Емоції від захвату до розгубленості. Безмежний у проявах загадковий світ дитинства! Ті, хто давно з ним розпрощався, мають деяке уявлення про усміхнених оранжерейних дітей з рекламних роликів про дитяче харчування і засоби для чищення зубів, можуть також пригадати білозубі посмішки виснажених і нещасних чорних малят голодуючої Африки, тут все зрозуміло, де добре, а де погано, а от світ, що постає в Країні припливів, вже потрощив дах цілій юрбі кінокритиків. Розповсюджене уявлення про вразливість дитячої психіки розбито вщент, 10-літня Джеліза-Роза зберігає дивовижний спокій і адекватне ставлення до граничних подій і явищ, що можуть відбутись на самому дні соціальних верств, і ця дитина не монстр, а навпаки – лагідне, безмірно добре і чуйне створіння, яке щиро любить своїх батьків і підсвідомо певна: батьків не вибирають! Ніколи не підпустивши жодним чуттям до себе розбещеності зовнішнього світу, вона силою уяви і потужної фантазії створила власний світ, в якому їй ніколи не нудно, вона може спілкуватись з відірваними головами ляльок Барбі і переживати з ними всі людські почуття, як з живими подругами, живого і мертвого батька вона любить однаково, дбає, щоб йому було тепло, жаліється на свої образи і намагається ділитися думками. Некрофілія – девіація дорослих, а дитина щиро вірить, що мертвий батько її чує і відчуває її дотики, це не одразу можна зрозуміти, через те, як глядач, був трохи розгублений. Вона не бачить потворності свого нового приятеля Дікенса, бо підсвідомо певна, що людей треба любити, інакше бути не може, її Світ стоїть на цьому, і якщо для батька найвищою насолодою було «піти в канікули», то вона і розум, і зусилля прикладе, щоб допомогти рідній людині. Мільйони інших дітей за те саме проклинають своїх батьків, і це не може не викликати захвату. Щасливий старий - цей Ной!
Оригінальна назва: Tideland
Рік виходу: 2005
Жанр: трилер, драма
Режисер: Террі Гілліам
У ролях: Джоделль Ферланд, Джанет МакТір, Брендан Флетчер, Дженніфер Тіллі, Джефф Бріджес, Ділан Тейлор, Венді Андерсон, Селлі Крукс, Алдон Адейр, Гаррі Гілліам
Випущено: Канада, Великобританія | Recorded Picture Company (RPC)
Тривалість: 1:56
10-річна дівчинка Джеліза-Роза живе разом з напівбожевільними батьками-наркоманами, батько приймає героїн, а мати - метадон. Однак Джеліза-Роза відчуває себе абсолютно нормально в цій маргінальної обстановці. З дитячою безпосередністю вона готує батькові героїн, допомагає йому робити ін'єкцію, відправляючи його «на канікули». Незабаром мати помирає, і Джеліза-Роза разом з батьком направляються в прерії, в місця, де виріс батько. Там він швидко знаходить собі крісло-гойдалку і, вколовши дозу, назавжди відправляється в чергову «подорож». Але Джеліза не нудьгує – вона має чотири лялькових голови, з якими вона розмовляє, будинок, де вона ловить білок, безкраї поля, в яких вона знайомиться з моторошнуватою сусідкою-відьмою і її недоумкуватим братом, що мріють вбити величезну акулу, за яку він приймає швидкий поїзд, що проходить через прерії двічі на добу.
Фільм удостоєний премії ФІПРЕССІ на міжнародному кінофестивалі в Сан-Себастьяні.
Шість номінацій на національну канадську кінопремію «Джині» за 2006 рік, у тому числі в категорії «краща актриса» для Джодель Ферланд.
Автора роману «Країна припливів» Мітча Калліна можна побачити у фільмі в ролі одного з пасажирів автобусу, що везе Джелізу з батьком.
Для американської прокатної версії картини Гілліам записав коротке відеозвернення до глядачів, яке транслюється перед кожним показом фільму. У ньому містяться такі слова:
«Вітаю, мене звуть Террі Гілліам. Багатьом з вас не сподобається цей фільм. Багато вас, якщо пощастить, його полюблять. Але більшість з вас так і не розбереться в своєму до нього ставленні. Що я намагаюся сказати - відкиньте все що ви знаєте, речі, яким навчилися, відкиньте свої упередження і страхи, усі забобони, які є у дорослої людини. І спробуйте бути безневинними, як би важко це не виявилося.»
Можливо, фільми Гілліама всього лише привиди інфантилізму, які справно випускає наша маразматична стара цивілізація. Що ж, повернення в рожеве дитинство - не найгірший спосіб відгородитися від пануючого навколо кошмару реальності.
Террі Гілліам від реальності відгороджується вже багато років своїм кіно. Його можна зарахувати до когорти великих казкарів, для яких вигаданий ними світ був набагато цікавіше світу цього. Ханс Крістіан Андерсен, Рей Бредбері, Льюїс Керролл ... Террі Гілліам. Гілліам недарма починає свій фільм «Країна припливів» за романом Мітча Калліна цитатою з кероллівської «Аліси в країні чудес». Він подає явний знак: «Увага! Цей фільм для тих, хто хоча б раз на рік перечитує свої старі дитячі книжки! Словом,«Країна припливів» для дорослих, які так ніколи і не подорослішали (і навряд чи подорослішають в майбутньому.(Кінопарк)
«З білочками ця земля не така безлюдна ...»
- Коли я занадто швидко бігаю, - сказав він квапливо, задихаючись, - то непритомнію, як дівчисько.
Обличчя і голос у нього були як у маленького хлопчика, а тіло як у старого.
- А я дівчинка, - сказала я йому, - але я в обморок не падаю.
- А-а, - сказав він. - Напевно, ти не така, як інші.
- Напевно, - сказала я. - Мене звати Джеліза-Роза. Мій тато написав про мене пісню, тому що я не така, як усі.
Хвиля підхопила нас і понесла геть від ґанку, а я посилено гребла руками. Потім ми опинилися під водою і попливли через зарості сорго, що стали водоростями. Я намагалася не дихати якомога довше. Але це було важко.
Хмари розійшлись. Позаду мене несподівано блиснуло сонце. Величезна тінь ковзнула по моїй спині і впала на незакінчену посмішку, - я одразу впізнала широкий силует жінки-примари в сітчастому ковпаку. Я застигла на місці; серце ледь не вистрибувало у мене з грудей, руки тремтіли.
- Дівчинко, - пробасила вона, - що ти тут робиш? - Голос у неї був низький, як у чоловіка, як у мого батька з ранку, скрипучий і хрипкий.
Язик мене не слухався. Ноги теж. Руки тремтіли.
- Мені страшно, - видавила я.
- Хуліганці страшно, - сказала вона. - Так воно і повинно бути, вважаю.
Напевно, вона переплутала мене з кимось іншим.
- Я не Хуліганка, - сказала я їй.
- Що?
- Я не Хуліганка. Я Джеліза-Роза.
- Яка ще Роза?
- Джеліза ...
- Знати б, що доведеться ще зустрітися, та тільки ось так ... Горе-то яке! Але тільки на цей раз я тебе не відпущу, ні.
Вона знала його. Знала, як його звуть.
- Сумний Ноє, ти знову в моїх обіймах. А Роза, треба думати, твоя дочка. Ти ніколи не говорив мені про неї, ні, ні.
Працюючи, вона торкалася до мого батька то там, то тут і не перестаючи бурмотіла:
- А у мене ніколи нікого більше не було, Ноє. Ні, ні, ніколи, і ти це знав. Всі ці роки я чекала тільки на тебе, так що тепер ти зі мною і залишишся. Я буду тримати тебе тут, і ти нікуди не втечеш. Я буду захищати тебе, добре? А Роза, вона тепер теж член родини, зрозумів? У неї все буде добре, милий. Але вона залишиться тут, з тобою, тому що вона твоя, а ти її. І я тут зовсім поряд, зрозуміло? Відразу за залізницею. І так-то ти вже точно нікуди не втечеш. Ні в землю, ні ще куди. Чужим ти не потрібен. Так що ти залишишся зі мною надовго. Досить бігати. І вона поцілувала його в губи. Вона поцілувала мого батька і сказала:
- Я так сильно тебе люблю, мій дорогий, мій милий, так сильно ...
А з яким знанням справи вона провела скальпелем уздовж його живота, розкривши його до самої середини грудної кістки. Як спритно оберталася з гострим як бритва скальпелем, розкраявши спочатку його долоні і продовжуючи надрізи далі, уздовж зап'ясть, потім простромивши його ступні; але й тут скальпель не зупинився, а продовжував упевнено рухатися уздовж кісточок.
Свіжувальниця Делл, гортаючи мого батька так і сяк на пластиковій підстилці, зшивала його знову. Потім сморід від розкладання тіла перекрив інший запах, хімічний, схожий на лак для нігтів.
І що це, я заснула? І таємничий поїзд знову прогримів на зорі, струсивши з мене сон?
- Встань, Роза ...
Делл пхала мене носком чобота.
- Встань і побач Ноя.
Я встала і побачила батька: він лежав, випрямивши ноги і витягнувши руки вздовж тіла; його залакована шкіра волого блищала, прошита та заштопана в багатьох місцях - скрізь, крім живота, де на місці пупка красувалася схожа на кролячу нору діра, крізь яку виднілися дротяні кулі. Дірка була більше за мій кулак, вона зяяла, ніби печера, в очікуванні нитки з голкою.
- Йому краще? - запитала я.
- Ну звичайно, - відповіла Делл, - звичайно.
Тато любив своїх бджіл. А бджоли любили його, я це точно знаю. Але вони ревниві тварюки. Маму терпіти не могли. Напали на неї, коли вона була на кухні. Влетіли у вікно цілим роєм. Обтикатили її своїми жалами, точно подушечку для шпильок, бідолаху. У неї все обличчя було від них в дрібну цятку. І знаєш що, одна бджола навіть спробувала залізти їй в ніс. Натуральне злодійство. У мами зупинилося серце, і вона так і не закінчила страву, яку куховарила. Це я знайшла її на кухні. Зробила їй масаж серця і все таке. Але вона так і не опритомніла, ні. З того дня вона більше не вставала з ліжка. А тато пішов…
- Я гарненький-гарненький, - сказав він.
- Ти смішний, - сказала я йому. - І ти псих.
- Ні, не псих, - заскиглив він, - я не хочу бути психом, зрозуміло? От якби в мене губи були нафарбовані, я був би зовсім красень.
Але однією помадою тут не обійтися. Доведеться нарум'янити щоки, а може й вії підфарбувати, хто знає.
- Гаразд, - сказала я. - Зараз я займуся твоїм обличчям.
Він заплескав у долоні:
- Ойспасибі, те-то буде здорово! - Почекай трохи, - сказала я. - Спочатку пиріг доїм і сік доп'ю, а потім вже займуся.
- А залишки загорни і заховай.
- Знаю.
- Ти моя найкраща подруга, - сказала я їй.
- І ти моя.
- І я люблю Дікенса.
- Він милий принц. Він могутній король.
- Він яблучний сік і в'ялене м'ясо.
- І всі ми разом - щаслива сім'я.
- Ось ми хто такі. А Делл буде про нас піклуватися. Скоро вона буде наглядати за нашими діточками, поки ми будемо досліджувати глибини Столітнього Океану. Вона вийде заміж за мого батька і стане моєю матір'ю. А потім ми всі - я, Діккенс, Делл і Стильне Дівча - побудуємо замок з мескітових гілок і розплющених пенні і станемо в ньому жити. І у нас завжди буде м'ясо і фунтовий кекс на обід. А запивати їх ми станемо соком з позолочених чашок.
- Ось вона, мрія, що збулася, - сказала я.
Я стала дивитися, як він повільно встає, повертається до мене спиною і схиляється над мішком. Його рухи були млявими і незграбними, це пояснювалось відсутністю координації, і ще він так косолапів, що підбори його чобіт весь час загорталися всередину. Скоро мені стало нудно
- Делл каже, що колись мама прокинеться, - прошепотів Діккенс. - Вона каже, що колись придумають таку пігулку, або заклинання, або ще щось в цьому роді, і треба буде тільки дати або сказати їх їй - і вона відкриє очі. Тільки це ще не скоро, а до тих пір мама залишиться такою, як зараз. І це добре. Тому що, якщо її поховають або ще щось зроблять, то її зовсім не буде. Так що хоч би цю пігулкуабо заклинання скоріше придумали.
Жінка на ліжку була менша, ніж мій батько, а в іншому майже така ж: теж загорнута в ковдру, начебто мумія, сріблясте волосся коротко підстрижене, і пахло від неї лаком. З того місця, де я стояла, мені не було видно її обличчя, але я і не засмучувалась: адже бджоли зробили з її голови подушечку для шпильок, продірявили їй щоки, ніс і повіки. Але тепер вона спала. Вона не ворушилася, нічого не чула, і той гуркіт, який нас сполохав, влаштувала теж не вона.
І тут посеред тиші, що запанувала услід за гуркотом катастрофи, до мене дійшло, що Діккенс і справді вбив акулу-монстра, а отже, він живий, він вирвався з чіпких пальців Делл. Зараз він, мабуть, відсиджується всередині «Лізи», і, якщо я сяду і почекаю трохи, він мене обов'язково знайде…
І тут прилетіли світлячки. Дюжини крихітних вогників засвітилися одночасно і попливли в нас над головами - промайне, зникне, знову промайне і знову зникне, - підморгуючи крізь густий пил, оживляючи своїм непевним світлом все пасовище.
- Вони такі красиві, - сказала я. - І вони мої друзі. У них є імена.
[700x397]