***
У 1927-1929 роках на території УРСР було видано 12063 найменування книг (тобто по 4021 за рік) українською мовою (іншими мовами – менш ніж 5000). Це була найбільша кількість україномовних видань - як за кожен рік так і за 3 роки підряд - за всю історію українського друкарства.
***
Найбільше українське видання – 250-томна „Книга пам’яті України”, де зафіксовані імена всіх громадян України (тоді – УРСР), які загинули в роки Другої світової війни.
***
Український композитор Максим Березовський (1745-1777) вчився у музичній академії в Болоньї. Одночасно у тієї ж академії навчався і Моцарт. У академії був звичай: кожен рік одного найздібнішого майстра музики, який закінчував академію, записували на „золоту дошку”. За звання кращого змагались Моцарт і Березовський. На „золотій дошці” в Болоньї написано ім’я Максима Березовського, який закінчив академію створенням опери „Демофонт”.
***
Український фольклорист М.Гайдай зібрав понад 5000 народних пісень та дум. Педагог, етнограф і фольклорист Настя Присяжнюк зібрала й упорядкувала близько 7000 українських народних пісень, головним її досягненням став збірник „Песні Поділля” (1976).
***
9 січня 1894 року механік Одеського університету Й.Тимченко здійснив показ на саморобному апараті-кінетоскопі декількох кінострічок – на 3 місяці раніше за Едісона та більш ніж на рік – від братів Люм’єрів. Подальшого використання винахід не знайшов.
***
У 1921 році на українських кіностудіях було знято 21 кінострічку: 13 – на Київській, 8 – на Одеській. Це найбільша річна кількість фільмів, знятих в Україні.
***
Найтитулованіший український легкоатлет – Сергій Бубка, який встановив 35 світових рекордів, останні з яких непереможні і досі. Заслужений майстер спорту СРСР та України. Чемпіон Олімпійських ігор (1988), Європи (1986), СРСР (1984, 1985). Переможець п'яти чемпіонатів світу (1983-95). Першим у історії легкої атлетики „взяв” висоту 6 м (1985)
Найтитулованіший український чемпіон зі спортивної ходьби – Володимир Горобничий, який ставав чемпіоном світу у 1955р., олімпійським чемпіоном у 1960 та 1968 рр., срібним олімпійським призером – у 1972р., бронзовим олімпійським призером – у 1964р.
Найтитулованіший український п’ятиборець – Павло Лєдньов. Бронзовий олімпійський призер 1968р.,олімпійський чемпіон 1972,1976 та 1980 рр., чемпіон світу 1973-1975 та 1978 рр.
Найтитулованіший український важкоатлет – Леонід Жаботинський. Встановив 17 світових рекордів, був олімпійським чемпіоном 1964 та 1968 рр., чемпіоном світу у 1965-1966 рр., чемпіоном Європи у 1966-1968 рр. Останній свій світовий рекорд установив у 1974 на чемпіонаті Збройних сил (ривок, 185,5 кг).
Найтитулованіший український волейболіст – Юрій Поярков, який був олімпійським чемпіоном у 1964 та 1968рр., бронзовим олімпійським призером у 1972р., бронзовим призером першості світу у 1966р. та бронзовим призером першості Європи у 1963р. Грав у команді "Буревісник" (Харків).
Найтитулованіший український яхтсмен – Валентин Манкін, який став чемпіоном олімпіад 1968, 1972 та 1980 рр.
Найславетніший український футболіст – Олег Блохін. У 1969-1987 виступав за "Динамо" (Київ), у 1988-1989 – за австрійський "Форвертс" (Штайр), у 1989-1990 – за кіпрський "Аріс" (Лімасол). У чемпіонатах СРСР провів 432 матчі і забив 211 голів (національний рекорд). Чемпіон СРСР (1974, 1975, 1977, 1980, 1981, 1985, 1986). Власник Кубка СРСР (1974, 1978, 1982, 1985, 1987). В єврокубках провів 75 матчів, забив 23 гола. Переможець Кубка кубків (1975, 1986). Кращий футболіст Європи (1975). Власник Суперкубка Європи (1975). Кращий бомбардир чемпіонатів СРСР 1972 (14 голів), 1973 (18), 1974 (20), 1975 (18), 1977 (17). У 1972-1986 15 разів входив у списки кращих футболістів сезону. За збірну СРСР у 1972-1988 провів 113 матчів, забив 44 гола (національні рекорди). Учасник чемпіонатів світу (1982, 1986). Бронзовий призер Олімпійських ігор 1972 (Мюнхен) і 1976 (Монреаль). Кращий футболіст СРСР (1973, 1974, 1975). Власник "Золотого м'яча" кращого футболіста Європи (1975).

Привіт.
Я в цьому співтоваристві поки новачок, тому не знаю, що тут пишуть. Однак у тім повідомленні, звідки я взяв посилання на цю сторінку, не пам'ятаю його напам'ять, але було щось про Україну і патріотизм (саме це мене і зацікавило)...
От і пишу про Україну і патріотизм. Не люблю політику (брудна ця справа), однак саме в цьому пості без неї не обійтись ніяк. Надалі спробую без політики (я більше історію люблю і культуру).
У віці десь 13-14 років у мене сформувалося перше представлення про патріотизм (до цього віку мені було взагалі однаково, в якій країні живу і на якій мові розмовляю, хоча розмовляв, звичайно, російською, як і 95% жителів мого рідного Запоріжжя, і дивувався, коли чув від подруги з української школи, що, наприклад, на геометрії вони учать "кола" і "трикутники" замість "кругов" і "треугольников"). І представлення це було таким:
Раз нас так довго "принижували", "гнобили" і "переслідували" "кляті москалі" (як на це не дуже прозоро натякалось у нових підручниках з історії), значить правильно ми від них відокремилися. Мало того - непогано б робити тепер уже навпаки - тобто проводити "українізацію" країни, вводячи в побут україномовні книги, фільми і документи. А "клятим москалям" зробити візовий режим, щоб до нас не лізли, а кому не подобається - "до свидания" з просторів нашої батьківщини. Львів я вважав центром української культури, а жителів Західної України - "щирими носіями національної ідеї".
Як я вважаю тепер, то був "юнацький максималізм".
Згодом моя думка змінилася. Наприклад, на виборах президента (1999 рік - перші мої вибори), на яких я голосував за представника КУН (Конгресу Українських Націоналістів), куди, якщо я не помиляюся, входили представники УНА УНСО й інших подібних організацій (які я вважав "гідними" керувати країною). Однак уже в другому турі КУНовці "віддали" (хто їх просив?) голоси своїх виборців Кучмі... Навіщо? Щирі патріоти скоріше б залишилися осторонь , чим до такого "типу" приєднуватися... Симоненко, можливо, був би ще гірше... Але він і так би не пройшов... А так, приєднавшись до людини, яку я терпіти не можу, КУН у моїх очах, можна сказати, упав.
Наступне "розчарування" Західною Україною було в мене, коли їхні представники, приїхавши якось раз у моє рідне Запорожжя, стали "вказувати", що і як нам тут перейменовувати. Мовляв, проспект Леніна і Дніпрогес Леніна варто обов’язково перейменувати... Треба ж таке. Чого це? Це назва історична, давно сформована. Мало хто її зараз узагалі з політикою пов'язує (а багато сучасних школярів на питання, хто такий Ленін, або взагалі не знаходять що сказати, або 2-3 слова якось знаходять – типа "політик такий був давно"). Тому я - за те, щоб вулиці називалися так, як вони називаються зараз. А повертати ще "царські" назви населеним пунктам (були, пам'ятається, пропозиції - Дніпропетровську повернути назву Катеринослав та ін.) - це взагалі, м’яко кажучи, не дуже розумно, тому що при царі українську національну ідею теж особливо не дарували.
Потім - наша сучасне освіта. Зрозуміло, українською мовою. Але чому учителя в одній із запорізьких шкіл (там учиться син моєї знайомої) не дозволяють учням розмовляти між собою російською мовою (у противному випадку - знижують оцінки)? Зрозуміло, це не законодавчий акт, це ініціатива самої школи, але навряд чи хтось з вищих органів відреагує на таку скаргу...
Книги в супермаркетах... Чому в центральному книжковому супермаркеті Запоріжжя легше знайти гарну дитячу літературу англійською, ніж російською??? Навколо - одні українські дитячі книги. Думаєте, люди беруть українське? Ага, як же - люди плюються та йдуть на ринок, де книги російською та українською знаходяться в співвідношенні 90% на 10% (що цілком відповідає ситуації на читацькому ринку міста). Треба, треба вводити українську літературу - але не насильно! Не так - майже не залишаючи вибору! Це та ж русифікація (яка була в СРСР і яку так лають), але в протилежну сторону. Так теж не дуже добре. Я свого трирічного сина ще російському толком не навчив (а якому ж ще вчити - якщо ВСЕ наше оточення говорить ТІЛЬКИ російською), куди мені його ще української учити? Буде якийсь "суржик". А я - злісний супротивник "суржику" і вважаю, що "лучше уж никак, вместо как-нибудь" (з пісні О.Буйнова). У тієї ж Полтаві, що згідно даних одного довідника є "носієм чистої української мови" "чистотою мови" і не пахне.
Фільми... З українським сурдопереводом. Добре ще з англійського чи французького. Але субтитри до російських фільмів??? Коли це ми розучилися розуміти росіянин? А субтитри- це для глухонімих. Мене вони тільки дратують - і, здається, не тільки мене. А, якщо взагалі продублювати голоси радянських акторів (як колись пропонувалося) - так я в числі перших піду бити вікна в Міністерстві Культури. Адже неповторні голоси улюблених акторів не можна передати перекладом, а від голосів залежить багато чого...
Українська естрада. Досить пристойна стала останнім часом . Але... ці позорища - "великий співак" Поплавський і "суперпатріотка" Читать далее...

[200x460]
26 квітня 1986 року в 1 годину 23 хвилини в СРСР на Чорнобильській атомній електростанції відбулася найбільша ядерна аварія в світі. Викинуто в атмосферу 190 тонн радіоактивних речовин. 8 з 140 тонн радіоактивного палива реактора опинилися в повітрі. Інші небезпечні речовини продовжували покидати реактор в результаті пожежі, що тривала майже два тижні. Люди в Чорнобилі піддалися опромінюванню в 90 разів більшому, ніж при падінні бомби на Хіросіму.

Забруднена територія площею 160 тисяч квадратних кілометрів. Більше всього постраждали північна частина України, захід Росії і Білорусь. Приблизно 400 тисяч людей евакуйовано із зони лиха. Території, які вони покинули, на багато десятків років залишаться пустелями, обнесеними колючим дротом.

Білорусь постраждала більше всього. Більше 70% радіації випало саме на її територію. 25% полів і лісів серйозно забруднені, 10% земель взагалі непридатно для використання. Міжнародним екологічним стандартам в Білорусі відповідає лише 1% її територій. Багато людей в Білорусі вимушено харчуватися забрудненими продуктами, оскільки доступу до екологічно чистої продукції практично немає. На радіоактивно небезпечних територіях в Білорусі живуть 1,8 млн людей, з них півмільйона – діти.

У Україні на брудних територіях живе від 3 до 5 млн людей. Встановлені заборони на збір ягід, грибів, квітів на забруднених територіях.

Положення в постраждалих країнах колишнього СРСР посилюється економічною кризою в них. Далеко не всі люди володіють можливостями покинути небезпечні території і переселитися в інші місцевості, а також купувати чисті продукти.

Згідно звіту ООН за 1995 рік, кількість безпосередньо і що побічно постраждали від аварії на ЧАЕС складає 9 млн людей, з них 3-4 млн – діти. За оцінкою фахівця з радіації професора Джона Гофманса (John Gofmans) аварія на ЧАЕС стане причиною 475 тисяч смертельних ракових захворювань і приблизно стільки ж несмертельних. Пік захворювань раком щитовидної залози очікується на 2005–2010 роки.

Немає гарантії, що викид радіоактивних речовин не повториться. Саркофаг над реактором висотою з 24-поверхову будівлю, зведений на швидку руку, може виявитися нестійким до підземних поштовхів. Реактор, що постраждав від вибуху, також непередбачуваний в поведінці.

Місце аварії: Чорнобильська АЕС, 4 реактор (тип – РБМК)
Положення: Україна, 130 км. на північ від Києва
Час аварії: 1:23, 26 квітня 1986
Коротка інформація про АЕС: 1-й і 2-й реактори будувалися з 1970 по 1977 рік. Будівництво 3-го і 4-го реакторів завершене в 1983 році. Ще два реактори на момент катастрофи було недобудовано. ЧАЕС офіційно припинила роботу по виробництву електроенергії 15 грудня 2000 року
Населення території навколо АЕС: У місті Пріпять (у трьох кілометрах від реактора) проживало 49 тисяч жителів. Населення Чорнобиля (15 км. від реактора) налічувало 12.5 тисяч. Всього в зоні з радіусом 30 кілометрів навколо АЕС проживало приблизно 125 тисяч жителів

[показать]
Разрушенный 4-й реактор ЧАЭС

[показать]
Саркофаг

Причини аварії на Чорнобильській АЕС

Електростанції не тільки проводять, але і споживають електрику, наприклад споживають його насоси, призначені для охолоджування реактора. Електрика зазвичай забезпечується із загальної мережі. Якщо реактор відключається від загальної мережі, він повинен бути здатний отримати енергію з власної продукції. Якщо ж реактор не проводить електрика, то потрібне інше джерело енергії для забезпечення безперебійної доставки хладагента в реакторне ядро. Для цього використовуються дизельні генератори, проте при виключенні реактора існує затримка, поки генератори будуть запущені. Саме тому під час цієї затримки реактор повинен бути здатний сам забезпечувати необхідну потужність для живлення охолоджуючих систем. На 25 квітня 1986 року був запланований тест 4-го реактора АЕС по самозабезпеченню енергією. Персонал станції повинен був перевірити, чи вистачить електричної потужності сповільненій турбіні, щоб експлуатувати аварійне устаткування і насоси для охолоджування. Цей тест вже проводився раніше, але не були визначені остаточні результати, тому було вирішено повторити його. На превеликий жаль, цей тест був визначений як тест неядерної частини електростанції і тому виконувався без урахування необхідних обережностей. Дії персоналу, що проводив тестування, не були скоординовані з персоналом, що відповідає за ядерну безпеку.

Для тестування потрібно було знизити потужність реактора. Спочатку реактор працював в Читать далее...

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА І УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВНІСТЬ

Микола ЖУЛИНСЬКИЙ,
академік АН України

На духовній і матеріальній культурі українського народу відбилася надзвичайна драматичність його історичного буття. Суть, роль і визначальні етапи еволюції національної культури і національної свідомості і досі залишаються науково не осягнутою сферою об'єктивного вивчення в Україні. Як феномен, українська національна культура, по суті, не досліджувалася українськими вченими. Правда, на початку XX століття, головним чином, у 20-ті роки — в період українського відродження — вчені намагалися розглянути в історичній перспективі формування національної культури як органічної складової становлення нації і національної самосвідомості. Відповідна наукова база була підготовлена попередниками. Це праця Миколи Костомарова «Дві руські народності», опублікована 1861 року на сторінках «Основи», це і «Світогляд українського народу» (1876 р.) І. Нечуя-Левицького, це фундаментальне дослідження Михайла Грушевського — десятитомна «Історія України — Руси» (1848—1937 рр.), його ж «Ілюстрована історія України» (1912 р.), «Культурно-національний рух на Україні в XVI—XVIII віці» (1912 р.), це і праця Івана Огієнка «Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу» (1918 р.). Крім цих ґрунтовних, як правило, піонерських досліджень історико-культурних явищ і процесів в Україні з'явилося на початку XX століття багато різних статей, які тою чи іншою мірою заглиблення у науковий аналіз висвітлювали важливі аспекти історії української культури. Одне слово, інтенсивно нагромаджувався фактографічний матеріал для синтетичних досліджень, апробувалися теоретичні концепції під кутом зору автономності історико-культурного процесу в Україні.

Сприятливі умови для розвитку української історіографії та української культурології виникли в Україні у 20-ті роки. Як зазначав професор Роман Шпорлюк, «двадцяті роки були єдиним періодом в історії українсько-російських взаємин, коли історія України розглядалася як автономний процес, що розвивався поруч з історією Росії, а не як провінційний або регіональний варіант останньої. Таке трактування історії відповідало формально рівному статусу України й Росії в радянській федерації, як її тоді розуміли».

Тогочасна українська історіографія була авторитетно забезпечена історичною школою М. Грушевського, яка в системі Всеукраїнської академії наук толерантно вживалася з незалежною марксистською українською історіографією на чолі з Матвієм Яворським. Складнішою була ситуація з дослідженням історії української культури, бо такі авторитетні вченікультурологи, як Іван Огієнко і Дмитро Антонович, полишили Україну. А саме приват-доцент Київського університету Іван Огієнко закладав концептуальні положення в багату на факти систему історичного формування національної культури в контексті національно-визвольної боротьби українського народу за власну державність, а отже — і за можливість вільного розвитку своєї культури. В академічній промові у день відкриття Українського Народного Університету в Києві 5 жовтня 1917 року Іван Огієнко наголошував: «Культура наша велика, оригінальна, самостійна, і серед слов'янських народів займає почесне місце, бере одне з перших місць.

Я не міг,— вів далі доповідач,— тут докладно розказати про всю нашу культуру, про все те, що віками утворив талановитий український народ,— я це зроблю на своїх лекціях. Проте вже й з того, що я коротко розказав, можна ясно бачити, що народ з такою культурою повинен мати такі ж самі форми свого державного життя...»

У новій соціально-історичній ситуації необхідно було утвердити в свідомості українців переконання у самобутності національної культури і цим самим висунути вагомий аргумент у боротьбі за здобуття державності України. Тому проблеми контексту української культури, взаємодії різноманітних тенденцій у сфері культури, взаємовпливів тощо не висувалися на передній план. Головним завданням було обґрунтувати національну самобутність української культури, об'єктивно відтворити справжню картину історично-культурного розвитку нації в усій складності його суперечностей, пошуків, боротьби і досягнень.

Прочитаний Іваном Огієнком в Українському Народному Університеті цикл лекцій про українську культуру з'явився в 1918 році окремим виданням і став, по суті, першим систематичним курсом історії культури українського народу.

Ця «коротка історія культурного життя українського народу» промовляла про зумовлену соціально-політичною ситуацією необхідність ідейно-концептуальної корекції добору і викладу явищ і тенденцій у національній культурі. Надія на виборення державності, а звідси — й досягнення необхідних умов для вільного розвитку національної культури, підказувала Іванові Огієнку: Читать далее...

Оригинал текста «Ще не вмерла Україна»

Павло Чубинський (музика — М.Вербицький)

Ще не вмерла Україна, і слава, і воля.
Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля.
Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці,
Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.

Душу, тіло ми положим за нашу свободу,
І покажем, що ми, браття, козацького роду.

Станем, браття, в бій кривавий від Сяну до Дону,
В ріднім краю панувати не дамо нікому;
Чорне море ще всміхнеться, дід Дніпро зрадіє,
Ще у нашій Україні доленька наспіє.

Душу, тіло ми положим за нашу свободу,
І покажем, що ми, браття, козацького роду.

А завзяття, праця щира свого ще докаже,
Ще ся волі в Україні піснь гучна розляже,
За Карпати відоб'ється, згомонить степами,
України слава стане поміж ворогами.

Душу, тіло ми положим за нашу свободу,
І покажем, що ми, браття, козацького роду.