Настроение сейчас - Свiтлий настрiй зимового вечора

Падав перший снiг, а ти написав слова про мiсто, де померли птахи, мiсто, в якому жили ми; снiг падав саме в цьому безлюдному нарештi мiстi, поглянь за вiкно i переконайся, що це дiйсно так - вони виемiгрували звiдси всi до одного, українцi й жиди, росiяни й чеченцi, люди i нелюди. Легка хуртовина пролiтає за вiкнами. I все дотеперiшнє життя було ось такою хуртовиною - швидкою i чистою, нiби наступна вiртуальна сторiнка. Хто ми? Звiдки прийшли на цi неозорi майдани Всесвiту, де перший снiг нарештi запорошивзужитi слова використаних мов? I чому цi мови занепали, не розвинувшись - i все, висловлене ними, здається анахронiчним, архаїчним, несправжнiм? Поодинокi зблиски сенсу i краси - але тiльки в нейтральному середовищi естетичної концепцiї (Солов'їна мова) свiтосприйняття. А коли справа доходить до реального i конкретного, стає моторошно, настiльки неадекватний стрiй цiєї мови сьогоднiшньому дневi. Приклад: опцiя SMS у моєму Siemens'i перекладається "Звiсточки". Ти тiльки вслухайся: "ЗВIСТОЧКИ"! Але ж це дико звучить, невже нiхто не чує?! Невже обов'язково треба бути поетом, щоб вiдчути: "вiхола" звучить прекрасно; але "звiсточки" з оцим олiгофренiчним зменшувальним суфiксом виглядають макабрично i нежиттєздатно. А таких "звiсточок" у нашому щасливому повсякденнi - мiрiади. Добре, коли за вiкнами вiхола i вони всi кудись пiшли. Вiхола - безмовна. Разом з нею можна змiстовно мовчати цiле життя - хоч по-українському, хоч по-росiйському, хоч на санскритi. ОМ.