[300x283]
Бігун Славік

Головний редактор «Юридичної газети», к. ю. н., магістр права (США), науковий співробітник Інституту держави і права НАН України, доцент факультету правничих наук Національного університету "Києво-Могилянська академія".

Зігфрид Бубак (Siegfried Buback) – один з найвідоміших німецьких прокурорів. Не (лише) тому, що він очолював успішне розслідування десятків важких державних злочинів. А, передусім, тому, що став жертвою ритуально показового вбивства. Подібно до того, як суди влаштовують показові процеси, злочинці організували вбивство того, хто уособлює охорону правопорядку. Пройшло більше 30 років опісля вбивства, але як виявилося, його вбивство так і лишилося до кінця не розкритим: донині достеменного невідомо, хто вбив прокурора. Проте відомо, хто і чому організував убивство, скоєння якого знаменувало, за підступним планом, початок однієї з трагічніших сторінок історії – «німецької осені 1977 р.».

Кар’єра юриста і прокурора в політиці

Німеччина. Карлсруе. 31 травня 1974 р. 54-річний Зігфрид Бубак має привід для піднесеного настрою: його призначено Генеральним федеральним прокурором (Generalbundesanwalt). 24 важких роки він наполегливо йшов до цього дня, але не відав, що від цього дня йому залишалося жити менше трьох років.

Герр Бубак вивчав ази права в Лейпцигу. У 1941 р. у 21-річному віці він закінчив університет і, склавши перший «юридичний державний іспит», замість практики був направлений на фронт. З військового полону (нам невідомо, з якого, але не виключено, що з радянського) він повернувся лише в 1947 р. Маючи на меті таки йти правничою стежкою, він у 1950 р. склав другий кваліфікаційний іспит, отримав статус «юриста» і почав працювати асесором у Нижній Саксонії.

У 32 роки він стає прокурором. Спочатку «земельним», за десять років, у 1963 р., очолив «земельну прокуратуру», а з 1971 р. стає федеральним прокурором. Зокрема, начальником слідчого управління, яке займалося розслідуванням злочинів проти основ національної безпеки (особливо державної зради). В обов’язки Бубака з часу призначення генеральним прокурором також входило розслідування протиправних діянь «Фракції Червоної Армії» (Rote Armee Fraktion, RAF), жертвою членів якої йому і суджено було стати.

Бубак розслідував ряд резонансних справ ще до генпризначення. Вони увінчалися не лише вироками злочинцям, але й відставкою заангажованих політиків. Згадаємо дві з найбільш резонансних.

1962 р. «Справа Шпігеля» («Spiegelaffaere») проти редакції відомого часопису, зокрема видавця Р. Аугстайна, за звинуваченнями у державній зраді в зв’язку з публікацією про незадовільний стан армії ФРН, завершилася фактичною відставкою міністра оборони Ф. Страуса (який начебто й заангажував прокуратуру), а відтак, прискорив відхід з політичної арени майже 90-річного першого повоєнного канцлера Конрада Аденауера.

1974 р. «Справа Гільйоме» («Guillaume-Affaere») проти Г. Гільйоме, особистого помічника канцлера В. Брандта, викритого шпигуна НДР-івської спецслужби, увінчалася не лише засудженням розвідника, але й спричинила відставку першого канцлера соціал-демократа.

7 травня 1974 р. Брандт подав у відставку, а 31 травня Бубак став новим генпрокурором.

Його вважали чудовим юристом і поважали за «позапартність», що однак не означає, як свідчить наведене, що він не був політичною фігурою.

«Німецька осінь 1977» розпочалася весною

7 квітня 1977 р. у ФРН запам’ятається не лише страсним четвергом (служиться меса Тайної Вечері), але й початком того, що згодом отримало назву «німецька осінь 1977». Її початком стало весняне убивство Бубака.

Здавалося, того дня ніщо не передвіщало трагедії для прокурора. Як зазвичай того дня він на службовому «Мерседесі» їхав на роботу. Крім нього і 30-річного водія В. Ґьобеля, у машині, на задньому сидінні, перебував 43-річний керівник транспортного відділу Федеральної прокуратури Ґ. Вурстер.

Машина спинилася перед світлофором на червоне світло. Справа до неї під’їхав мотоцикл з двома особами. Один з них із автоматичної зброї робить 15 пострілів по людям у «Мерседесі». Бубак і Ґьобель умирають відразу, Вурстера – поранено; він помре від ран через кілька днів.

Невдовзі про участь у теракті заявляє RAF. Зокрема, «група Ульріке Майнгоф», до якої входили К. Фолькертс, К. Клар, Б. Монгаупт і Г. Сонненберг. Саме їх і було засуджено за вбивство. Проте, як виявилося у квітні 2007 р., навіть через 30 років достеменно невідомо, хто саме убив Зігфрида Бубака.

Розстріл правової чи поліцейської держави?

Проте відомо про мотиви вбивства.

Тодішній канцлер Г. Шмідт під час церемонії прощання з С. Бубаком відзначив: «Він був строгим борцем за право, за демократичний конституційний порядок, за безпеку Федеральної республіки Німеччина. Кулі в Карлсруе спрямовувалися не лише в Федерального генерального прокурора, який не давав спокою організованій групі терористів, але й проти усієї правової держави».

У травні 1977 р. свою реакцію оприлюднили ліворадикальні кола, з яких походили терористи. В одній з пропагандистських газет («Revolutionaerer Zorn») відзначалося: «Бубака вражено в правильний момент. Цим розвіяно міф про недоторканність поліцейської держави. …Відтак ми вважаємо убивство найвищого державного гаранта на даний момент правильним, зокрема, як відплату за наших товаришів, які борються в тюрмах. Ми разом із багатьма нашими легальними і нелегальними товаришами радіємо за цю успішну акцією!».

Деякі з «товаришів» провели за гратами штутгартської тюрми не одне десятиліття.

Молодь, зокрема, зі співчуттям ставилася до радикальних борців та їхніх благих намірів.

Одним з них була і Ульріке Майнгоф, організатор групи, яка стратила Бубака. Свого часу Майнгоф була поміркованим «лівим» журналістом, що приєдналася до підпільного руху німецької держави на початку 1970-их рр. Невдовзі вона, разом з Андреасом Баадером, очолила RAF, організацію, яка вбивала бізнесменів і політиків.

Оберти персональних історій у політиці

Після арешту й затримання Майнгоф утримували в тюрмі з підвищеними заходами безпеки. У травні 1976 р. її знайшли повішеною в камері. Звістка про смерть дала поштовх до масових демонстрацій молоді по всій країні. Молодь вважала, що смерть – справа рук властей.

Так це чи ні – достеменно не відомо. Однак нещодавно виявлено, мозок Майнгоф було таємно вилучено з санкції властей, зокрема прокуратури, аби дослідити його на предмет патологічної схильності до тероризму. Тюбінгенський професор Юрген Пайфер встановив, що мозок жінки було серйозно пошкоджено під час операції з видалення пухлини в 1962 р. Професор стверджує про прямий зв'язок між шкодою мозку від операції та змінами в характері, які спричинили схильність до тероризму. Професор, зокрема, відзначив, що це могло мати істотне значення для встановлення в суді осудності Майнгоф.

Однак звіт професора було приховано й він лише нещодавно став відомим громадськості.

У 1976 р. ж тіло Майнгоф похоронили без мозку. Труну символічно (нині) закрили плитою і засипали двома тонами бетону, аби унеможливити її вилучення. Активісти терористичної організації прагнули зробити з Майнгоф героїню-мученицю. І зрозуміло, що вони не бажали б бачити її ненормальною, психічно хворою.

Пікантність нинішньої ситуації в тому, що двоє активних учасників тодішніх подій стали провідними німецькими політиками. Майбутній глава МЗС Йошка Фішер був з-поміж організаторів студентських заворушень (про деякі аспекти свого бурного молодіжного життя він згодом шкодував), а Отто Шіллі – міністр внутрішніх справ був провідним адвокатом терористів на процесах.

Права терористів

Повертаючись до деталей долі нашого головного героя, звернімося до одного з його інтерв’ю часопису «Штерн»:

Питання: Відповідно до Європейської конвенції про захист прав людини, що має силу закону в ФРН, кожен обвинувачений вправі вільно обрати собі захисника. Чи це право дотримано в справі Андреаса Баадера, зокрема опісля того, як трьох його захисників Кросанта, Грюневольда та Стребелє було виведено з процесу і Баадер вже не зміг обрати собі нового захисника, здатного повноцінно увійти в курс процесу?

Відповідь: Питання стоїть так: Чи застосовується принцип справедливого судочинства, про який ви відзначили, також і у випадку, коли захисник зловживав своїми привілеями (Vorrechte) чи навіть до цього підбурював? Моя думка: Ні.

Твердження С. Бубака нерідко інтерпретується як заперечення ним права підозрюваних у тероризмі на справедливий судовий розгляд.

Суворість прокурора, його рішучість у боротьбі з тероризмом дратувала радикалів. Відтак, Генеральний прокурор ФРН як головний борець із тероризмом став для неї однією з перших цілей.

Обставини теракту досі не розкрито на 100 відсотків. Згодом суд визнав винними в організації нападу членів RAF Крістіана Клара та Брігітту Монгаупт. Як невдовзі з’ясувалося, вони планували й інші теракти того кривавого року: у липні вбивство банкіра Юргена Понто, у вересні – викрадення голови Спілки роботодавців Ганса-Мартіна Шляєра. RAF намагалася обміняти останнього на вже затриманих властями членів підпільної організації. Коли власті не пішли на поступки терористам, натомість розпочавши масштабні розшуки викрадачів, а у суспільстві почали обговорювати можливе застосування смертної кари до терористів, останні за підтримки палестинських терористів захопили літак «Люфтганзи».

Ціна гуманізму

17 квітня 2007 р. син С. Бубака опублікував статтю в «Зюддойчен цайтунг», в якій йшлося про нові обставини убивства його батька. З ним начебто мав розмову інформатор, який запевнив, що в його батька стріляв Стефан Віснєвскі (Wisniewski). Бук запевнив М. Бубака, що Клар, Фолькертс чи Сонненберг не стріляли в прокурора. Більше того, Фольертс не знаходився на місці злочину, очікуючи в машині, якою мали втекти, однак не втекли учасники групи.

25 квітня Федеральна генеральна прокуратура розпочала розслідування щодо Віснєвського за підозрою у вчиненні вбивства. За непідтвердженими даними, Віснєвскі, після виходу з в’язниці, жив за рахунок соціальної допомоги. Оскільки на вбивство за німецьким законодавством не поширюється давність, Віснєвського можливо, якщо буде доведено його вину, засудять за убивство прокурора у 1977 р.

Нині німці дискутують, чи може бути помилувано учасників терористичної групи, яких засуджено за вбивство, яке вони не скоювали. З юридичної точки зору підстави для цього існують. Однак, зважаючи на відсутність розкаяння за свої колишні вчинки, прості німці сумніваються.

«Справа про вбивство Бубака» зайвий раз продемонструвала слабкість чи навіть безсилля держави в захисті людини, зокрема людини, яка, передусім, займається охороною правопорядку, коли на її життя робить замах «організоване зло», терористична група.