(Маленький, Iгор. Вогненна, вiтряна i зливна. - К.: МАУП, 2006. - 144 с.: iл.) "Iдентифiкуючись iз сакральним часопростором Першопочатку, з мiфами Атлантиди, досократiвської Грецiї чи доконфуцiанського Китаю, герой Iгоря Маленького послуговується критерiями, вiльними вiд соцiального або полiтичного, iсторичного наповнення; єдино iстотними змiнами й перетвореннями для такого бачення є змiни космiчнi й екзистенцiйнi: змiна пiр року, забарвлення листя восени, перетворення дiвчини на жiнку або власне старiння. Парадоксально, але якраз отака поезiя, свiдомо зорiєнтована на зв'язок з глибинними, архетипними покладами Слова, успiшно здiйснює магiчну трансформацiю штивних мовомисленнєвих стереотипiв, якої марно шукають - в усi часи! рацiональними зусиллями! - авангардовi й футуристичнi течiї. В українському контекстi ця трансформацiя стає найбiльш помiтною тодi, коли ми зустрiчаємо у "Вогненнiй, вiтрянiй i зливнiй" традицiйнi, "форматнi" постатi матерi або Бога. Саме тодi, замiсть оскоминно-сентиментального воркування/скавулiння i пустопорожнiх, по-своєму нав'язливих едiпiвських поз та комплексiв, ми маємо нагоду пересвiдчитись, що в живому мiфi мати є Великою богинею, а зужитi релiгiйнi форми викликають не благоговiння, а iронiю. /.../ Iгор Маленький - пророк зливної, вiтряної, вогненної релiгiї i через те невластивi форми побожностi викликають у нього, як i в кожного пророка, бажання зруйнувати їх. Понад те, вiршi Iгоря Маленького руйнують усталене конвенцiйне сприйняття поезiї як нешкiдливої (i некорисної) забави; втiм, мову тут слiд вести не так про руйнацiю, як про очищення, катарсис. Розiграна на перехрестi елегiї (якою є кожен "анабазис", кожна автобiографiчна подорож углиб, до "енергiї започинальних днiв") та iдилiї (з її смакуванням i беззастережним виправданням перебiжної митi), поема Маленького вибухає трагедiєю зануреного у невiдворотну осiнь свiту. Свiту, котрий нiяк не може закiнчитись, навiть задля того, щоб згодом розпочатися знову. /.../ "Вогненна, вiтряна i зливна" - це крик пошепки серед пустелi. Це магiчне вiдшiптування насланих напастей. Це ледве чутне запитання - Маленького? Маленького Принца? - про те, чи достатньо сильною є отрута змiї часу. Занурюючись у пристрасний шепiт цього прямого спадкоємця Заратустри, читач стає безпосереднiм учасником жертвоприносин, якi створюють i гарантують безсмертя, долучається до вiщувань i заклинань, спрямованих не тiльки на порятунок людини вiд нелюдського, але й на перевершення цiєї людини в собi" /"Злива понад Зливами", пiслямова до "Вогненної,вiтряної i зливної", Костянтин Москалець/.