Коли мене питають: як ти все це пережила? "Я тебе зустрічала - ти була такою спокійною, вриівноваженою..."

Я завжди така, "та, что идет по жизні смеясь " . Всі, хто мене знає останні роки дуже дивуються, коли я не стримуюсь і даю волю емоціям. "Ти завжди така залізна леді" - говорять мені.. 

Перші 10 днів я жила на адреналіні. В мене з'явилась купа задач, які мені довелося врішувати самій в різних частинах міста. вдповідати на купу дзвінків. розказаати дітям, батькам...( Доречі, мамі я розсказала тільки через 3 тижні). 

Потім, коли адреналин почав стихати, почались істерики. "Я же розплакалась, я не железная..." Я зрозуміла, що сама не витягну, що треба пити щось заспокійливе.

Підрахувала найближчі термінові витрати. Стало ще гірше.Виписала все на папері. Мозок почав шукати шляхи вирішення проблем.

Потім відпустка закінчилась, треба виходити на роботу. Це трохи відволікло. Заспокіливі вийшли на перше місце, бо спілкування з нашими людьми і без моїх нагальних проблем потребуе не абиякого психичного ресурсу.

Потім несподівано віихали квартиранти. Це неабияк підкосило мій і без того невеликий бюджет. Але мозок вже навчився мислити криточно. Розрулилося. 

Я безмежно дякую моїм дітям, нашім друзям за підтримку, за дзінки і домомогу. Без вас я б не впоралась! Дякую, що ви в мене є! Люблю вас!

Мені сьогодні наснилась Перемога!

Уві сні лунав сигнал повітряної тревоги (певно я чула його крвзь сон з відкритого вікна) і знайомий голос говорив: на територіії України оголошена... і тут пауза-паузу-пауза... ПЕРЕМОГА. І знов: на території України оголошена Перемога!

І я комусь кричу: ти чув? - Перемога, оголошена Перемога! Війна закінчилась! Ми перемогли!

Сон в руку. Да буде так.