іноді думаєш, що ти вся в траблах, в проблемах, непорозуміннях, всьо ужасно, нічого і нікого не хочеться, ні говорити, ні писати, ні слухати музику, хоч ясно, що вона витягне, врятує...

пам, ятаю епізод, коли я злюща з невідомих причин приперлась додомцю, сіла на кухні... і почала перераховувати, що мене бісить і дратує...
буквально ВСЕ!!!! і я сама себе дратую, тим, що мене все дратує....

потрібно було шось робити, бо дома бардак, скрізь треба прибирати....
нехотя взяла віник....
фак!!! всього-то півгодини фізичної праці, і все як рукою зніма...
і тут тобі вже цікаво, хочеться посміхатись...
тю ти, ніколи б не подумала...
але факт.

а ось недавно таке було - теж все пофіг, навколишній світ, люди, коні...
йду по вулиці, і хочеться провалитись десь в нікуди...
так доїхала додому, йду по вулиці, проходжу повз дім, де живе жіночка,
яка пересувається на інвалідному візку, вона майже цілий день сидить біля дверей, дивиться на перехожих..
і от я проходжу, дивлюсь на неї, і раптом мене прошибає : ДУРЕПА ти, ялина, ой дурепа.
Думаєш, оце в тебе проблеми??? ти можеш ходити, можеш пробігтись по дощу, по траві босоніж, танцювати на вулиці....
робити ще купу речей, які ця жіночка робити не в змозі.
минулого року, коли зайшли випадково на день міста на стадіон з Росиною, теж побачили людину на візку...
Росина тоді сказала: У них же зовсім інше сприйняття світу, зовсім...

а тепер я згадала про це і подумалось, що я щаслива.
і не маю права поводити себе по-інакшому...
але я нічого з собою поробити не можу, часом не хочеться псувати своїм настроєм життя інших, їх веселу посмішку....

але якось позбутися цього я не можу...