали, що є 100 тисяч. На Хрещатику затримали увесь транспортний рух. Прийшли депутати Демблоку. Не було мікрофонів. Раптом, знову ж таки, без ніякого попередження міліція просила демонстрантів, тих, які стояли біля підвищення, роззійтися. Я подумала "зараз почнеться"! Та люди розступилися. В'їхало перед табором міліційне авто з гучномовцями. Я дуже дивувалася... Це лише означало, що київська міліція зі студентами!
Мітинґом керував Олесь Доній, Голова Київської Студентської Спілки. Він заявив, що Спілка не допустить до спроб самоспалення. В містечку ходили чутки, що студенти готові на такий вчинок, а першим готовим був це зробити Василь Любенко, киянин, випускник Київського Університету.
Ставало ясно, що парламент пішов на конфлікт зі своїм народом і Україні загрожує страшна криза. Відповідальність за те несе група депутатів 239 з її головою Олександром Морозом.
Студенти попросили мене до слова. Я запевняла їх, що українська громада Австралії знає про голодівку, що вона з ними. Таку заяву прийняли оваційно. Хтось з демонстрантів підніс мені квіти. Я була єдиною українкою діаспори, яка була постійно з голодуючими студентами в таборі й яка постійно виступала на мітинґах. Це, якщо не брати під увагу Марусю Мицьо, яка з Ню Йорку, але вона вже кілька місяців працювала в канцелярії РУХ-у. Її давно рахували "київською". До голодуючих студентів приєдналися народні депитати: Степан Хмара, Яків Зайко, Богдан Ребрик, Володимир Свідерськийк, Левко Горохівський, Віктор Бедь, Володимир Колінець, Олександер Гудима, Марія Кузенко, Ярослав Кендзьор, Михайло Горинь, Леополд Табурянський, Лариса Скорик, Катерина Завадська. Такі події застали мене в Києві в перших днях мого там побуту.
Так тоді й політики США звернули були увагу на те, що в України діється. Конґресмен Кристофер Кокс сказав: …- "Містере спікер, це голодування є ознакою того, що дні монолітного комуністичного режиму полічені. Ці сміливі студенти не повернуть назад. Їхня мужність, сила, рішучість пояснюються довгими стражданнями людей, які терпіли часи нелюдськогп пригноблення Леніним, Сталіним та їхніми наступниками. Люди Америки продовжують стояти плечем до плеча з ними."
Під шаленим тиском ситуації Верховна Рада створила узгоджувальну комісію для розгляду вимог голодуючих студентів. До неї увійшли: від депутатської більшості С. Гуренко, М. Залудняк, О. Коцюба, О. Мороз, В. Сухий. Від Народної Ради С. Головатий, М. Горинь, В. Філенко, О. Шевченко, І. Юхновський, від Президії ВР - Іван Плющ. Було запрошено й 5 представників голодуючих.
Олесь Доній про цю подію розповідав: ...- "Засідання нагадувало футбольну гру в одні ворота. Взявши за основу документ, підготований Сергієм Головатим, студентська делегація крок за кроком, слово за словом, вимога за вимогою забивала м'яча у ворота комуністичної більшості. З усього було видно, що вони готові дещо відступити, "здати" Масола заради збереження власного становища. 16 підписів лягли на документ який позначив одну з найдраматичніших епізодів України періоду виборювання незалежності".
Я була присутньою в Верховній Раді, коли виступав Олесь Доній.
17 - го жовтня 1990 у вечорі відбулася величава демонстрація на Майдані Незалежності - переможна. В ній взяли участь тисячі людей.
Студентська голодівка, яка відбулася 20 років тому в Києві залишиться в моїй пам'яті до кінця мого життя, як щось небуденно величне й історичне, що докорінно змінило мою думку про Україну, її молодь й я вдячна долі, що була її свідком і учасником.
(Марічка Галабурда)
[700x496]
вверх^
к полной версии
понравилось!
в evernote
Двадцять років тому увага всієї України й діаспори була прикута до Площі Жовтневої Революції в Києві, яку ще тоді студенти перейменували на Майдан Незалежності.
Коли мене запитують, що з того, що я бачила в Україні в ті далекі, здавалося, сьогодні революційні дні 1990-1991 років, зробило на мене велике враження й то на все життя, то без ніяких вагань й сумнівів я скажу: - студентська голодівка в жовтні 1990 року або "революція на граніті”.
Все те, що сьогодні відбувається в Україні, якщо порівняти з тим, що сталося в тих роках, схиляє до роздумів, бо явно події, які розпочали процес самостійності, події, яких я була свідком і учасником, - пішли не так, як того хотіла тоді та патріотична молодь…
Для мене ці події ніколи не зітруться з пам’яті й зараз просто не віриться, що це було аж 20 років тому! Воно як в тій пісні співається "Час рікою пливе, як покинув тебе...”. A скільки моїх справді добрих друзів, які були на тій площі зі студентами, які зі мною роками спілкувалися, пішло з цього світу у засвіти. Пишу ці рядки, а мені йде мороз по шкірі, вже не кажучи, що появляються сльози.
17 жовтня 1990, переможною демонстрацією й концертом – закінчилася голодівка... І всі дні голодівки у мене записані на відеозаписах, які робив ще один вірний мій київський друг Юрко Пінський, відеооператор тоді УРП (Інформцентр «Республіка»), який віднедавна живе в Штутґарті, в Німеччині. Ми зустрічалися з ним минулого 2009 року в Мюнхені. Є у мене й багато знімок з тої Голодівки. Зі студентів, які тоді голодували, зі мною роками спілкувалися Михайло Cвистович, спілкується Оля Cамборська, яка живе в Берліні. Нaталю Климовську зі Львова я зустріла в Cіднеї в липні ц.р., коли вона й о. Борис Ґудзяк (ректор Українського Католицького Університету) відвідували Aвстралію.
A кого нестало в живих? Пішов з життя дуже близькі мені Aнатолій Доценко, В’ячеслав Чорновіл, мій кум Олесь Базилевський, Cергій Набока, пані Галина Хмара. Може й інші, про що я не знаю. Політичні оглядачі кажуть, що Помаранчева революція тривала не два тижні, а понад десяток років. Тобто, намотуючись навколо акції "Україна без Кучми”, довкола парламентських виборів-2002 й переросла в помаранчевий Майдан.
Кількадесят змарнілих від голоду, але бадьорих духом студентів оголосили війну сов’єтському монстрові. Частину площі Жовтневої революції (нині — майдан Незалежності), де стояли намети, оголосили зоною, вільною від комунізму. І перемогли: у відставку пішов голова Ради Міністрів Віталій Масол, було обіцяно дострокові вибори до Верховної Ради, які так і не відбулися. А за рік парламент голосував за Акт проголошення незалежності і призначав референдум на 1 грудня 1991-го.
Так, правильно тоді чи не щодня співав мій і Cтепана Хмари похресник, київський бард Олег Павлишин:..”A ми, бандерівці, ми хлопці молодці, не віддамо Вкраїни москалям!”.
Відтак прийшла незалежна Україна — головний здобуток студентської акції.
Один із провідників акції, Олесь Доній, нині народний депутат, розповідаючи про значення "гранітової революції”, виокремлює ще й "психологічний фактор”.
- "Подія дала два важливих моменти.
...- По-перше, відчуття перемоги. Бо до того часу всі акції націонал-патріотів закінчувалися поразками. А не можна ж було лупати стіну, і не бачити, що вона подається. По-друге, це була суто молодіжна перемога. А це важливо для подальших поколінь, які відстоювали свою позицію, включалися у боротьбу. Пізніше були спроби повторити ту акцію: наприклад, намети ставилися під час "України без Кучми”, під часу протесту сумських студентів і, як результат попередніх акцій, — під час Помаранчевої революції. Тобто, якби не та акція, то, очевидно, хід історії України був би іншим”.
Олесь Доній вважає, що це найпотужніша в історії України студентська акція”, — пояснює свою думку він. ...- "Зрештою, вона безпрецедентна навіть для всього колишнього совєтського простору. ...Для нас революція залишилась подією. А чим вона є для наступних поколінь — це вже їм вирішувати”.
Короткий уривок з моєї книжки " Україно, моя, Україно”:
Коли я 5.10.1990 року приїхала в Москву, Анатолій Доценко, в квартирі якого не переставав дзвонити телефон, оповідаючи про те, що в Києві розпочалася голодівка студентів, показав факс-листок з таким зверненням:
..."Друзі! Настав час вибору: або ми доб'ємося незалежної демократичної України, або так і залишимось колонією імперії, духовно бідні, зденаціоналізованим народом. Щоб пізніше ми не згадували слова Кобзаря:"А ми дивились та мовчали, та мовчки чухали чуби, німії, подлії раби". Тож закликаємо всіх підтримати нашу акцію. Доля нашої Батьківщини залежить від усіх нас. Нехай нам допоможе Бог!"
Після З'їзду Української Молоді, яка живе у республіках СССР, який тривав два дні в Москві, в понеділок 8.10.1990 року вечором у товаристві Анатолія Доценка, Андрія Рацького з Польщі та Віктора Шевченка з Білорусі, ми виїхали в Україну.
Поїзд Москва - Київ мчав крізь темряву на південь. Безмежний простір сповивала ніч. Далекі вогні містечок та селищ раптово спалахували на обрії і швидко згасали. За поїздом гнався сивий туман, стогнав вітер. В теплому купе ми говорили про події, які відбувалися в Україні, де вже шостий день продовжувалася голодівка 122 студентів, однак кількість їх зростала кожної хвилини. Ніхто з нас не міг собі уявити, що це за Наметове Містечко на Площі Жовтневої Революції. Московське телебачення не згадувало про голодівку. А з тих доступних нам відомостей важко було сформувати будь який образ.
В Києві панувало лагідне й чудове бабине літо. На старинних київських бульварах осінні каштани золотіли в теплому жовтневому сонці. В столиці нашої батьківщини панувала революційно - напружена атмосфера.
НАМЕТОВЕ МІСТЕЧКО було відгороджене від вулиці Хрещатик шнурком. Навкруги нас повно людей і сотні плакатів з різними написами "Геть яничарів", "Рятуйте Україну", "Нас штовхають в прірву", "Їсти не будемо, пити не будемо поки не вийдемо з СССР". Ті студенти, які голодували, обв'язали голову білою опаскою, на якій виднів напис "я голодую". З чорною опаскою ходила охорона. Настрій голодуючих рішучий. Голодівка не припинеться, доки не будуть задоволені всі наші вимоги, заявили студенти. А вони вимагали:
відставки Уряду на чолі з Константином Масолом,
скликання нових виборів до Верховної Ради в 1991 р.
проведення військової служби в Україні. За її межами тільки на добровільних засадах,
департизації правоохоронних органів, армії та КҐБ,
не підписування нового союзного договору,
розподілу майна комуністичної партії.
Маса людей, яка постійно стояла на Хрещатику жваво обговорювала вимоги студентів. Я підходила до людей. Багато мене впізнали, дякували, що я приїхала в таку важливу пору до Києва. Одна старша пані запевняла мене, що тисячі киян підтримують голодівку.
... - Ви не вірте пропаганді, що народ Києва проти студентів. Бачите скільки нас тут! Ми їх підтримуємо. Ми без сили. Це вони, наші діти, рятують нас!
Олег Кузан, представник Пресового Центру Наметового Містечка розповів, що акція голодівки підготовлялася місяцями. Олесь Доній, Голова Київського Студентського Братства твердив, що вже з травня місяця об'їжджалося всі студентські філії, які погодилися на цю акцію. Саме в серпні під час відзначення Козацького Свята - 500 річчя Запорізької Січі, рішили, що голодівку треба розпочати на початку Другої Сесії Верховної Ради.
Голодуючих на площі тоді було 154. Розмовляла я з студентами, записувала розмови з ними. Заходила до майже кожного шатра. Мої ноги напухали та відходити від студентів не хотілося. Як їх залишати? Зрештою - де йти? Тут стільки цікавих розмов. Студенти частували мене теплим чаєм.
В розмовах зі мною, мої колеґи-журналісти висловлювали своє занепокоєння політичним станом в Україні. Вони не вірили, що уряд та Верховна Рада виконають вимоги голодуючих студентів. Були й такі, що думали, що голодівку може чекати таке закінчення, як це не давно сталося в Китаї, на площі Тяньмін в Пекіні.
- Ні, таке щось не посміють зробити тут! Україна - це Європа! - сказав хтось із присутніх.
- Тут все можливе!
З такою можливістю треба було рахуватися.
Боляче, нестерпно боляче було приходити до цього наметового Містечка - табору. Ми бачили, як на очах згасали фізичні сили голодуючих студентів, серед яких багато дівчат. Мені й досі перед очима їх змарнілі обличчя. Хлопці позаростали густою бородою. Дехто з них не міг стояти на ногах, бо крутилася голова, але в їх очах світилися живі іскорки, не тільки свідчення молодості, але, і впевненості в своїй правоті і готовності жертвувати за неї - власним здоров'ям. Студенти України вдалися до жорстокої, крайньої форми протесту. І вони твердо вірили, що переможуть!
Анджеліка Рудницька, учасниця голодування, студентка факультету журналістики Київського Державного Університету твердила: "Нам - добре, краще звичайно в таборі. Ми підтримуємо один одного. Я четвертий день голодую. Дівчатам медики дозволяють голодувати лише чотири доби."
Біля табору, і в день, і в ночі чергувала швидка допомога. Оскільки Верховна Рада не дуже то спішила прийняти вимоги студентів, ті рішили розпочати масовий страйк.
Мене повідомили, що на майдані голодують студенти з 24 міст України. На таблиці подано міста, звідки прибули студенти. Дехто з них мав напис на жакеті, куртці або на плащі.
Зустрів мене біля площі редактор журналу "Україна" Анатолій Михайленко.
Дещо пізніше приїхала екіпа львівського телебачення. На прохання працівників РУХ-у провела я інтерв'ю з тими народними депутатами, які почали голодувати з студентами, а які перебували в Наметовому Містечку, яке показували по телебаченню. Так моя родина довідалася, що я знов в Україні.
Наметове Містечко, було, як я вже згадувала відгороджене від Хрещатика шнурком. Навколо нього постійно повно людей. Вони приносили студентам теплу воду, теплу одежу, бо в осінні ночі в Києві було холодно і то навіть дуже холодно. Люди приносили студентам узвари з трав, термоси з чаєм, коци і гроші. Біля кожного шатра море квітів. Та, були й такі, які казали мені: ...- Краще поїхали б вони врожай збирати, картопля та кукурудза гниють, а вони тут лежать, здоров'я тратять, в політику бавляться. ...- "Хтось" платить студентам за голодівку, - так казала якась баба.
Переважаюча більшість людей з якими я говорила запевняли мене, що "оці студенти своєю голодівкою доказують, що в нашому народові, ще все є високе почуття самовідданості". Так, не легко героям - студентам було на тих чорних, холодних мармурових плитах й сходах. А зі сходу Наметового Містечка "стежив" тзв. "вождь" усіх пролетарів світу Володимир Ленін, пам'ятник якого височіє над площою.
Один з львівських студентів, який голодував дев'ятий день, розказав мені, що в перших днях голодівки однієї ночі хтось кинув на територію табору вибуховий пакет, і лише завд'яки щасливому збігові обставин ніхто не був ранений. Виявилося, що провокатор з вибухівкою. це курсант Київського військового училища Попов.
9 жовтня десь біля 18 години, без ніякого попередження чи планування, стихійно відбувся на площі багатотисячний мітинг. Хтось нарахував 50 тисяч людей. Інші казали, що є 100 тисяч. На Хрещатику затримали увесь транспортний рух. Прийшли депутати Демблоку. Не було мікрофонів. Раптом, знову ж таки, без ніякого попередження міліція просила демонстрантів, тих, які стояли біля підвищення, роззійтися. Я подумала "зараз почнеться"! Та люди розступилися. В'їхало перед табором міліційне авто з гучномовцями. Я дуже дивувалася... Це лише означало, що київська міліція зі студентами!
Мітинґом керував Олесь Доній, Голова Київської Студентської Спілки. Він заявив, що Спілка не допустить до спроб самоспалення. В містечку ходили чутки, що студенти готові на такий вчинок, а першим готовим був це зробити Василь Любенко, киянин, випускник Київського Університету.
Ставало ясно, що парламент пішов на конфлікт зі своїм народом і Україні загрожує страшна криза. Відповідальність за те несе група депутатів 239 з її головою Олександром Морозом.
Студенти попросили мене до слова. Я запевняла їх, що українська громада Австралії знає про голодівку, що вона з ними. Таку заяву прийняли оваційно. Хтось з демонстрантів підніс мені квіти. Я була єдиною українкою діаспори, яка була постійно з голодуючими студентами в таборі й яка постійно виступала на мітинґах. Це, якщо не брати під увагу Марусю Мицьо, яка з Ню Йорку, але вона вже кілька місяців працювала в канцелярії РУХ-у. Її давно рахували "київською". До голодуючих студентів приєдналися народні депитати: Степан Хмара, Яків Зайко, Богдан Ребрик, Володимир Свідерськийк, Левко Горохівський, Віктор Бедь, Володимир Колінець, Олександер Гудима, Марія Кузенко, Ярослав Кендзьор, Михайло Горинь, Леополд Табурянський, Лариса Скорик, Катерина Завадська. Такі події застали мене в Києві в перших днях мого там побуту.
Так тоді й політики США звернули були увагу на те, що в України діється. Конґресмен Кристофер Кокс сказав: …- "Містере спікер, це голодування є ознакою того, що дні монолітного комуністичного режиму полічені. Ці сміливі студенти не повернуть назад. Їхня мужність, сила, рішучість пояснюються довгими стражданнями людей, які терпіли часи нелюдськогп пригноблення Леніним, Сталіним та їхніми наступниками. Люди Америки продовжують стояти плечем до плеча з ними."
Під шаленим тиском ситуації Верховна Рада створила узгоджувальну комісію для розгляду вимог голодуючих студентів. До неї увійшли: від депутатської більшості С. Гуренко, М. Залудняк, О. Коцюба, О. Мороз, В. Сухий. Від Народної Ради С. Головатий, М. Горинь, В. Філенко, О. Шевченко, І. Юхновський, від Президії ВР - Іван Плющ. Було запрошено й 5 представників голодуючих.
Олесь Доній про цю подію розповідав: ...- "Засідання нагадувало футбольну гру в одні ворота. Взявши за основу документ, підготований Сергієм Головатим, студентська делегація крок за кроком, слово за словом, вимога за вимогою забивала м'яча у ворота комуністичної більшості. З усього було видно, що вони готові дещо відступити, "здати" Масола заради збереження власного становища. 16 підписів лягли на документ який позначив одну з найдраматичніших епізодів України періоду виборювання незалежності".
Я була присутньою в Верховній Раді, коли виступав Олесь Доній.
17 - го жовтня 1990 у вечорі відбулася величава демонстрація на Майдані Незалежності - переможна. В ній взяли участь тисячі людей.
Студентська голодівка, яка відбулася 20 років тому в Києві залишиться в моїй пам'яті до кінця мого життя, як щось небуденно величне й історичне, що докорінно змінило мою думку про Україну, її молодь й я вдячна долі, що була її свідком і учасником.
(Марічка Галабурда)
[700x496]
Комментарии (2):
simply_the_grey
30-09-2010-23:30
удалить
Молоді сміливці, які кинули тоді виклик тоталітарній державній машині, домоглися не лише відставки голови уряду та права для українських солдатів служити на батьківщині. Найважливішим було те, що в осінній атмосфері з’явився весняний запах СВОБОДИ... Саме заради цього їхав 1990-го року на студентську акцію до столиці 18-літній львів’янин Остап Семерак. Саме ця далеко не абстрактна цінність залишається наріжним каменем його життєвої філософії й донині. Нині Остап Семерак – голова Виконавчого комітету партії «Реформи і Порядок», яка сповідує ліберальну ідеологію, а крім того – заступник голови Київської облдержадміністрації і за п’ять хвилин народний депутат України від БЮТ...
Пане Остапе, як усе починалося?
У кінці 80-х років минулого століття в Україні активно розвивалися студентські громадські організації. Дуже потужним був цей процес у Галичині. В той час я навчався у Львівському державному університеті імені Івана Франка, і в нашій альма-матер діяло своє Студентське братство, права якого навіть були зафіксовані в університетському статуті. Крім того, існувала однойменна загальноміська організація. Наш факультет фізики відзначався ліберальними поглядами, і тому в нас братство мало особливо сильні позиції. Взагалі, це була модна організація, багато студентів із задоволенням до неї вступали. Зрештою, вона стала альтернативою комсомолу. Чимало моїх знайомих, вступаючи до Студентського братства, писали заяву про вихід із комсомолу. У 89-му році це було досить сміливо. Я теж писав таку заяву.
Студентське братство тоді тісно співпрацювало з Товариством Лева, з Народним Рухом України, брало активну участь в виборчій кампанії до Верховної Ради України у 90-му році. В той час у Львові відбувалося багато мітингів, студентських страйків і всі ми були на великому емоційному піднесенні. Коли серед активістів братства поширилася ідея, що треба переходити до нової якості протесту і проводити загальнонаціональну студентську акцію, почали оперативно формуватися списки тих, хто хотів їхати до Києва. На моє здивування, таких добровольців було багато. Все відбувалося дуже швидко, і через день ми вже вирушили до столиці. Керівником нашої групи був Маркіян Іващишин – відомий нині львівський громадський діяч. Ми зайняли, напевно, вагонів п’ять. Очікували, що буде протидія силових структур, бо відстежити такий масовий від’їзд студентів (тим більше, квитки були групові), та ще й враховуючи тодішнє проникнення агентів КДБ до студентського середовища, було дуже просто. Але нас не зупиняли.
У Києві ж правоохоронні органи прийняли нас інакше. На вокзалі ми розпорошилися, домовившись зустрітися біля Верховної Ради. Там, біля парламенту, відчули першу агресію. Ідентифікувати нас було легко – всі ми були з рюкзаками. Міліціонери у формі та люди в цивільному підходили до нас і вимагали, щоб ми забиралися від Верховної Ради та їхали додому. Ми, звичайно, не слухалися, і тоді стали виникати сутички, штовханина. Для багатьох із нас це було першим психологічним випробуванням – у Львові на той час уже панувала інша атмосфера.
Коли ми всі зібралися біля Верховної Ради, наше керівництво прийняло рішення перебратися на Майдан Незалежності, який тоді був площею Жовтневої революції. Діставшись туди, ми – двісті, чи, можливо, триста осіб, обнесли себе символічною огорожею зі стрічок і виставили свої вимоги – вони були виписані на папері. Цілий день сиділи, співаючи пісні під гітару і дивуючи киян. Дивиною для столичних мешканців були пісні українських січових стрільців, які у Львові тоді користувалися надзвичайною популярністю. Мелодії кількох стрілецьких пісень свого часу були вкрадені і використані радянською пропагандою для створення пісень більшовицьких, наприклад, «Там вдали, за рекой». Тому кияни дуже дивувалися, коли чули знайомі мелодії і зовсім несподівані тексти, та ще й бачили наші антикомуністичні вимоги.
Взагалі, площа Жовтневої революції на ті два тижні стала таким собі дискусійним клубом, де люди збиралися, щоби повправлятися в політичній риториці. Увечері, після роботи, кияни приходили на площу, дехто приносив нам якісь побутові речі, засоби гігієни, цигарки. Зав’язувались розмови, полеміка. Пам’ятаю, деякі навіть приходили з томами Леніна, щось там вичитували і сперечалися з нами та між собою.
Чи були Ви морально готові до того кроку, на який зважилися?
До початку голодування я вже був досить активним учасником тих революційних подій, які відбувалися у Львові. Але тільки тепер, коли пройшли роки, розумію, що тоді я не усвідомлював до кінця того, що могло нас очікувати, і всієї міри відповідальності за свої дії.
Мушу сказати, що ми були погано підготовлені і до тих побутових умов, які нас очікували. Я приїхав у досить легкій куртці, обвішаній значками з українською символікою, у джинсах і кросівках. Лише на Майдані, коли стало холодно, я зрозумів свою помилку. У перший день протесту в нас не було розуміння, як ми будемо ночувати, ми не мали ані наметів, ані спальних мішків. Не було й системи харчування для тих, хто не голодував, а виконував функції охорони та обслуговування табору... Вже коли стемніло, до нас підійшов Олесь Доній і сказав, що потрібно організувати групу, яка б поїхала до студентського містечка і привезла звідти намети і спальні мішки. Я був серед тих людей, які поїхали. Ми завантажили в машину всі ці речі, привезли їх, встановили намети.
Це вже наступні акції на Майдані були більш продумані, під «спальники» клали якісь шматки пінопласту чи ще щось, аби не тягнуло холодом. У нас цього не було. В першу ніч я ліг спати пізно, одягнутий в усе, що мав, і через декілька годин прокинувся від того, що мене трусило від холоду – та так, що не міг зупинитися. Те саме відбувалося з моїм сусідом по намету. Ми пішли в підземний перехід – т. зв. «трубу» – слава Богу, там було тепле повітря і ми помалу відігрілися. Випити серед ночі гарячого чаю тоді не було можливості.
Але наш табір щодня прогресував, вирішувалися побутові проблеми, з’явилися медпункти, було організоване цілодобове забезпечення голодуючих гарячим чаєм – вони не вживали їжі, але гарячий чай, звичайно, пили – вода і заварка, без цукру.
Ви голодували чи були в системі обслуговування?
Від самого початку серед нас був розподіл – хто їде голодувати, а хто – забезпечувати життєдіяльність студентського табору. Я був фізично міцним хлопцем, тому потрапив до системи обслуговування і охорони. Крім усіх «господарських» питань, у наші обов’язки входило позмінне чергування навколо периметру табору.
Щоправда, в перші півтори – дві доби не їли всі, бо ми намагалися не виходити за огорожу, щоб не розпорошуватися і не стати об’єктами можливих провокацій. Особисто я, незважаючи на те, що виконував функції забезпечення, голодував днів п’ять – із солідарності з друзями. Просто не міг собі уявити, як це я буду їсти, коли вони голодують. Але ті, хто голодували, не залучалися ні до яких робіт, вони зберігали максимальний спокій, щоб не витрачати енергію. І через декілька днів мені стало зрозуміло, що триматися на ногах, споживаючи лише чай без цукру, не вдасться.
Коли було страшно?
Страшно було в перший день, коли ми побачили, що до нас підтягується міліцейський спецназ. Біля готелю «Москва» (нині – «Україна») стояли декілька автобусів зі спецназом у повному екіпіруванні – з палицями, щитами і всім іншим, і ми побоювалися, що в першу ж ніч, коли люди підуть і ми будемо розташовуватися на нічліг, вони зметуть наш табір. Це була перша подібна акція в Україні, і ми не знали, як влада буде реагувати... Впевненості багатьом із нас додала поява народних депутатів України – членів Народної ради. Ми відчули, що не самотні у цьому протистоянні з державною машиною. І, по-друге, ми були приємно вражені поведінкою Київради, яка на своєму сесійному засіданні дозволила нам легітимно перебувати на площі, чим запобігла ймовірним спробам правоохоронців «навести громадський порядок».
Що найбільше запам’яталося?
Звичайно, найбільше запам’ятовуються емоції. Я пам’ятаю, як у мене сльози були на очах, коли ми перемогли.
А ще врізалися в пам’ять мої щоденні телефонні розмови з мамою. Тоді ще не було мобільних телефонів, і єдиним способом зв’язку з батьками були телефони-автомати біля Головпоштамту. Щовечора, коли мама поверталася з роботи, я телефонував додому. І щоразу мама просила мене, щоб я повернувся додому, а я відмовлявся. Ці розмови були дуже емоційними, і я думаю, що пам’ятатиму їх до кінця життя.
І мама, мабуть, теж...
Напевно.
Ще згадується один цікавий випадок. Я хотів побачити Лавру, і через декілька днів після початку акції, коли життя табору нормалізувалося, ми з товаришем відпросилися і поїхали. Ви, можливо, пам’ятаєте, що ті, хто голодували, носили на головах білі пов’язки, а група охорони і забезпечення – чорні. Так от, спускаючись ескалатором у метро, я боковим зором бачив на головах усіх людей, які їхали назустріч, чорні пов’язки. Така сама ілюзія була і в мого товариша. Не знаю, як пояснити цей феномен.
Як Ви оцінюєте ефективність студентського голодування і його значення для майбутнього?
Без сумніву, це була перемога. По-перше, ми домоглися виконання важливих вимог, і таким чином вплинули на прийняття рішень у державі. Спроба повторити цю акцію через пару років є свідченням того, що вона була вдалою. По-друге, «Революція на граніті» мала, безперечно, великий вплив і на киян, і на всіх інших громадян України, бо вона показала, що суспільство може впливати на владу, контролювати її і відстоювати свої інтереси. Я вважаю, що студентське голодування додало темпу демократизації країни, стало каталізатором ліберальних змін. Хоча, зрозуміло, однією акцією неможливо досягти всього.
Вуличні маніфестації стали невід’ємним елементом політичного процесу в Україні. І зараз біля Вашого будинку живуть люди під синіми прапорами (Київська облдержадміністрація розташована в одному будинку з ЦВК - ). Але останнім часом усе це нерідко віддає фарсом, особливо відтоді, коли київські майдани наповнилися «проплаченими» демонстрантами. Як Ви вважаєте, чи сприйматимуться надалі суспільством і чи будуть ефективними такі форми вияву громадянської позиції?
Учасники студентського голодування в 1990-му році не отримували ніяких коштів, ніяких дивідендів чи преференцій. Немає навіть жодних символічних відзнак – приміром, значків чи посвідчень «почесного революціонера на граніті». Це була абсолютно чиста і щира акція, яку провели молоді романтики, і це було якісно не те, що часто відбувається зараз. Нині багато вуличних заходів виконується під замовлення. Але, попри це, не всі акції проплачені. І різниця дуже помітна. Навіть тому, хто не має досвіду політичної діяльності, досить швидко стає зрозуміло, коли люди «відпрацьовують» за гроші, а коли керуються переконаннями. «Куплені» мітингувальники намагаються якомога швидше втекти з акції і зайнятися власними справами.
От і біля тих наметів, які стоять зараз під моїм вікном, майже немає людей – складається враження, що намети встановили, аби тільки «забити» собі місце.
Зовсім інша річ, коли люди справді приходять висловити свою позицію. Наприклад, бориспільський пікет, який ми зараз спостерігаємо. Були порушені інтереси людей, їм це дійсно болить, і це така мотивація, яка примушує їх протестувати і вдень, і вночі. І ніхто за це не платить, люди борються за своє.
Я думаю, що з часом акції на комерційній основі припиняться, хоча б навіть тому, що обходяться вони надто дорого, а ефективність усе більше втрачається.
Стосовно перспективи вуличних заходів узагалі. Мені видається, що такі способи вияву громадянської позиції мають бути в демократичному суспільстві, і вони якраз є ознакою його демократичності. Якщо в кінці 80-х – на початку 90-х років держава, політична верхівка ще не були готові до сприйняття впливу суспільства на ухвалення рішень, то від того часу все суттєво змінилося. В часи КПРС ніхто не цікавився громадською думкою і програма партії не формувалася на основі пріоритетів громадян. Тепер усі політики прислухаються до громадських настроїв і, виходячи з цього, будують свою програмну діяльність. І чиновники бояться, коли під їхніми стінами протестують люди. Я думаю, що такі акції мають перспективу, вони повинні мати перспективу, аби не тільки на виборах громадяни могли впливати на державних мужів, контролювати і коригувати їхню діяльність.
Чи буде БЮТ знову кликати людей на вулицю – наприклад, у випадку, якщо демократична коаліція не відбудеться?
Я б не хотів дискутувати на цю тему, оскільки переконаний, що коаліція буде демократична, у складі Блоку Юлії Тимошенко і «Нашої України – Народної самооборони». Мені здається, що суспільство знає ціну заявам деяких політиків, які були спеціально спрямовані на те, щоб дезорієнтувати громадську думку. Чим далі від дня голосування і ближче до дня формування коаліції, цей осад опадає і ситуація кристалізується. Тому в даному випадку не буде потреби просити людей впливати на політиків.
Але не варто виключати можливість таких кроків у майбутньому. Блок Юлії Тимошенко підтримали понад 30% громадян України, це високий рівень довіри, і люди очікують від нас тих дій, які були задекларовані перед виборами. Тому я більш ніж переконаний, що при необхідності наші виборці будуть швидко й активно реагувати на заклики керівництва блоку до якихось громадських дій.
Повертаючись до студентського голодування: чи саме воно стало для Вас поштовхом до того, аби займатися політикою професійно?
Багато хлопців і дівчат, котрі брали участь у першому голодуванні, пішли в політику і досягли певних успіхів. Фактично, їхня життєва позиція формувалася під час тих подій. На мене ця акція також вплинула світоглядно. Після «Революції на граніті» я навіть вирішив змінити професію, а саме стати політиком. Якось у «Літературній Україні» я прочитав статтю про відродження Києво-Могилянської академії, і що там готуватимуть політологів для державної служби. Я вирішив, що це та освіта, яка мені потрібна, і після фізфаку Львівського університету вступив до «Могилянки» на політологію.
Якби ситуація в країні знову потребувала якихось радикальних дій, ризикованих кроків зразка «Революції на граніті» – чи пішли б Ви на це ще раз?
Я думаю, що діяв би так само. Звичайно, тепер подібні рішення приймати було б важче, оскільки є сім’я, діти, за яких я несу відповідальність, але для мене цінності свободи залишаються дуже важливими. Заради збереження і захисту своєї особистої свободи і свободи в суспільстві загалом я готовий іти на серйозні кроки.
(Остап Семерак)
http://www.4post.com.ua/gromada/33854.html
Пане Остапе, як усе починалося?
У кінці 80-х років минулого століття в Україні активно розвивалися студентські громадські організації. Дуже потужним був цей процес у Галичині. В той час я навчався у Львівському державному університеті імені Івана Франка, і в нашій альма-матер діяло своє Студентське братство, права якого навіть були зафіксовані в університетському статуті. Крім того, існувала однойменна загальноміська організація. Наш факультет фізики відзначався ліберальними поглядами, і тому в нас братство мало особливо сильні позиції. Взагалі, це була модна організація, багато студентів із задоволенням до неї вступали. Зрештою, вона стала альтернативою комсомолу. Чимало моїх знайомих, вступаючи до Студентського братства, писали заяву про вихід із комсомолу. У 89-му році це було досить сміливо. Я теж писав таку заяву.
Студентське братство тоді тісно співпрацювало з Товариством Лева, з Народним Рухом України, брало активну участь в виборчій кампанії до Верховної Ради України у 90-му році. В той час у Львові відбувалося багато мітингів, студентських страйків і всі ми були на великому емоційному піднесенні. Коли серед активістів братства поширилася ідея, що треба переходити до нової якості протесту і проводити загальнонаціональну студентську акцію, почали оперативно формуватися списки тих, хто хотів їхати до Києва. На моє здивування, таких добровольців було багато. Все відбувалося дуже швидко, і через день ми вже вирушили до столиці. Керівником нашої групи був Маркіян Іващишин – відомий нині львівський громадський діяч. Ми зайняли, напевно, вагонів п’ять. Очікували, що буде протидія силових структур, бо відстежити такий масовий від’їзд студентів (тим більше, квитки були групові), та ще й враховуючи тодішнє проникнення агентів КДБ до студентського середовища, було дуже просто. Але нас не зупиняли.
У Києві ж правоохоронні органи прийняли нас інакше. На вокзалі ми розпорошилися, домовившись зустрітися біля Верховної Ради. Там, біля парламенту, відчули першу агресію. Ідентифікувати нас було легко – всі ми були з рюкзаками. Міліціонери у формі та люди в цивільному підходили до нас і вимагали, щоб ми забиралися від Верховної Ради та їхали додому. Ми, звичайно, не слухалися, і тоді стали виникати сутички, штовханина. Для багатьох із нас це було першим психологічним випробуванням – у Львові на той час уже панувала інша атмосфера.
Коли ми всі зібралися біля Верховної Ради, наше керівництво прийняло рішення перебратися на Майдан Незалежності, який тоді був площею Жовтневої революції. Діставшись туди, ми – двісті, чи, можливо, триста осіб, обнесли себе символічною огорожею зі стрічок і виставили свої вимоги – вони були виписані на папері. Цілий день сиділи, співаючи пісні під гітару і дивуючи киян. Дивиною для столичних мешканців були пісні українських січових стрільців, які у Львові тоді користувалися надзвичайною популярністю. Мелодії кількох стрілецьких пісень свого часу були вкрадені і використані радянською пропагандою для створення пісень більшовицьких, наприклад, «Там вдали, за рекой». Тому кияни дуже дивувалися, коли чули знайомі мелодії і зовсім несподівані тексти, та ще й бачили наші антикомуністичні вимоги.
Взагалі, площа Жовтневої революції на ті два тижні стала таким собі дискусійним клубом, де люди збиралися, щоби повправлятися в політичній риториці. Увечері, після роботи, кияни приходили на площу, дехто приносив нам якісь побутові речі, засоби гігієни, цигарки. Зав’язувались розмови, полеміка. Пам’ятаю, деякі навіть приходили з томами Леніна, щось там вичитували і сперечалися з нами та між собою.
Чи були Ви морально готові до того кроку, на який зважилися?
До початку голодування я вже був досить активним учасником тих революційних подій, які відбувалися у Львові. Але тільки тепер, коли пройшли роки, розумію, що тоді я не усвідомлював до кінця того, що могло нас очікувати, і всієї міри відповідальності за свої дії.
Мушу сказати, що ми були погано підготовлені і до тих побутових умов, які нас очікували. Я приїхав у досить легкій куртці, обвішаній значками з українською символікою, у джинсах і кросівках. Лише на Майдані, коли стало холодно, я зрозумів свою помилку. У перший день протесту в нас не було розуміння, як ми будемо ночувати, ми не мали ані наметів, ані спальних мішків. Не було й системи харчування для тих, хто не голодував, а виконував функції охорони та обслуговування табору... Вже коли стемніло, до нас підійшов Олесь Доній і сказав, що потрібно організувати групу, яка б поїхала до студентського містечка і привезла звідти намети і спальні мішки. Я був серед тих людей, які поїхали. Ми завантажили в машину всі ці речі, привезли їх, встановили намети.
Це вже наступні акції на Майдані були більш продумані, під «спальники» клали якісь шматки пінопласту чи ще щось, аби не тягнуло холодом. У нас цього не було. В першу ніч я ліг спати пізно, одягнутий в усе, що мав, і через декілька годин прокинувся від того, що мене трусило від холоду – та так, що не міг зупинитися. Те саме відбувалося з моїм сусідом по намету. Ми пішли в підземний перехід – т. зв. «трубу» – слава Богу, там було тепле повітря і ми помалу відігрілися. Випити серед ночі гарячого чаю тоді не було можливості.
Але наш табір щодня прогресував, вирішувалися побутові проблеми, з’явилися медпункти, було організоване цілодобове забезпечення голодуючих гарячим чаєм – вони не вживали їжі, але гарячий чай, звичайно, пили – вода і заварка, без цукру.
Ви голодували чи були в системі обслуговування?
Від самого початку серед нас був розподіл – хто їде голодувати, а хто – забезпечувати життєдіяльність студентського табору. Я був фізично міцним хлопцем, тому потрапив до системи обслуговування і охорони. Крім усіх «господарських» питань, у наші обов’язки входило позмінне чергування навколо периметру табору.
Щоправда, в перші півтори – дві доби не їли всі, бо ми намагалися не виходити за огорожу, щоб не розпорошуватися і не стати об’єктами можливих провокацій. Особисто я, незважаючи на те, що виконував функції забезпечення, голодував днів п’ять – із солідарності з друзями. Просто не міг собі уявити, як це я буду їсти, коли вони голодують. Але ті, хто голодували, не залучалися ні до яких робіт, вони зберігали максимальний спокій, щоб не витрачати енергію. І через декілька днів мені стало зрозуміло, що триматися на ногах, споживаючи лише чай без цукру, не вдасться.
Коли було страшно?
Страшно було в перший день, коли ми побачили, що до нас підтягується міліцейський спецназ. Біля готелю «Москва» (нині – «Україна») стояли декілька автобусів зі спецназом у повному екіпіруванні – з палицями, щитами і всім іншим, і ми побоювалися, що в першу ж ніч, коли люди підуть і ми будемо розташовуватися на нічліг, вони зметуть наш табір. Це була перша подібна акція в Україні, і ми не знали, як влада буде реагувати... Впевненості багатьом із нас додала поява народних депутатів України – членів Народної ради. Ми відчули, що не самотні у цьому протистоянні з державною машиною. І, по-друге, ми були приємно вражені поведінкою Київради, яка на своєму сесійному засіданні дозволила нам легітимно перебувати на площі, чим запобігла ймовірним спробам правоохоронців «навести громадський порядок».
Що найбільше запам’яталося?
Звичайно, найбільше запам’ятовуються емоції. Я пам’ятаю, як у мене сльози були на очах, коли ми перемогли.
А ще врізалися в пам’ять мої щоденні телефонні розмови з мамою. Тоді ще не було мобільних телефонів, і єдиним способом зв’язку з батьками були телефони-автомати біля Головпоштамту. Щовечора, коли мама поверталася з роботи, я телефонував додому. І щоразу мама просила мене, щоб я повернувся додому, а я відмовлявся. Ці розмови були дуже емоційними, і я думаю, що пам’ятатиму їх до кінця життя.
І мама, мабуть, теж...
Напевно.
Ще згадується один цікавий випадок. Я хотів побачити Лавру, і через декілька днів після початку акції, коли життя табору нормалізувалося, ми з товаришем відпросилися і поїхали. Ви, можливо, пам’ятаєте, що ті, хто голодували, носили на головах білі пов’язки, а група охорони і забезпечення – чорні. Так от, спускаючись ескалатором у метро, я боковим зором бачив на головах усіх людей, які їхали назустріч, чорні пов’язки. Така сама ілюзія була і в мого товариша. Не знаю, як пояснити цей феномен.
Як Ви оцінюєте ефективність студентського голодування і його значення для майбутнього?
Без сумніву, це була перемога. По-перше, ми домоглися виконання важливих вимог, і таким чином вплинули на прийняття рішень у державі. Спроба повторити цю акцію через пару років є свідченням того, що вона була вдалою. По-друге, «Революція на граніті» мала, безперечно, великий вплив і на киян, і на всіх інших громадян України, бо вона показала, що суспільство може впливати на владу, контролювати її і відстоювати свої інтереси. Я вважаю, що студентське голодування додало темпу демократизації країни, стало каталізатором ліберальних змін. Хоча, зрозуміло, однією акцією неможливо досягти всього.
Вуличні маніфестації стали невід’ємним елементом політичного процесу в Україні. І зараз біля Вашого будинку живуть люди під синіми прапорами (Київська облдержадміністрація розташована в одному будинку з ЦВК - ). Але останнім часом усе це нерідко віддає фарсом, особливо відтоді, коли київські майдани наповнилися «проплаченими» демонстрантами. Як Ви вважаєте, чи сприйматимуться надалі суспільством і чи будуть ефективними такі форми вияву громадянської позиції?
Учасники студентського голодування в 1990-му році не отримували ніяких коштів, ніяких дивідендів чи преференцій. Немає навіть жодних символічних відзнак – приміром, значків чи посвідчень «почесного революціонера на граніті». Це була абсолютно чиста і щира акція, яку провели молоді романтики, і це було якісно не те, що часто відбувається зараз. Нині багато вуличних заходів виконується під замовлення. Але, попри це, не всі акції проплачені. І різниця дуже помітна. Навіть тому, хто не має досвіду політичної діяльності, досить швидко стає зрозуміло, коли люди «відпрацьовують» за гроші, а коли керуються переконаннями. «Куплені» мітингувальники намагаються якомога швидше втекти з акції і зайнятися власними справами.
От і біля тих наметів, які стоять зараз під моїм вікном, майже немає людей – складається враження, що намети встановили, аби тільки «забити» собі місце.
Зовсім інша річ, коли люди справді приходять висловити свою позицію. Наприклад, бориспільський пікет, який ми зараз спостерігаємо. Були порушені інтереси людей, їм це дійсно болить, і це така мотивація, яка примушує їх протестувати і вдень, і вночі. І ніхто за це не платить, люди борються за своє.
Я думаю, що з часом акції на комерційній основі припиняться, хоча б навіть тому, що обходяться вони надто дорого, а ефективність усе більше втрачається.
Стосовно перспективи вуличних заходів узагалі. Мені видається, що такі способи вияву громадянської позиції мають бути в демократичному суспільстві, і вони якраз є ознакою його демократичності. Якщо в кінці 80-х – на початку 90-х років держава, політична верхівка ще не були готові до сприйняття впливу суспільства на ухвалення рішень, то від того часу все суттєво змінилося. В часи КПРС ніхто не цікавився громадською думкою і програма партії не формувалася на основі пріоритетів громадян. Тепер усі політики прислухаються до громадських настроїв і, виходячи з цього, будують свою програмну діяльність. І чиновники бояться, коли під їхніми стінами протестують люди. Я думаю, що такі акції мають перспективу, вони повинні мати перспективу, аби не тільки на виборах громадяни могли впливати на державних мужів, контролювати і коригувати їхню діяльність.
Чи буде БЮТ знову кликати людей на вулицю – наприклад, у випадку, якщо демократична коаліція не відбудеться?
Я б не хотів дискутувати на цю тему, оскільки переконаний, що коаліція буде демократична, у складі Блоку Юлії Тимошенко і «Нашої України – Народної самооборони». Мені здається, що суспільство знає ціну заявам деяких політиків, які були спеціально спрямовані на те, щоб дезорієнтувати громадську думку. Чим далі від дня голосування і ближче до дня формування коаліції, цей осад опадає і ситуація кристалізується. Тому в даному випадку не буде потреби просити людей впливати на політиків.
Але не варто виключати можливість таких кроків у майбутньому. Блок Юлії Тимошенко підтримали понад 30% громадян України, це високий рівень довіри, і люди очікують від нас тих дій, які були задекларовані перед виборами. Тому я більш ніж переконаний, що при необхідності наші виборці будуть швидко й активно реагувати на заклики керівництва блоку до якихось громадських дій.
Повертаючись до студентського голодування: чи саме воно стало для Вас поштовхом до того, аби займатися політикою професійно?
Багато хлопців і дівчат, котрі брали участь у першому голодуванні, пішли в політику і досягли певних успіхів. Фактично, їхня життєва позиція формувалася під час тих подій. На мене ця акція також вплинула світоглядно. Після «Революції на граніті» я навіть вирішив змінити професію, а саме стати політиком. Якось у «Літературній Україні» я прочитав статтю про відродження Києво-Могилянської академії, і що там готуватимуть політологів для державної служби. Я вирішив, що це та освіта, яка мені потрібна, і після фізфаку Львівського університету вступив до «Могилянки» на політологію.
Якби ситуація в країні знову потребувала якихось радикальних дій, ризикованих кроків зразка «Революції на граніті» – чи пішли б Ви на це ще раз?
Я думаю, що діяв би так само. Звичайно, тепер подібні рішення приймати було б важче, оскільки є сім’я, діти, за яких я несу відповідальність, але для мене цінності свободи залишаються дуже важливими. Заради збереження і захисту своєї особистої свободи і свободи в суспільстві загалом я готовий іти на серйозні кроки.
(Остап Семерак)
http://www.4post.com.ua/gromada/33854.html
Комментарии (2):
вверх^
Вы сейчас не можете прокомментировать это сообщение.
Дневник До 20-річчя Революції на граніті | Ukrainian_Universe - Дневник Ukrainian_Universe |
Лента друзей Ukrainian_Universe
/ Полная версия
Добавить в друзья
Страницы:
раньше»