[400x353]
Сьогодні пішла на «Кого-Колу» – «міцну чоловічу поезію» Коропчука, Горобчука, Коцарєва та Лазуткіна. Ну що вам сказати? З якими думками на вечір їхала, з такими і верталася. Нічого нового і вражаючого там я для себе не знайшла, лише в черговий раз здивувалася, навіщо чіпляти на себе такі промовисті бірки і так гучно привертати до себе увагу – з цоканням молотка та киянки?
Ні, сам перформанс був класним, на це у хлопців мозок та фантазія заточені. Четверо хлопаків посьорбували водку, старанно обстругували рубанком дошку, довбали молотком та пиляли пилкою. По ходу виготовляли бульбулятор та читали «Робітничу газету» (я, до речі, там працювала, витримала аж півроку, ги-ги-ги!). Вірші читали у порядку Коцарєв-Горобчук-Коробчук-Лазуткін. Слухала я хлопців і думала: треба буде і самій почати такі вірші писати. Головне, аби там було про сперму, про себе, про глобалізацію, про завод і про друзів-поетів. Алюзій всяких понатикувати і не дай же Боже заримувати! Ні, заримувати можна, але не більше 5% з прочитаного-написаного.
Хлопці спізнилися десь на 40 хвилин. Відчула себе ідіоткою, коли, як чесний журналіст, прийшла на 18 (як зазначено у афіші) і побачила абсолютно порожній зал, на що мені Оленка Максименко шоковано вигукнула: «Та ти що! У «Смолоскип» ніхто не приходить вчасно!» Може для когось це і можна фішка, а я щось не врубилася.
Впродовж всього вечора поети страшенно горлали. Мені весь час думалося, що мікрофон, певно, вже спливає слиною. Голова стала важкою, до криків з динаміків додавалися «виробничі шуми» молотка та пилки. Вірші сприймалися мало не на рівні останніх фраз, і, як мені здалося, публіка жваво реагувала саме на ті вірші, у яких спостерігалася яскрава кінцівка.
На Лазуткіні душа відпочивала. Хоч він і волав страшенно, зате виникло бажання придбати його збірочку. А решті подарувати по люстерку – для самомилування.
Дивне враження після перформансу. Зовсім відмінне від тих вражень, які були після «Живого радіо». Бо «міцність» тієї поезії, яку сьогодні нам читали у «Смолоскипі», і поруч не стояла із силою поезії, із сильною поезією… Бо є вірші…від яких мало не зомліваєш. В які занурюєшся з головою, просто дивуючись тим світам, які є в людині, що складала ті рядки. Розклавши роздруківки перед собою, а чи подаровану збірочку, розумієш: ось людина заплющила очі та побачила під повіками цілісінький всесвіт, та й не просто так, не зовнішнє, а наче глянула у саму суть речей, зрозуміла геть усе – так ясно та чітко, що може й сама не розуміти, яким чином та поезія народилася. А хтось заплющить очі - а бачить лише себе. Закрутить слова про себе, приправить епатажем – і виносить на розсуд збожеволівших від beau-monde’у першокурсниць, які пісятися готові від можливості бути дотичними до цього самого бомонду.
Коротше, я нипойняв. Але знаю, що наш з Про геніальний вірш, написаний по страшному укуру, може гарно прокатити за міцну чоловічу поезію:
Хуї не в тон
До сакури.
Нє. В тон.