ukrnationalism.org.ua/publi...ns/?n=1392

"В Україні ніхто не проводив декомунізації, тому Україна стоїть на порозі рекомунізації, рекомунізації навіть не з ідейним демагогічним камуфляжем, а у мафіозному виконанні… Рекомунізація України - це не панування національного комунізму (соціалізму), а панування російського комунізму з поступовим відновленням усіх типових явищ імперії", - пророчо перестерігав ще в 1994 році професор Ярослав Дашкевич.

Вже майже двадцять років в нас перманентно говорять про потребу заборони комуністичної партії та доцільність суду над комуністичною практикою та теорією. Регулярно проводяться різноманітні конференції, "круглі столи", публікуються відповідні звернення і заяви, останнім часом видаються навіть деякі Укази і Розпорядження, спрямовані на усунення топоніміки комуністичного режиму, проте суттєвих зрушень ще немає. Чому так сталося і в чому ж глибинна небезпека комуністичної спадщини для українців як нації і України як держави?

Відповівши на це запитання, ми не лише зрозуміємо причини сучасного стану нашого суспільства, але й зможемо усвідомити та здійснити шляхи виходу з затяжної кризи.

Комунізм був штучно накинутий Україні силою чужих штиків та засобами масового терору, оскільки, за влучним висловом Степана Бандери, він "цілком чужий духові української нації". Комунізм має конкретне джерело і конкретне походження, тому марно надіятись, що він "зникне як роса на сонці", без організованих зусиль влади та українського суспільства. Про глибинне власне російське коріння більшовизму писали видатні дослідники та знавці цього "явища": Євген Маланюк, Дмитро Донцов, Микола Бердяєв, Юрій Бойко, Степан Ленкавський та інші, тому детально зупинятися на цьому не будемо.

"Таж "комуністична спадщина" - це і заводи, фабрики, інститути…", - єхидно закинуть "ностальгуючі". Зовсім ні! Цю спадщину залишили нам трудові руки та світлі голови наших таки предків - українців, які сьогодні стали добривом для рідної землі, або нидіють на злиденну пенсію, на відміну від жируючих "особливих", "персональних пенсіонерів".

Скажений вереск підняли комуністичні апологети з приводу демонтажу пам’ятних знаків лідерам комуністичної системи. "Ні! Війні з пам’ятниками!", "Це наша історія!", волають вони, підшукуючи сумнівні "аргументи". "Поступать, на наш взгляд, таким варварским образом может, нецивилизованный человек, но не руководитель государства, стремящийся идти в культурную Европу. Ведь там до сих пор стоят разные памятники, в том числе и фашистам - Муссолини (в Италии), Франко (в Испании)" ("Киевский вестник" № 89).

Незручно навіть коментувати подібні "аргументи". Не знаю, чи стоять в культурній Європі пам’ятники фашистам, з якими автори цитованого тексту мимовільно порівнюють Лєніна, але видається, що ні Муссоліні не йшов завойовуювати Італію, ні Франко не організовував походи голодних "гегемонів революції" на Іспанію, нищачи її незалежність. Може тому й стоїть в культурній Європі пам’ятник генералу, що він врятував Батьківщину від червоної "інтернаціональної" чуми. Ну, а про те, як Лєнін особисто стягував з постаменту фігуру імператора, як "цивілізовані" більшовики ставилися до пам’ятників, церков, культурних цінностей та творчої спадщини поневолених народів напевно не варто й згадувати. І які "референдуми" проводились при перейменуванні вулиць і площ, чи й міст у різні "дзержинські", "октябрські", "стаханови", "кіровогради" та "тельманови"?

Про засадничо злочинну сутність комуністичної ідеології написано вже багато, проте, нажаль, мало що з написаного доходить до свідомості наших співвітчизників, і то не лише з причин мінімальних накладів подібних видань. За роки свого панування комуністам значною мірою вдалося вивести "породу нових людей". Напевно знайшовши занадто радикальним чи недоцільним первісний ("нєчаєвський") план винищення всіх жителів, віком понад 25 років, вони "пішли іншим шляхом", шляхом винищення найкращих, найсвідоміших, найбільш активних і непокірних. З іншого боку, методами тотального залякування, підтвердженого вагомими аргументами "червоного терору", голодоморів і репресіями, та всеохоплюючої зомбуючої пропаганди, вивели "совєтікуса", без Бога в душі і України в серці, з абсолютно атрофованими почуттями гідності, морально-етичних принципів, людських і національних цінностей. Виплодом червоних селекціонерів стала безвольна, покірна, зневірена перелякана денаціоналізована істота.

Одночасно тотально знищувались і національні матеріальні цінності, цинічно фальсифікувалась історія, силоміць проводилась політика русифікації. Проте йшов і паралельний процес - місце владної верхівки зайняла вельможна каста партійних діячів, переважно неукраїнського походження, котрі з неабияким ентузіазмом взялися "Украйну править".

З таким багажем ми і підійшли до 1991 року, коли Україна проголосила незалежність. Проте на чолі формально незалежної України й далі залишилася комуністична зграя, яка, скориставшись "демократичним" хаосом та власним досвідом, матеріальним набутком і зв’язками, намагалася закріпити владу, попутно грабуючи народне добро і невимовно швидко збагачуючись на фоні загального збідніння. І то не лише на центральному, але й на регіональному рівні. Рідко який голова колгоспу чи то районної, сільської ради перед тим не був "партапаратчиком".

Ми сьогодні маємо безліч формально різних політичних партій, але абсолютна більшість їхніх провідних діячів виповзли з червоного зміїного кубла. Очима і серцем звернені до Москви, прирослі до неї власною пуповиною і ментально, і політично, Україну вони далі розглядають як колонію і іншого очікувати марно. Кожний господар прекрасно знає, що перш, ніж будувати нове, слід порозчищати уламки старого, перш, ніж вирощувати культуру, слід очистити поле від бур'янів та захистити від шкідників. Це аксіома, про яку ми забули, власне в нашому конкретному випадку "уламки", "бур'яни" і "шкідники" "якось" опинилися в ролі "господаря"…

"Демократизація суспільства може бути проведена до кінця лише після повного знищення всіх залишків та проявів комуністичної системи та усунення від важелів влади й економіки, а також із куліс громадсько-політичного життя всіх носіїв людиноненависницьких ідей. Тим більше, після перетворення політичних злочинців у кримінальних мафіозі", - наголошує Ярослав Дашкевич, який у своїй праці "Український нарід і комунізм" влучно визначив чотири фактори, які сприяють комуністичному мафіозному пануванню:

1.Підтримка неокомуністичних сил Росії, а там нині практично всі сили неокомуністичні, до того ж з виразним кгбешним присмаком.
2.Поширення в Україні суспільно-політичних ідей, скерованих проти унітарної держави, що в сучасних умовах означає не багато, не мало як розшматування України. Маніпулюючи різноманітними Хартіями, правами нацменшин, історичними обставинами ("так історічєскі сложилось"), деклараціями і т.д., апелюючи до демократії і плюралізму. Варто зазначити, що в самій Росії будь який натяк на розширення прав регіонів чи корінних національностей (Інгушетія, Чечня, Дагестан, Татарстан, Якутія, Карелія…) "прєсєкаєтся на корню".
3.Катастрофічна слабкість українських патріотичних чинників, керівники яких погрузли по вуха в дуже безпринципній боротьбі за керівництво. За словами Дашкевича, до цього призводить повна занедбаність організаційної та пропагандивної діяльності в масах.
4.Нерозуміння Заходом мети і ролі російського месіанізму та сутності російського комунізму, як жандарма Східної Європи і в перспективі цілого світу. Очевидним і доконаним фактом є те, що комуністичні сили є прямою і безпосередньою експозитурою Кремля. Без політичної, інформаційної і матеріальної підтримки Москви в Україні вони не варті й ламаної копійки. Скинувши колись привабливі камуфляжі "оборонців трудового люду", "інтернаціоналістів", вони безсоромно, вже навіть не криючись, підтримують і проштовхують лише все російське: російську мову, російську церкву, російську політику.

"Комуністи не мають Батьківщини", - це гасло давно минулих днів. Воно у нас спрацьовує лише у випадку, коли йдеться про Україну. "Батьківщиною" для комуністичних сердець і кишень була і залишається Москва, при чому, без різниці, хто там "заправляє", Сталін, Брежнєв, Путін чи Медвєдєв. "Ми говоримо комунізм - розуміємо - Росія!"