[450x675]
Вона іде по життю, розбиваючи мрії свої.
Що, як зграї пташок, відлітають в далекі краї.
Вона сміється і плаче, а в очах догорів океан.
І мовчить, що болить. І вмирає. І окутує гострий обман.

Те, що мала - роздала. Що придбала? безмежність ночей.
Зі своїми думками і затемненням блиску очей.
Вона як чистий кришталь, що розбили камінням дурні.
І давно вже сплелось павутиння, і не змінюють кольору дні.

Вона хотіла взлетіти - та десь втратила крила свої.
Чи сховала надійно у своїх почуттів глибині.
Вона навчилась ходити та, на жаль, лиш по лезу ножів.
Вона лише незнайомка з невідомих донині країв.

І закрила себе від світу. І змінила назавжди замок.
Й не відкриє його ніколи ні один телефонний дзвінок.
Вона буде чекати. І тліти. І не вимкне на кухні газ.
Зробить подих. Й всміхнеться. Й заплаче. Адже все це - в останній раз..