Девушки, подскажите пожалуйста...
Действительно ли занятия на тренажерах типа эллипса и вело реально помогают? Если да, то чем именно: быстрее худеется, что-то там укрепляется и т.д.? То есть интересует реально заметный эффект, а не мифические сжигания калорий и ускорения обмена веществ.
И если эффект вы реально замечали, то сколько по времени, как часто и с какой интенсивностью нужно заниматься, чтобы чего-нибудь достичь? Диета само собой присутствует.
Из компетентных мнений, которые встречала где-то: гораздо эффективнее, если заниматься в спокойном темпе, но долго, чем 15 минут, но на пределе возможностей. Вы согласны с этим? Интересует именно практика.

Очень прошу совета и мнений об этом, т.к. сама я ленивая жутко - мне проще не есть, чем заниматься спортом(( Но возможно это как раз из-за того, что я ни разу не заметила эффекта...вообще никакого...

Кросспосты в пару других сообществ.

Життя – це кінострічка, режисерами якої є ми самі. Жанр та фінал фільму залежить тільки від нас. Ми не можемо змінити події фільму, тому потрібно слідкувати за сценарієм. Можна уявити себе будь-яким героєм-переможцем або красунею-серцеїдкою, але наша життєва участь від цього залишиться незмінною. Мало лише хотіти чогось. Потрібно цього дійсно прагнути і впевнено йти до своєї мети. Головне – не озирнутись у фіналі стрічки, та помітити, що хотів зовсім іншого у житті, і «Оскара» тобі вже не присудять.
Життя окремої людини – це п’єса одного актора, коли ти можеш покластися лише на себе. Приміряти ролі можна, і навіть потрібно, але треба знати час та місце. Щоб мати змогу вчасно зняти маски. Бо фарба на обличчі, яка приховує емоції, може лише нашкодити, приховавши щирість. За великою кількістю декорацій важливо не загубити основного. Суть буття можна знайти лише методом проб та помилок, але не намагайся писати чорновий варіант життя. Жодну втрачену секунду не повернеш, не повториш. І поки ти будеш повторювати „Ще раз!”, шукаючи ідеальне виконання, життя втече від тебе назавжди. Емоції, відчуття, почуття – ось те справжнє, чим потрібно насолоджуватися, це потрібно переживати. Якщо тобі самому буде подобатися твій фільм, то оточуючі теж будуть від нього в захваті. Ми не маємо змоги кіно нашої пам”яті порізати та зібрати до купи найкращі моменти життя, тому потрібно переживати кожен із них у повній мірі, незалежно від тогохороші вони чи не дуже.
Пам”ятай,що за нами завжди спостерігають найкращі критики, і потрібно прожити життя так, щоб вони встали і сказали „Повтори!”
[540x300]

Невероятное настроение, как для субботы и занятий. Отлично!!! Да еще и Эрик позвонил, и еще больше его поднял!!! Такое влюблённо - пофигистическое. Причем влюбленное в себя, в жизнь! Класс!!! Сегодня после пар домой не поехала. А на Крещатик! Как задумала, так и сделала. Теперь я даже рада, что со мной никто не поехал. Я так чудно провела время сама… Пришла на Крещатик и роззулась, чтоб помыть ножки в фонтане, как делают многие. Но одно «но»: я не обулась. Так и пошла босой. «Борефутинг». Вчера про это вычитала. А что в этом и правда такого особенного? Боремся со стереотипами. Тем более, что мне так понравилось босиком. Ну и что, что я была вроде как в официально деловом стиле? И босиком. Да еще и журнальчик себе купила… «Контракты»- журнал для деловых людей. Оказалось оч даже интересно!!! А эффектно как!!! Симпатичная девушка блондинка в коротенькой юбочке и в блузочке с рюшами идет босиком по городу и читает «Контракты»!!! Мне нравилось. Я ждала, очень ждала, что хоть один человек, удивившись моему босохождению, спросит, чего я так хожу. Придумала несколько вариантов ответа. А хоть бы один!!! Как будто каждый день здесь толпами так ходят!!!! Ну и ладно. Мя и так хорошо было. Улыбка с губ не сползало и настроение не пропадало. На улице дали листовочку: «Мыльно-пузырёвая ходьба». Что не интересно думаете? Вот и я пошла. В парк Шевченка. Пешком. Босиком. С журналом. Красота!!! Засела в парке на лавочке. По мобу поговорила, журнальчик почитала, финики покушала. А до хотьбы еще час. Да ну ее нафик!) Еду домой. Села на троллейбус и айда! Босиком, конечно! В троллейбусе чуть было не заснула. Ну ничего, доехола как-то. Вышла. На остановке много людей. Пошла сделать еще последний босоногий вираж –пошла назад на переход, чтоб мимо пройти. И еще и светофор зеленый! Отлично! Мне везет! Начинаю переходить, а мне еще и сигналят!!! Красный загорелся видители!!! Но я жь раньше начала!!! Подождете!!! Подпрыгнула с перепугу и поскакала так же дальше. ) Выглядело наверное смешно.) так, еще две остановочьки пешком – и я дома. Хм, а тот дядинька, что сигналил на повороте притормозил. Не меня ли ждет? Вроди не знакомый… А пойду именно через этот поворот, как и собиралась. Не буду его обходить. Подошла и прошла мимо. Подкотил авто за мной. И правда он меня ждал. Подвезти предложил. Молодой и симпатичный парень. Обалденный новый черный мерседес. Сколько раз мне предлагали подвезти – всегда отказывались, а тут такое желание согласится появилось. И согласилась. Вот так. Впервые в жизни не побоялась и не начала думать что-то типа « а вдруг…» и остальные ужасы. Внушил он мне доверие. И отлично,что согласилась. Парень очень красивый, ухоженный. Возраст даже сложно определить. Лет 25-30. А может и нет. Но то, что в достатке, так это точно! Но не из «золотой молодежи». Заметно, что всего уже сам достиг. По уверенности в себе, статусу. В белом шикарном костюме, работает по субботам, наверное. И белый кожаный салон. Я обалдела от всего. У него телефон зазвонил. Вот те и познакомились…( сейчас будет говорить, пока не приедем… жаль. Хотя нет. Поговорил в дружеском тоне и положил трубку. Говорит теперь уже ко мне, что ему сказали, что я замужем. Прикольно!!! А я и не заметила!!!) Его друзья мимо проезжали и заметили, как я к нему в машину сажусь, сказали, чтоб со мной не знакомился, так как я замужем и потом ему злой муж… и т.д. и т.п.) Пошутили в общем. Он представился. Владимир. Вова). И руку мне протянул, чтоб пожать. Приятно. Обычно я всем всегда руку протягиваю здороваться, а мне смущенно ребята отвечают. А тут сам. Чуть-чуть поговорили. А я дурра еще и свой возраст сказала. Наверное, маленькой все жь оказалась, хотя он ничего не сказал по этому поводу, просто телефончик не узнавал. А может и не собирался вовсе... Ведь в начале сказал, что хочет извиниться, что напугал… и все же жаль, что я так близко живу к конечной 5го троллейбуса, где мы встретились… Впервые об этом пожалела… Хотя за пять минут пока мы ехали, я уже успела представить наше свидание в ресторане каком-нибудь. Да, я знаю, что рано размечталась… Вот я и приехала. А он уехал… И все. Может еще когда-то встретимся. Тогда я начну заигрывать и скажу, что это судьба, и это надо обсудить за чашечкой чаю или кофе. Я б была очень рада. Теперь вот разгуливая по городу, буду заглядывать в салоны всех черных мерсов, в надежде увидеть Владимира. Или как минимум белый салон и похожий номер машины, который я таки не запомнила. А надо было глянуть!) «Люди встречаются дважды»(как минимум:)) – будем на это надеятся! Написано 06.09.2008

Сьогодні знову дощ. Якась дивна весняна погода : то сонце, то дощ. Зараз дощ, але при цьому на вулиці дуже тепло, немає вітру. А великі теплі краплі цього травневого дощу малюють на асфальті дивовижні водяні візерунки. Кожен міг побачити там те, що хотів. У парку нікого не було. Чутно лише шум дощу, який здавався чарівною музикою. Все навколо ніби завмерло в сірій тиші, слухаючи її. Здавалося, світ став порожній, якби не вона. Вона була яскравою плямою на тлі сумного скверу. Ні, вона не була одягнена в яскраву одіж, яка б вирізняла її. Вона була звичайна. У своєму улюбленому плащі, кольору капучіно, який наскрізь промок. З довгим кучерявим русявим волоссям, яке мокрими пасмами спадало на її плечі. Вона була помітна, але не тому, що була одна у парку. Її посмішка. Вона могла бути помічена з-поміж мільйона інших. Це була неймовірно щира, закохана усмішка. Дівчина танцювала. Танцювала під дощем. Як це романтично, чаруюче. Так, вона могла прохолонути, але тоді про це не хотілося думати. Вона кружляла, і її плащ танцював разом із нею. Вона посміхалася похмурому небу й ловила своїм чистим обличчям всі крапельки. Вона була закохана у дощ. Часто прогулювалася в таку погоду цим парком, її улюбленим місцем, тому що тут завжди тихо. Можна сховатися в далекому куточку і споглядати за життям так , ніби воно тебе не стосується. Всі проблеми й негаразди залишаються за його межами. І зараз саме так. Вона просто раділа. Раділа дощу. Вона була не самотня разом з дощем. У цю мить вони були одним цілим. Вона дивна. Недоступна, недовірлива, скута, боязка, але при цьому щира, відкрита й наївна. Вона не знала, звідки чекати небезпеку, тому тягнулася до всіх людей, як метелик летить на вогонь. В неї була її внутрішня краса, яка була надійно захована. На жаль. Вона відкривалася не багатьом Вона не вірила, не могла, боялася. Боялася, що її не сприймуть такою, якою вона є, що зроблять боляче. Зараз у парку вона була царівною. Вона була сильна, нічого не боялася, їй нічого не було потрібно, і якби хтось зараз посмів порушити її блаженство, то вона б просто його не помітила. Сомозреклася свого тіла в танку, щоб об’єднатися зі Всесвітом і всеохоплюючою красою буття. Вона не розуміла, як цю красу могла не помічати раніше. Адже колись вона була іншою – маленькою сірою мишкою, яка не вміла жити. А він оживив її. Навчив посміхатися. На вулиці стояв травень. Але весна щось забарилася, адже погода залишала бажати кращого. Весь час було хмарне небо, а іноді йшов дощ. Тоді вона теж сиділа в цьому парку. Сиділа та сумувала. Читала книжку. Книжки – це був її світ. Всі свої переживання вона залишала там. Вона жила, але це життя було неповне. Вона не вміла жити, розважатися, радіти чомусь. Але тоді вона не любила дощ, любила прохолодну погоду, коли вона могла одягти свій сірий светр та сидіти в цьому парку, щоб її ніхто не бачив. Тоді їй було погано. На душі. Їй набридло її життя, нерозуміння людей, їх сухість, жорстокість. Вона читала, але не бачила літер, не розуміла тексту. Ледь не плакала від жалю до самої себе. І, наче відчуваючи її стан, пішов дощ. І вона зірвалася – розплакалась, але не рушила з місця. Їй не було куди іти. Посварилася з батьками. А подруга – її найкраща подруга, без якої не уявляла свого життя – гуляла зі своїм хлопцем. А бути третьою зайвою вона не хотіла. Тому залишилася у парку. Плакала, а разом з нею плакало небо. І не було б цьому кінця-краю, якби не з’явився він... Підбіг до неї незнайомець. Не сказав ні слова, лише посміхнувся так, що не можна було нічого відповісти. Вона тоді ще подумала, що такої посмішки не бачила жодного разу в житті. Але він мовчав і дивився на неї. Лише розкрив свою помаранчеву парасолю та накрив Лілю. Так, цю дівчину звали Ліля. Лілія, але її ніхто ніколи так не називав, окрім жіночки в паспортному відділенні. Ніхто і ніколи не задумувався над глибиною її імені, а якщо й задумувалися, то залишали свої думки при собі. Боячись змінити буденність, а Лілія так хотіла це змінити. Але сама боялася, адже дивилася на світ через вже сформульовану призму „сірої мишки”. Вона зробила спробу позбутися хлопця, і відштовхнула його парасольку, не зронивши ні слова. Хлопець – брюнет з розбурханим та мокрим волоссям – закрив та поклав парасольку собі на коліна, сів поряд з нею та дивився прямо. В її очах грало непорозуміння, вона продовжувала мовчати, наче підтримуючи його дивну гру. Їй це подобалося, але вона ще цього не розуміла. Розгублено глянула на його профіль – він дивився на неї скоса. Раптово підхопився, схопив її за руку та потягнув вздовж алеї парку. Ліля не мала сили від несподіванки сперечатися та просто побігла з ним. Вона чомусь довіряла йому. Невідоме та дивне почуття, але таке захоплююче – довіра до людини, яку бачиш вперше та не чула жодного слова з його уст. Але вона лише посміхалася та мовчала. В такт йому. До її душі через його дотик потрапило щось нове, про що вона ще Читать далее...

привет всем)
я второй день на авс.
кто на ней сидел?
я бы хотела узнать кто сколько скинул и на сколько она эффективна?
подскажи те пожалуйста..

привет всем.решила похудеть.мне очень нужна поддержка.всем,кому я интересна,приходите,буду очень рада))