Вайро розглядала свої руки, вкриті білою клейкою шкірочкою. Цілі дні проводити за склеюванням пташечок з ватника було настільки нудно, що Вайро почала розмовляти сама з собою, аби хоч трохи відволіктися. Дівчина все чекала зручного моменту, аби втекти, однак Синій, Дитя та Їжак не спускали з неї очей.
Фірк періодично кудись їздив, а повертався з провізією та питвом. Зараз був один з тих днів, коли хура з впряженим касином колесила десь просторами боліт та лісів.
Дитя лагодив тин, збиваючи докупи нерівні дошки. Робота йому не йшла, пальці дубіли на холоді, і він час од часу гучно матюкався на весь ліс.
Скільки Вайро не намагалася дізнатися, хто такі ці дивні хлопці, однак не жодного слова від них добитися не могла. Хоча сама думала, що славна четвірка насправді були біженцями з якоїсь тюрми, бо щось дуже вже вони світити лицями не хотіли. По справах завжди їздив лише Фірк, інколи кудись зникав Синій. А молодші хлопці сиділи в лісі денно та ночно.
Стосунки у Дитя та Їжака геть розладилися, здавалося, що вони на дух одне одного винести не можуть. Синій бурчав з цього приводу, сварився та грозився, однак це не давало ніякого результату. Дитя підтрунював Їжака, називав зморшком та бабським прихвоснем. А Вайро його взагалі бісила. Вона ходила собі вільно туди-сюди, а Дитя навіть не смів її торкнутися! Тож вся злість виливалася на похмурого Їжака. Альварку це навіть потішало, бо вона бачила, як виснажується терпець у господаря садиби – у Синього.
Гвіздок загнувся, і Дитя плюнув з досади. Поправив шапку з нерівно зшитого хутра та витріщився на усміхненого Їжака, що саме лагодив дах на хаті і бачив усі мілкі прикрощі з тином.
- Ти пальчика, часом, не забив?.. – невластивим для себе тоном поцікавився Їжак.
- А, шоб тобі дупа тріснула! – гаркнув Дитя, задравши голову та погрозивши Їжакові кулаком. – Хоч би і забив, то мені не страшно, а тобі б зразу дівка ваву поцьомала!
- Ану, давай, поговори мені ще! – розізлився хлоп, топчучись на драбині, вибираючи, як би собі зручніше злізти.
- Що, легко варнякати на високості? А ти спустися!
Синій, зрештою, вибіг з хати і плюнув.
- Та чи вам повилазило? Очі одне одному повигризати готові! Ще раз почую – вб’ю обох! Гей! Вейро!
Дівчина, що давно спостерігала за гармидером з вікна та зловісно посміхалася, хутко вибігла на ґанок.
Синій стояв злий, його покрите віспинами обвітрене обличчя аж побагровіло. Він автоматично лупив долонею по бильцям ганку і зиркав то на Їжака, то на Вайро.
- Ти, дівко, дуже хвацько палицею махаєш. Ти в мене помахаєш, тільки де інде. Я тебе продам!
Альварка примружила око та почухала підборіддя.
- Кому?
- А то я знаю! Хто хоч щось за тебе дасть!
Синій обернувся до дівчини та прискіпливо окинув її поглядом. Потім ущипнув за бік і скривився.
- Одні кості! Харч мов у дірку сипався, ніц на тіло не пішло!
Вайро подумала, що даремно Синій так. Як не дивно, за час свого перебування у цих людей Вайро знову набрала вагу, а її щічки зарум’янилися здоров’ям.
Їжак похмуро зиркнув на Синього, але змовчав. Дитя вернувся до свого тину, закусивши кілька гвіздків у зубах. Вайро відвела від них погляд, - аякже, дочекаєшся дружньої підтримки! Ніби не для них вона стільки часу дірки латала та пташок ліпила. Зараз вони і слова не скажуть всупереч рішенню Синього “продати” полонянку.
- Завтра матимеш нових господарів, - пообіцяв їй Синій. Дівчина знизала плечима та повернулася у хату.

Весь вечір того дня Синій десь тинявся, тож безперестанні сварки між двома хлопами тривали натхненно, довго та загрожували перейти у рукоприкладство. Вайро відлежувалася на полу хмура і байдужа до всього, - як не дивно, їй так і не вдалося повернути свій веселий норов. Можливо, причиною стали сірі ліси, можливо неспокій та невизначеність майбутнього.
Коли на світанку Синій розтормошив її за плече та кинув на ліжку в’язку одежі, Вайро прийняла це не як подію, а як саму буденну річ. Нарешті вона натягнула на ноги м’які чобітки, штани та великувату чорну куртку, випрану і залатану.
Разом з Синім вони вийшли з хати, не запалюючи світла та не будячи інших мешканців. Вайро не задала жодного питання – вона просто змирилася та віддалася своїй долі. Вдихнувши передсвітанкову прохолоду лісу, дівчина підняла комір куртки та сховала побілілі пальці у кишені. Синій взяв її під руку та пружним кроком повів у глиб лісу.
Під мелодію хрускоту інею на опалому листі та переспів і потріскування зламаних ногами гілочок, подорожні зустріли сірий млявий світанок. День неохоче вивойовував своє право на володіння цим Світом, висмоктуючи чорноту із закутків лісу.
Вайро не наважувалася нічого запитати. У голові не снувало жодної думки, і це давало неабияке відчуття легкості. Тривала піша прогулянка не стомлювала її, тож Синій навіть не мав приводу для бурчання.
Зрештою вони вийшли на стерті обриси старої дороги, що в’яло звивалася між жовто-брунатними хоромами торканійського лісу.
Синій різко зупинився. Він озирнувся навкруги, зітхнув і хлопнув себе долонями об поли стертих штанів.
- Здається, наша сумісна подорож скінчилася.
Вайро глянула на Синього і перепитала, що він має на увазі.
- А що? Йди собі прямо. Вийдеш до людей. Нескоро, але вийдеш. Тільки остерігайся, тут шушваль всіляка промишляє.
Дівчина схилила на бік голову та недовірливо глянула у очі чолов’яги.
- Я стільки була вашою бранкою, що просто повірити не можу у ваші слова. Ви ж продати мене хотіли.
- Хотів – перехотів. Ти мені хлопців посварила, а то для нас найгірше. А віддати тебе у руки якимсь виродкам смислу нема. Вони тебе ізведуть бистро. А ти йди собі!
Синій невизначено махнув рукою та розвернувся геть. Альварка так і лишилася стояти. Під ногами кришилася потертими камінцями старезна дорога, ліс склепіннями сходився над головою. Пізня осінь холодила душу, але Вайро не поспішала вирушати. Вона просто дивилася вслід темним обрисам постаті у дивній хутряній шапці, а з ї вуст виривалися димчасто-білі шматочки пари.
Тепер знову почнеться холод, голод і стомлені тисячами кроків ноги. Однак Вайро мала те, що окриляло. Вона на контрасті змогла побачити ціну свободи йти вперед.

…
Пройшовши пішки пів-Торканії, Вайро ступила у якесь доволі величеньке містечко. Знайомі вулиці, люди, гамір. Дівчині було холодно, ноги підкошувалися від недоїдання. Вайро брела закрученими вуличками, ловлячи себе на думці, що постійно вишукує щось на землі. Копійку, харч... Дівчина добрела до темного шинку і обперлася спиною об дверний косяк, однак скоро з приміщення вийшов невдоволений шинкар та погнав її геть. Вайро вдивлялася в лиця перехожих, сподіваючись на поміч, однак лиця були пусті і байдужі. Її ніби зумисне не помічали на холодній брудній бруківці.
Вайро була виснажена вкрай. Потрібно було знайти роботу на короткий час, аби прикупити теплої одежі та їжі. Вона ніколи не думала, що не зможе рухатися далі тільки через якісь гроші! Дівчина щільніше обмоталася курткою і з сумом згадала про Келькію та затишний будинок з мамою та Аелі. Хто б подумав, що життя закине її від них на півсвіту?
Підвівшись, дівчина знову понуро рушила вздовж вулиці, волочачи ноги та не зводячи погляд. Вздовж вулиць по рівчакам стікали помиї, неприємно пахло гниллю. Хлопчина-ровесник з білявим кучерявим волоссям возився із лямкою на ставнях старого кам’яного будинку, чиї вікна виходили прямо на вулицю, не захищені ні садом, ні хоч якимось клаптем землі. Вайро підійшла ближче та жадібно придивилася до рис обличчя парубка – він здався їй доволі милим. Тож дівчина запитала, злякавшись власного тихого та сиплого голосу:
- Скажи, будь ласка, тут ніде не пропонують роботу?..
Хлопець оцінююче глянув на Вайро через плече, не відриваючи рук від притиснутого до дерева гвіздка.
- Е... Не знаю, навряд. Не сезон. Вже все зібрали, все обробили...
- Може нянькою?
Хлопець зам’явся.
- Ну.. Ну думаю... Що тебе.. Але ти спробуй.
- Я тут вперше... – Вайро переминалася з ноги на ногу, нервово тереблячи чорний рукав куртки, - Не знаю, куди звернутися і з чого почати.
- Там! – Хлопець невизначено махнув рукою, - У шинку “Синій” може щось і буде... Робота якась...
Вайро думала попросити у хлопця поїсти, але в ній враз зіграла гордість і вона, коротко вклонившись, хитаючись побрела на пошуки шинка.
“Синій” неможливо було не помітити. Криві яскраво-сині двері на фоні вицвілого синього дерев’яного фасаду. Вайро прошмигнула до середини і озирнулася, кліпаючи очима, що звикали до напівтемряви. І одразу збагнула, чому хлопець послав її саме сюди. Ціла стіна шинка була віддана під самі різноманітні оголошення, наклеєні одні на одні, здерті та обірвані впродовж не одного десятиліття. Хоча шинкар – це було видно по очах – і сподівався на те, що відвідувачка замовить стопарика чогось зігріваючого або, на худий кінець, хоча б вареної квасолі з квашеною капустою, однак він не став заперечувати, що дівка лише мовчки стояла та вивчала об’яви. Він важко зітхнув та сів за стійку, підперши однією рукою щоку, а іншою задумливо тереблячи вус.
Вайро уміла читати по-торканійськи, бо у військовій школі їх ганяли і по загальній науці. В основному потребувалися чоловіки на шахти, або жінки на довгий період на заводи по виготовленню сиру, чи на ґуральні. Погляд притягнуло оголошення, виведене тонким витіюватим почерком, явно жіночою рукою. В дім потребувалася працівниця для догляду за дитиною та господарством. У посиланні було сказано, що відбір буде ретельним. Внизу красувалася адреса та ім’я: пані Рефінедж. Вайро кілька раз повторила про себе адресу, аби запам’ятати.
Шинкар тяжко зітхнув.
- Шо, припекло? Робота, га?
Вайро здригнулася, так як вже злилася з цілковитою тишею забігайлівки. Обернулася на вусатого чоловіка у потріпаному фартуху та втомленим поглядом.
- Припекло... Я не можу додому повернутися, бо грошей нема... Хочу десь підзаробити...
Шинкар розуміюче покивав і тяжко підвівся.
- Думаєш, знайдеш тут щось? Ти ж таке худе, що не віриться, ніби тебе хтось візьме... Ти ж роботу не потягнеш... Он, пика худюща, ноги – мов сірники. Їсти, видать, хочеш...
Вайро зітхнула і розвела руками.
- Хочу...
- Сідай, - шинкар вказав на стола та взявся щось наливати Вайро у миску.
Дівчина відчула, як рот наповнюється слинами і хутко сіла до столу. Шинкар поставив перед нею миску з остиглим, але непоганим на смак капусняком і щедро урізав шмат хліба з темною блискучою шкуринкою. Доки Вайро їла, похапцем заковтуючи глевкий хліб, він все жалівся на те, що мало у нього відвідувачів...
- ... Працюю собі в збиток! Повідкривалися ті шинки, мов гриби після дощу повиростали. А хто там? Все зелень, молодь! Так до цієї ганьби ще додалася клята війна, наші всі бояться, а багато хто у військо понаймався, кажуть, платять добре... Правда тепер схаменулися, бо як же то – брат на брата пойде! Бо часть пішла за Союз, а часть – за Гарону! Їм-то яка різниця, хто киші випустить? Аби платили. А брат на...
Нарешті Вайро вдумалася у те, що казав шинкар і її ложка з грюкотом впала у миску, розплескавши мутні краплі супу на дерев’яний засалений стіл.
- Війна?! – перепитала вона, і її чуприна від різкого вигуку вибилася з-за вух та впала їй на очі.
Шинкар смакував недоказані слова, кумедно ворушачи щоками, ніби плямкаючи.
- А то! Ти мов з неба... Валофукос і Накан проти Гарони, Осорії, Ландотору та Шанносу!
- А Альварія? – необережно поцікавилася Вайро і негайно насварила себе за ці слова.
- А біс їх зна! Я не вірю в тих дівок, то, скорше за все, якісь дуже ловкі та вишколені війська так називаються. А все під іншу країну прикривають. Щоб, якщо уговором, буде запрещено тримати армію, можна було її тренувати, а в разі чого видати за державу войовничу!
- Можливо... – знизала плечима дівчина з осклянілим поглядом.
- Я тобі ось що скажу... – шинкар по товариські підсунув стільця ближче до Вайро та обійняв її за плечі, відчувши крізь шкіру її кістки, - Тобі є один вихід. З цієї ситуації. Я тобі бажаю добра, ти маєш це врозуміти, і не ображатися...
Дівчина повільно жувала хліб, задумливо пробігаючись поглядом по шинку, ковзаючи по квадратним дерев’яним столам та полакованій древній стійці.
- Я можу дати одну адреску... – вів далі шинкар, водячи пальцем по столу, ніби підкреслюючи сказані щойно слова. Там якраз потрібні дівчата... Ти слухаєш, геу?
- Так, так... – розгублено кивнула Вайро, відірвавшись від думок.
- М.. Там того...спецієфічні услуги потребуються. Ну ти знаєш... Ну...
- Угу...
- Ти не думай, там ти у золоті купатимешся! Дуже вже робочі руки потрібні там...
- Руки?
- Ой, та ну! – плеснув пухкими долонями об стіл шинкар і від того вигуку Вайро ніби прокинулася, - Не вдавай з себе праведницю, я то знаю, як живуть жебрачки, такі, як ти. Знаю, всім хочецця казки, але казка – то вигадки, а є сірі дні... Я тобі напишу...
Шинкар підвівся з-за столу, зайшов за стійку та довго там копошився. Зрештою, витяг кавалок обгризеного мишами паперу та вивів щось корявим почерком. Вайро автоматично взяла папірець та сунула собі в кишеню. Подякувала та поспішила надвір.
Їжа додала їй сил, і хоча її досі хитало, однак настрій піднявся, а думки стали яснішими.
Значить, війна? А вона тут? Дожилися, невже справді план альварок подіяв? Як же їй хотілося туди, на поле битви, з мечем у руках... Вайро знову захопили мрії про Альварію, вона на ватяних ногах петляла вулицями у пошуку необхідного будинку пані Рефінедж.
Адреса завела її у доволі охайний квартал зі старими особняками і чистими вулицями. Необхідний будинок відрізнявся від інших великими вікнами, крізь нього проходила арка у внутрішній дворик, де виднівся доглянутий садок і дитяча гойдалка. Вайро простягнула руку до масивного мідяного кільця та постукала у двері, оббиті залізом. Стук вийшов куди гучнішим, ніж очікувала дівчина, і Вайро аж вжала голову у плечі. Їй раптом захотілося дременути геть, однак вона силою змусила себе стояти на місці.
Підлога відбила чиїсь кроки, клацнув замок і на порозі опинилася жінка років 28, низенька, але з ідеальною осанкою та гордою поставою голови. Коротке чорне волосся обрамлювало красиве обличчя, а строге темно-синє плаття додавало фігурі особливої витонченості. Вайро була вищою за цю жінку, і їй чогось враз захотілося зсутулитися, аби тільки каланчею не висіти над нею.
Голос та тон жінки одразу зруйнував приємне враження від зовнішності.
- Що за новини? Чому ти турбуєш мене? Що тобі потрібно?
- Я по.. по оголошенню... – пробелькотіла Вайро, і сама розізлилася на себе за своє хвилювання та спантеличення. Вона автоматично обсмикнула куртку та відкинула волосся з очей.
- Про роботу? – перепитала жінка.
- Так. Ви ж пані Рефінедж?
- Так, вона. Але я хочу для своєї дитини няньку охайну, а не жебрачку з вулиці.
Вайро розізлилася, її природна нахабність, врешті, пробилася крізь голод, втому та приниження.
- Ви мене впустіть в дім, то я вам розкажу, чому я у такому вигляді. У мене на те були причини, і я сама не у захваті від свого положення...
- Не хами мені! – блиснула очима жінка, але двері не закрила, - Мені не цікаво опускатися до твого рівня та базікати з тобою. Я вже бачу, що ти мені не підходиш! Мені потрібна порядна освічена людина, яка могла б дати моїй дитині елементарні знання... Тих же іноземних мов!
- А які іноземні мови хотіла б вивчати ваша дитина? – запитала враз Вайро на поганій наканській. Однак те, що вона погана, знала лише Вайро. – Можливо, ви це знаєте? – уточнила дівчина келькійською, яка значно відрізнялася вимовою від мови, якою розмовляла більшість населення планети, - Як ваші справи? – запитала, врешті, Вайро на староосорській, вимовивши єдину фразу, якої її навчив Олів.
Пані Рефінедж скривилася, однак не сказала нічого. Вона кивком запросила Вайро до будинку.
- Я тебе візьму на випробувальний строк. Дам тобі одежу та виділю кімнату. Годуватиму. Однак гроші поки платити не буду – невідомо, що ти за цяця, може я виставлю тебе геть завтра ж.
Альварка кивнула і відчула у грудях неймовірну радість.
- Зараз ти викупаєшся та переодягнешся, доки не повернувся мій чоловік пан Сорр з донькою. Не хочу, щоб дитина бачила таку няньку! Ти маєш бути прикладом, запам’ятай! Тільки побачу промах з твого боку – вилетиш надвір! Як переодягнешся, берися за обід. На чотирьох. На нас та на себе. Потім я покажу тобі, що робити далі. Мене по дрібницях не відволікай, я працюю. Пишу.
- А що ви пишете? – поцікавилася дівчина, заходячи за господаркою у свою кімнату. Кімнатка була дуже мила та чиста, хоча і маленька. На бильцях стільця вже висіло наготоване плаття для прислуги. Очевидно, служанки мінялися в цьому домі часто.
- Я письменниця! – махнула рукою пані Рефінедж.
- Я теж, - усміхнулася Вайро, згадавши пригоди з осорами.
- Зараз ти служниця, - строго нагадала господарка та кивнула в бік плаття, - сподіваюся, тобі підійде.
Рефінедж вийшла, і Вайро лишилася одна. Вона обвела кімнату поглядом, схопила плаття та вибігла слідом.
- А ванна?
- Слідуй за мною.

За годину Вайро була вимита, причесана та переодягнена. Вона нишпорила по полицям велетенської кухні, розбираючись, де і що стоїть. Час від часу дівчина робила широкі кроки, відмічаючи те, наскільки вузькою була спідниця нижче колін на її коричневому платті. Дівчина терпіти не могла плаття! Як і готувати, якщо розібратися. Однак у Вайро не було вибору, тож вона прийнялася за обід, з’ївши дві сирі картоплини та півбуханки хліба. Голод трохи притупився, хоча і не зник повністю.
Різкий стукіт у двері сповістив про прихід гостя, і Вайро кинулася відкривати двері. На порозі стояв високий вродливий чоловік, з довгим чорним волоссям та густими вусами, котрі спадали йому аж на підборіддя. Він кинув короткий погляд на дівчину, за секунду зміривши її з ніг до голови, потім його очі знову набули холодного далекого виразу. Чоловік утиснувся поміж Вайро у середину старого дому, буркнувши щось замість привітання. Альварка так і лишилася стояти з відкритим ротом.
З другого поверху крутими сходами повільно спустилася Рефінедж, у вільних білих штанях з льону та безрозмірній сорочці. Вона посміхнулася до чоловіка і кивнула в бік Вайро.
- Наша новенька.
- Я бачу. Обідати будемо?
Вайро витлумачила, що це питання адресовано їй.
- Вже майже все готове. За півгодини....
- Довго. Я голодний, мов вовк.
Чоловік сів на плетене крісло та нехотя стягнув високі начищені чоботи.
- Ну що, Сорр, за кого ви виступаєте?..
- Об’єднання! Платять щедро, чого там?
Сорр відкинувся на спинку крісла та втомлено глянув на вибілену вапном стелю.
- Зате корнівці визвалися за Союз. Бозна-що! Кажуть, Корнів давно симпатизував Валофукосу, так що для нього все це було питанням ідейних переконань, а не грошей.
Рефінедж хутенько спустилася та мало не заскочила чоловікові на коліна, обійнявши його засмаглу жилвасту шию.
- Любий мій, а хіба Корніви хлопці своєї голови на плечах не мають?
Сорр глянув кудись у глиб вітальні і скривився.
- Харизми цього діяча вистачить на те, аби багатотисячне військо схилити на свій бік, не те, що загін!
Тим часом Вайро розставляла на столі посуд та насипала бульби з м’ясними кружальцями, зазираючи крізь широку арку їдальні до темної кімнати, у якій розмовляло подружжя.
За вечерею Сорр невдоволено кривився, а Рефінедж і взагалі не могла стримати свого роздратування.
Вайро поставили посеред кімнати і вичитували, як малу дитину.
- Ти оце називаєш їжею?! Сама жертимеш своє вариво! – гнівилася господарка, зморщивши мініатюрного лобика.
Альварка стояла ображена та роздосадувана. Адже для неї приготувати таку вечерю було мало не подвигом, – та що прибіднятися, це таки було подвигом, ще й яким! – а вони на неї кричать, бризкають слиною та мало не жбурляють тарілками.
Вайро глянула на свої посічені руки з покороченими від ударів пальцями та згадала, як цим долоням личить стискати меча, а не великого ополоника.
- У оголошенні... – повільно та з розстановкою, аби не видати тремтіння у голосі, почала Вайро, - не було нічого сказано про куховарство. Лише про догляд за дитиною та господарством...
- Ге? А господарство – це не кухня? – аж підскочила жінка.
На чисто суб’єктивну Вайрину думку, поняття “доглядати за господарством” зовсім не включало у себе поняття “творити кулінарні шедеври”. Альварка покосилася на Сорра. Той не дивився в її бік, зате муляв очима Рефінедж.
- Я думаю, люба, що ця дівчина проштрафилася. Треба буде наказати її. Ти ж ще не почала платити їй, доки вона на випробувальному сроці? Ото й поки не плчинай, - чоловік різко повернувся до Вайро і додав, - Ти можеш іти і подумати над своєю поведінкою. Скоро пані Рора приведе нашу доньку, матимеш змогу з нею познайомитися. Хоча я не знаю, наскільки можна тебе до неї підпускати.
Вайро розвернулася та побрела у свою кімнату. Зачинившись, вона опустилася на ліжко та втупилася у стелю. Що саме прикре – навіть плакати не хотілося. Та і не було для кого сльози лити!
Дівчина злилася на себе. І куди ж поділася та розбишака, яку за ватажка вважала мало не половина дітвори столиці Келькії? Спочатку вона стала нюнею, вела себе як остання дурепа в Альварії, а тепер ось навіть не може постояти за себе перед цими зверхніми людьми. Замість того, щоб вести нормальний діалог, дівчина ковтала гіркі клубки у горлі та боролася із напливами до очей гидотної вологи. І не дивно, що ту слабкість люди так відчувають...
Тікати треба. Хотілося б змусити себе попрацювати у цих людей хоча б з місяць, аби накопити грошей на мандрівку додому. Але раз воєнний час...
І як Вайро все пропустила? Їй би зараз стояти між рядами хоробрих альварок. Почалася війна, невідомо, коли вона скінчиться. А якщо через неї Вайро не зможе вирватися з Торканії?...
Вайро думала про війну, зовсім не розуміючи, що для неї війна була поняттям абстрактним. Дівчина ніколи не вбивала і ніколи не бачила справжньої, вимученої крові. Думаючи про загиблих, Вайро уявляла собі тисячі мерців, але ніколи не думала про те, що ось так, серед скорчених неживих тіл, може бути хтось по-справжньому їй близький.
Дівчина згадала про папірець з адресою, залишений їй шинкарем, трохи побабралася у кишені і, зрештою, витягла на світ засалений клапоть.
Вайро чудово розуміла, що на неї чекає там. Однак, не обтяжена ніякими моральними забобонами, дівчина серйозно подумала про можливість такої роботи. А що, зрештою? Перед ким їй звітувати за свою честь? Її ніхто не знає, вона покинута чужинка у цих краях... Заробивши трохи, купивши собі меча та, може, ібулога, Вайро могла б пристати до якогось військового загону, виїхати на війну, знайти своїх... А на цих, гм, панов Сорра і Рефінедж їй довелося б працювати і працювати. Що ж, побачимо. У Келькії послуги повій оплачувалися ще й як – Вайро згадала розкішний будинок з прекрасним садом, що стояв у кінці їхньої вулиці та належав одній з “ницих негідних жінок”. Цікаво, як справа буде просуватися тут?..
З коридору долунав трохи роздратований голос Рефінедж – вона кликала Вайро знайомитися з донькою.
Вайро не любила дітей, тому нічого дивного не було в тому, що на її обличчі відбився вираз крайньої бридливості та тяжкої долі. Причинивши за собою дверцята, осмикнувши коричневу сукню, Вайро хутенько вийшла у вітальню.
Тяжкі гардини вже були опущені, зануривши кімнату у в’язку напівтемряву. Кілька гасових ламп криво освічували сходи та три крісла у вітальні, відкидаючи видовжені тіні на старий килим. По периметру кімнати стояли старовинні високі канделябри із довгими жовтими свічками, однак родина чомусь не запалювала їх, ніби оберігаючи вітальню від затишку м’якого прирученого вогню.
Сорра не було, у кріслі сиділа Рефінедж і тримала біля себе за рукав маленьку дівчинку років 6 – 7, так само темнокосу, схожу більш на маму, ніж на тата. На жаль, відмітила про себе Вайро, остання обставина була небажана, так як мамина зовнішність робила дівчинку стандартною, її риси легко забувалися. Нічого особливого – так, миле дитятко, яке згодом виросте у милу жінку. Нічого більше.
Рефінедж прищурилася, та кивнула у бік Вайро.
- Бачиш, Сусо, це твоя нова няня та вчителька. Її звати Вайро. Якщо вона буде тебе ображати – одразу кажи. Гаразд?
Дівчатко, як не дивно, не кивнуло, плаксиво не скривилося і не затупотіло ніжками. Натомість дівчинка посміхнулася і сором’язливо ткнулася собі у плече. Рефінедж підштовхнула дочку до Вайро, і та сама схопила своєю маленькою теплою ручкою альварку за палець. Все так само сором’язливо опустивши голову, Сусо з-під лоба пускала у Вайро короткі грайливі погляди. А дівчина лише стояла та не могла зрозуміти, що означає ця поведінка.
Рефінедж перевела погляд на Вайро.
- Я б хотіла, аби ти сьогодні розважила мою доньку. Пограйся з нею, уклади спатки. Вона вже їла, тому годувати її не треба. Розкажеш казку та укладеш спати, - жінка глянула на Сусо і посміхнулася, - Дочурка, відведи свою няню до себе у кімнату. Не бешкетуй. Іди.
Сусо стрепенулася і потягла Вайро за собою нагору. Альварка просто дивувалася запалу та впертістю дитини, котра ніби зашорений касин перла вперед, лобом мало не протаранивши двері у свою кімнату.
Коли Вайро опинилася у затишній кімнатці із великим каміном, заґратованим на безпечній відстані, із білим пухнастим килимом та величезним ліжком, буквально заваленим м’якими іграшками, то просто не могла стримати свого захвату. Апартаменти Сусо мало чим нагадували Вайрині, ще тоді, коли вона жила у Келькії, однак, водночас, з головою кинули її у спогади солодкого вар*янутого дитинства. То ніколи не було важливо, наскільки теперішнє життя цікавіше чи менш цікаве за далекі роки дитинства. Однак спогади про юні роки завжди викликають солодку ностальгію.
- Вау... – прошепотіла Вайро, роздивляючись навколо.
Сусо нарешті відпустила альварчиного пальця та діловито пішла по периметру кімнати оглядати свої володіння.
А Вайро, відчувши, що її ніхто не тримає, не змогла втриматися і стрибнула у пухке ліжко, зарившись у купу подушок, м’яких ведмедиків та касинчиків.
Альварка не помилилася: ліжко було справді м’яким, воно, ніби хвиля, огорнуло її тіло.
- О, Сонце, як чудово!
Сусо, не довго думаючи, сама розігналася та плюхнулася на покривало.
- Ти ого!
- Що я?
- Ти ого-го!
- І як я до такого дожилася?
- Тьотя Мракру, і тьотя Лансок, і тьотя...
- Ну?
- Вони так не робили!
- Не стрибали з розгону на ліжко? – поцікавилася Вайро, повернувшись до Сусо та підперши підборіддя долонею.
- Угу.
- Це були попередні няньки?
- Угу.
- І скільки їх всього було?
Дівчинка втупила погляд у стелю, висунула кінчик язика та старанно почала загинати пальці:
- О-о-один, два-а-а, три-и-и, чо-оти-ири, далі не...не умію....
Вайро пхикнула. Хороша наука у цієї дівчинки, що у шість рочків рахувати не вміє! Хоча що Вайро могла знати про тутешню освіту? Вона навчалася у школах Келькії, а там усе було не так, як у добрих людей.
- Коротше, багато, так?
- Угу.
- Та не угукай ти.
Вайро сіла на ліжку, поправивши розхристані пасма волосся. Її слух не підвів: сходами м’яко підіймалася Рефінедж.
- Сусо, - швиденько зорієнтувавшись, заговорила Вайро, - то що у нас іде після чотирьох?
- Сість!
- По-перше, п’ять. По-друге, не “сість”, а шасть, тьху, шість. Кажи.
- Сість, тьху, шасть, тьху сість! Га-га-га!
- Не балуйся, кажи: шість.
- Сість.
- Шість! Ш! Ш,ш,ш,ш!
- Сшсшсість!
- О....
Кроки, наблизившись до дверей, на мить затихли, а потім хутко віддалилися.
Вайро полегшено зітхнула.
- Сусо, якщо за сьогодні вивчиш рахунок до десяти, то я розповім тобі неймовірну казку.
- Про шо? – запитала дівчинка, підстрибнувши на місці.
- Про альварок.
- Про шо-шо?
- Альварок.. Ну... це такі войовничі дівчата, у них є мечі, вони літають на ібулогах, а життя їх сповнене ну та-а-а-аких пригод, що слухати-не переслухати, - і Вайро надала своєму обличчю максимально інтригуючий вигляд.
Дівчинка зацікавлено зайорзала на ліжку.
- Цікаво?
- Угу!
- Ось дивися... – Вайро скочила до свічки та набрала там м’якого теплого воску, скатала його у багато маленьких кружалець та сіла біля каміну, закликаючи туди і нетерплячу Сусо.
Альварка розклала десять горошинок біля каміну, напроти них виклала чотири.
- Слухай казку... Один раз лісом їхало чотири альварки. Одна з них була...

Рефінедж навшпиньках підійшла до кімнати, приклала вухо до дверей і затамувала подих. Натхненний голос Вайро то набирав сили, то затихав. Вона розказувала щось про битву, про дзвін мечів, про страх і про доблесть... Про те, як товста чорна стріла пронизала серце якійсь хоробрій дівчині, і та впала з ібулога на багряне осіннє листя.
- Їх переможуть, їх надто мало! – вигукнула Вайро.
Рефінедж злегка скривилася.
- Так, їх лишилося тільки п’ятеро!
- А цих підлих мужланів валофукосців?
- Восьмеро!
- Правильно, восьмеро, то що ж робимо?
- Треба допомога! Треба швидко щоб приїхали ще тьоті на ібулогах аль...аль... ну так!
- А скільки? Треба зробити конкретний запит!
- Шо?
- Треба точно сказати, скільки має на підмогу прийти дівчат!
- Е-е-ее...
- Ну? Дивися, цей чорний страшний дядько у блискучому обладунку замахнувся своїм величезним мечем...
- Три!
- Скільки їх тоді буде?
- Тоді...тоді... сім...нє, вісім!
- Може треба щє? Якщо пришлють п’ять, то скільки стане альварок?
Рефінедж чула, як у кімнаті запанувала тиша. Зрештою дзвінкий голосок Сусо випалив:
- Десять!
- Так, десять! Дівчата, пришпоривши ібулогів, на шаленій швидкості кинулися на валофукосців...
Рефінедж відхилилася від дверей, і, м’яко ступаючи, пішла у напрямку до їхньої з Сорром кімнати.
Прочинивши важкі букові двері, вона опустилася на ліжку поруч зі своїм чоловіком, який мовчки начищав маслом шолом.
- Ну шо? – буркнув у вуса Сорр.
- Ця дівка толково пояснює Сусо арифметику. Та за вечір додавати та віднімати навчилася, хто б подумав. Однак ця дівка знаєш про що їй розповідає? Про мечі, війну, бої, Валофукос!
- Хоч не в позитивному плані?
- Ну ні, валофукосці вороги... Але я не хочу, щоб моїй дитині, наче солдатському сину, у голову вбивали різну маячню з приводу романтики війни! – Рефінедж аж тупнула ногою з досади. Її злило, що Сорр досі ніяк не реагує.
- Ну, зрештою, вона солдатська дочка!
Рефінедж смикнула Сорра за рукав так сильно, що той змушений був відірватися від своєї роботи.
- Сорр, вона ж дівчина! Виховання дівчаток відрізняється від виховання хлопчиків! Ще не вистачало, щоб вона виросла мужеподібним дівчиськом! Я хочу, щоб вона співала, танцювала, знала мови... ти розумієш, про що я? Поговори завтра з цією Вайрою!
- Ти її брала, ти й говори. І навіщо так нервуватися? - Сорр стенав плечима і знову взявся за шолома, старанно його натираючи, та періодично шкрябаючи нігтем по бруду, що забився у шви.
Рефінедж тяжко зітхнула та відкинулася на спину, розглядаючи білу стелю, розбавлену помаранчевим світлом свічок.

Після того, як маленьке дівчатко заснуло, підклавши долоню під щічку та напнувши губки, Вайро поправила теплу ковдру і спустилася до себе в кімнату. На стіні висіло невелике помутніле люстерко, і Вайро ретельно “розчесала” своє волосся власною п’ятірнею. Навряд чи це допомогло, волосся було скуйовджене, однак, з іншого боку, така зачіска додавала образу Вайро певної розбишацької нотки.
Дівчина накинула на плечі свою чорну куртку, натягнула чобітки та прослизнула у вітальню, ледь освітлену самотньою гасовою лампою. Подружжя було у себе в кімнаті, звідки лунала приглушена бесіда. Озирнувшись, Вайро відкрила вхідні двері та вислизнула надвір, вдихнувши осінню морозну свіжість.
Десь з годину блукала дівчина вулицями містечка, дратуючись через те, що вони не були освітлені, і лише інколи сяйво лилося з жовтих прямокутників вікон, даруючи бруківці кавалок теплої барви.
Однак необхідний будинок не впізнати було неможливо. З усіх його вікон лилося яскраве світло, грала музика та лунав дзвінкий п’яний сміх. На вивісці значилося: “Будинок відпочинку “Вечірній келих”, а біля велетенських кованих дверей стояв та нудьгував похмурий амбал, розглядаючи осіннє небо.
Вайро підійшла до нього та глянула знизу вгору. Хоча дівчина була і доволі висока, однак розміри тіла хлопаки-охоронця навівали думки про те, що якась його бабка чи прабабка загуляла свого часу із казковим велетнем, що мав нещастя ожити у цьому світі. Вайро надто хвилювалася, аби уявити собі як це все могло відбуватися (з анатомічно-фізіологічої точки зору), однак за якусь годинку такі думки відвідають її голову, подарувавши пару хвилин щирого внутрішнього сміху.
Охоронець кинув на неї зневажливий погляд і навіть не зрушив з місця. Його дебела фігура закривала вхід, тож Вайро довелося здобутися на кілька слів.
- Послухайте, е-е-е... Тут мені пан Шинкар з “Синьої” дав цю адресу... Запросив на роботу...
Охоронець, зрештою, зважив на це белькотіння, зміряв Вайро зневажливим поглядом, потім повільно розвернувся та просунув голову у проєм дверей.
- Торнасія! Торнасія! Новенька тут!
За мить перед оторопілою та змерзлою Вайро постала маленька худа жіночка із завитим у високу кучму білим волоссям. На ній було коротеньке плаття червоного кольору, оздоблене золотистою вишивкою, стрункі ноги здавалися ще довшими через високий лакований чорний каблук. Вік цієї пані видавала хіба що шия, схожа на пересушене болото, з потрісканою пожмаканою обвислою шкірою.
Торнасія посміхнулася, і з-під напомаджених губ визирнули хижі, пожовклі від нікотину зубки.
- Дівчинко моя, нещасна ти! Прийшла-таки? А мені старий шельма Ноно казав, що тебе запросив до нас. Інколи прийде дівка – така нещасна, що плакати хочеться. А потім так себе проявить, стане улюбленицею публіки! Так що я смаку нашого Ноно-шинкаря довіряю.
Вайро кволо посміхнулася. Не встигла вона і слово сказати, як Торнасія цупко вчепилася у її зап’ястя та потягла за собою в обхід будинку, завела у тісні бокові дверцята, а звідти, по крутих сходах, у підсобні приміщення.
Пройшовши темним неосвітленим коридором, Торнасія завела Вайро у маленьку захламлену кімнатку, із зіпрілим повітрям, просякнутим запахом парфумів та пилу.
У кімнатці стояло ліжко, завалене всілякими нарядами, стіл із різними косметичними причандаллями, велике дзеркало, освітлене яскравими свічками, та кілька стільців, завалених барвистим шматтям. Напроти вхідних дверей виднілися ще одні дверцята, тож кімната, як не дивно, виявилася прохідною.
- Сідай! – махнула рукою у напрямку ліжка Торнасія. – Треба поговорити.
Жінка пройшлася кімнатою, вихиляючи стегнами та тримаючи підборіддя неприродно високо. Її очі блищали, випещені руки хутко скинули мотлох зі стільця. Граціозним рухом дама опустилася на очищене місце, закинувши ногу на ногу. Вайро сором’язливо примостилася скраю ліжка.
- Перш за все, - сказала Торнасія, довірливо вдивляючись Вайро у очі, - я хочу знати, що ти прийшла сюди добровільно, і що робота тут не принесе тобі внутрішнього дискомфорту... Скажи мені, чого ти прийшла взагалі, дівчинко?
- Мені гроші потрібні... – зізналася Вайро. – Я сумніваюся, що у своїх господарів, у яких доглядаю за дитиною, я багато зароблю...
- А у кого ти служиш?
- Рефінедж та Сорр Чивеніся...
- А, знаю! – дама махнула рукою та хмикнула, - Та красуня ще та істеричка. Чоловік у неї – мужик нормальний, ще до заміжжя частенько у мене бував. Та вона його до стінки прижала, ой-йо! Зате мене, по старій дружбі, Сорр рекламує своїм хлопчикам-підлеглим. Частенько сюди бігають, хм.
Торнасія пильно вдивлялася у риси Вайриного обличчя, підборіддя жінки коротко посмикувалося, - вочевидь, Торнасія мала якусь болячку нервів.
- А як тут платять?.. – тихо запитала Вайро.
- Добре платять. П’ятдесят на п’ятдесят. Окрім того, я хочу зробити тебе танцівницею. Ти ще не готова працювати на повну. А так будеш сама вибирати, кого обслуговувати. Якщо хотітимеш. На вибір, або якщо багато платитиме...
Вайро сиділа і морщилася. Ідея працювати у “будинку відпочинку” їй вже не здавалася геніальною.
- Не хвилюйся, ти у будь-який момент можеш піти... – відгукнулася на її думки Торнасія.
Жінка помовчала, згодом повернулася до Вайро.
- Треба тобі образ придумати. Що ти умієш?
- Нічого... – зізналася дівчина. – Все, що я умію добре, тут не знадобиться.
- Ну наприклад?
- Я фехтую... і співаю... і все.
- Хм... - Торнасія посміхнулася. – Те що треба! Зараз я тобою займуся. Підеш он в ті двері, - жінка вказала на протилежні дверцята, - там приймеш ванну. Потім повертайся сюди, я допоможу тобі. Буде у тебе сьогодні дебют.
- Сьогодні?!
- А чого відкладати?..
Після того, як Вайро вдруге за день пополоскалася у духмяній теплій ванні, їй стало по-справжньому добре. Вона вибралася, натягнула на вологе тіло коричневе плаття, та повернулася до кімнати.
Там на неї вже чекала задоволена Торнасія. З торжествуючим виглядом пані вручила дівчині меч... Вайро кинулася до нього, мов до купи неземних багатств, однак за мить спохмурніла. Меч був бутафорським, із поганої не заточеної сталі, з пошло прикрашеною позолоченими візерунками рукояткою, гардою та наверхів’ям. Саме лезо кріпилося до рукоятки хлипко, неприємно бряжчало при замахові, і ходило туди-сюди. Меч був прямим, не таким, до якого звикла Вайро, і занадто легким. Дівчина стискала меч у руці і кривилася.
Торнасія усміхнулася.
- Вираз твого обличчя від перспективи ублажати клієнтів був менш кислий, ніж зараз, коли ти побачила цю іграшку.
- Я думала, це справжній.
- Ні.. Що ти, що ти... Ось, тю, та зніми ти це страхіття! – і жіночка зневажливо смикнула Вайро за плаття.
Дівчина швиденько роздягнулася, і Торнасія рухом руки спинила її. Оглянула фігуру.
- Ідеально для того образу... що я хочу. Так тебе навряд чи оцінили б, однак якщо тебе правильно подати... Будеш дівчиною-воїном. Недоступною, нестримною, грізною. Але, водночас, дитинною та страшенно сексуальною.
- Це не зовсім сумісно... – заперечила Вайро, скептично оглядаючи свій меч.
- У тому-то і полягає мистецтво таких жінок, як ми! Сумістити несумісне! – Торнасія протягнула Вайро якесь вбрання із чорної шкіри.
То виявилася коротенька спідничка із рваним краєм, що ледь прикривала те, що їй необхідно було прикривати. У комплекті до спіднички ішов ліф, трохи завеликий як для Вариних форм, однак Торнасія туго затягнула його у дівчини за спині, тож він вимушено зменшився. Після таких нехитрих маніпуляцій із елементами одежі, Торнасія натхненно взялася начіпляти на Вайро срібні прикраси, розчісувати волосся, паралельно підрівнюючи невеличкими блискучими ножицями неслухняні пасма, втирати їй за вуха витяжки з іланг-ілангу та розважати милою балаканиною. Вайро посміхалася і з подивом відмітила, що її настрій піднявся. Ця Торнасія, “пропаща” жінка, що вже не одне десятиліття продавала своє тіло за гроші, була їй куди миліша за істеричну стерву Рефінедж. Освічену письменницю. Зрештою, та освіта не робила Рефінедж менш вузьколобою.
Коли “патрання” припинилося, Торнасія з хвилину милувалася зробленою роботою. На очі своїй новенькій дівчині вона наклала темні тіні, придавши обличчю хижого та дикого виразу.
- Яка у тебе ніжна та красива шкіра, дівчинко моя! Я тобі по-доброму заздрю... – Торнасія погладила Вайрину щічку і усміхнулася, - Ти можеш обходитися без косметики – розумні мужчини це люблять, запам’ятай. Дурні кидаються на ряджених ляльок, типу мене, хо-хо! А розумні цінують природність...
Вайро відірвала погляд від свого відображення у дзеркалі.
- Не думаю, що розумні чоловіки тут часті гості...
Торнасія обурено насупилася.
- Хто тобі таке сказав?! Навпаки, дурні мужчини хутенько знаходять собі ще дурніших жіночок, яким від цього життя нічого не треба. А ось розумним важче. А воно ж хочеться... аби тіло відпочило... Хм.
Торнасія підвелася та взяла Вайро за руку, поклавши другу свою долоню зверху Вариної та ніжно погладжуючи її шкіру.
- Ходімо, я представлю тебе, як тільки ти скажеш, що готова. А цей меч... Ти грайся з ним, неначе з живчиком, пести його... Ну і махай періодично так, як умієш... Ноно сказав, що у тебе вже були чоловіки.
- А звідки Ноно про те знав? – обурено запитала Вайро, і щоки її спалахнули.
- У нього нюх, дівчинко моя. Є такі чоловіки, є...



Зала була багато убрана, затишна та яскраво освітлена. Звичної для таких закладів завіси диму не було – у залі клієнтів ввічливо просили не палити, а якщо їм дуже закортить, то виходити у спеціальне приміщення. Однак у величезній кімнаті, заставленій столиками, диванами і гарно оздобленою сценою, було від чого очманіти. На невисоких столиках під стінами тоненькими цівками диму розтрачували свої пахощі ароматичні палки. Серед того всього стояли вазочки з ефірними маслами, від чого повітря робилося в’язким та дурманило мозок. З пахощами у залі явно перестаралися.
Було людно. Відвідувачі їли фрукти та пили вишукане вино, у більшості на колінах сиділи дівчата, жінки та гарно збережені бабусі із блискучими очима та пишними тілами. Поодаль, у тіні, сиділи музики та про щось весело перемовлялися, жуючи та забувши про музику.
Крутячи стегнами, ступаючи в одну лінію та примруживши підведені чорним вугіллям очі, на сцену вийшла Торнасія. В руці вона тримала келих з терпким червоним вином, озиралася по боках, перекидаючись фразочками із завсігдаями, посміхалася та вишукано жестикулювала. Зрештою, їй вдалося дійти до краю сцени, вона передала келих якомусь чоловікові знизу, дозволивши йому поцілувати їй руку, та двічі плеснула в долоні. Відвідувачі неохоче змовкли, дівчата досміяли свої смішки і також принишкли, любовно поглядаючи хто на свого клієнта, хто на свою пані.
- Я вас вітаю, любі мої! Сьогодні чудовий вечір, чи не так?
Залою пройшлася хвиля ствердного гулу.
- Ось нещодавно хтось з вас жалівся на те, що нашому закладу не вистачає екзотики...
Чоловіки знову загули.
- Так ось. Сьогодні я представлю вам одну молоду...зовсім молоду! ...особу. Це суще дитя, але скільки в ній дикості, сили, нескореності! Розкривайте свої кишені, не шкодуйте грошей для тієї, котра не схожа ні на кого! Вітайте нашу дику Кицьку!
Музики, мов по команді, натхненно заграли якусь відірвану мелодію. Вайро стояла за сценою і тремтіла. Торнасія влетіла до неї, сміючись.
- Не бійся, йди, вони чекають тебе!
- Може я хоч вина вип’ю? Для сміливості? – проскімлила Вайро, з жахом визираючи за лаштунки.
- Ні, дівчинко, вино позбавить тебе координації. Ліпше ось... – Торнасія засунула руку в декольте та витягла звідти крихітний скляний слоїк, - Випий це... Можеш навіть усе.
Вайро, не питаючи, що це, хутко випила вміст пляшечки. На смак воно було бридке та маслянисте. І ніяк не подіяло. Дівчина стояла на місці, однак невмолима Торнасія випхнула Вайро на яскраво освітлену сцену.
Вайро вилетіла за-а лаштунків так різко, що зашпорталася і впала б на землю, однак вчасно підставила руки, перекинулася через плече та стала на рівні ноги, виставивши меча вперед. Красиво укладена зачіска збилася та розтріпалася, пасма упали їй на очі. Зал зааплодував. Вайро посміхнулася. Лукаво, з-під лоба, вона дивилася на публіку...
Музики грали ламану музику, безшабашну та божевільну. Дівчина відкинула голову та дико засміялася. А потім, підбурювана шаленим ритмом, вона затанцювала. Ламано, різко, падаючи на землю, зриваючись на ноги. Її волосся сплуталося, щоки торкнув нездоровий рум’янець. Часом Вайро підіймалася та виписувала мечем у повітрі неймовірні паси, уявляючи, що перед нею стоїть противник. Часом альварка ніжно стискала меч у гнучких м’яких руках, торкалася його наверхів’я язиком, ніжно проводила по рукоятці. Зал аплодував. Чоловіки кричали їй щось, що губилося у звуках гучної музики. Дівчині подобалося це. Ще годину назад вона була забута усіма, всі двері були перед нею зачинені, її штовхали, ображали, зневажали. А зараз кілька десятків відвідувачів – незалежно від рангу, віку, соціального положення – хотіли її, вихваляли її, називали королевою.
Краєчком думки Вайро зважила, що свою справу зіграли не лише її амбіції та самозакоханість. Зілля Торнасії збудило у Вайро дивний вогонь, млість, щемливу хвилю, що теплом підіймалася від низу живота та розливалася по усьому тілу.
Дівчина бачила, як до неї тягнулися руки з грошима, як хтось запихає їй у спідницю нагріті пітними долонями монети. Музики грали тихіше, і Вайро могла розрізнити, хто і що їй каже.
- Кішко, Кішко, ходи до мене... – мугикало щось п’яне, з пітним обличчям та слинявими губами.
- Не торкайся мене! – шикнула на нього Вайро, висмикнувши ногу із товстих вологих пальців.
Дядечко із чималим гаманцем багатозначно потряс ним у повітрі. Вайро скривилася та відвернулася. Вона зіскочила зі сцени, розгубивши частину монет, однак не опустилася до того, аби їх збирати. Увертаючись від похітливих рук, дівчина пройшла вглиб зали та сіла на вільного стільця біля чоловіка із довгими темними косами та короткою бородою, захованого у чи не єдиній на всю залу тіні. Поважно Вайро висипала зароблені гроші та переклала їх у шкіряну калитку, прив’язану до пояса.
Відвідувачі все ще кликали її, однак музики грали іншу музику, і на сцені танцювала інша дівчина.
Чоловік примружив очі і уважно глянув на Вайро.
- Дівчино-кицько, а ти читаєш мої думки. Я хотів, аби ти підійшла сюди.
- Справді? – неуважно перепитала Вайро.
- Повір.
Дівчина підняла очі та оглянула чоловіка. Йому було років під тридцять, чорна чуприна ховала за сіткою волосся праве око. Але інше привертало увагу. Через усе обличчя, від лівої вилиці через губи і до підборіддя тягнувся потворний шрам, ще свіжий, ніби насичено-рожева тріщина. Вайро не змогла приховати свої емоції від побаченого і здригнулася. Шрам був тонкий, ніби ниткою стягував шкіру. Якби не він, то чоловік був би красивим, дуже красивим. А його риси щось віддалено нагадували Вайро.
Чоловік підсунувся ближче, і Вайро хутко перевела погляд, уникаючи того шраму.
- І де вся твоя дикість поділася?
- Всю свою справжню дикість і волелюбство доводиться ховати у ту ж скриньку, що і гордість. Дуже глибоко ось тут, - сказала Вайро та стукнула себе у груди, - Коли припече, то стаєш бездоганним актором.
- Це так, це так, - чоловік відкинувся на спинку стільця і втопив свій погляд у Вайриних очах. Та нервувалася та сковзала поглядом по столу, стінах, одежі.
- То що? – Знову заговорив чоловік. – Хто твій обранець сьогодні? Кому подаруєш ніч? Вірніше, продаси?..
Дівчина хижо глянула на чоловіка.
- Нікому. Я достатньо заробила.
- Доведеться. Бо твоя пані буде тебе гризти, що ти при такому успіхові мало прибутку принесла. Ось дивись... – чоловік трохи розвернувся у бік зали, - глянь, які слюнтяї. Сьогодні тобі не пощастило, контингент ще той. Інші дні тут гарні люди бувають, а зараз і зупинитися нема на чому.
- Я про це і кажу... – буркнула Вайро, затягнула шнурівку на калитці та поправила зачіску, - Тому я і піду спати. У мене завтра робота.
Вайро піднялася, однак чоловік окликнув її знову.
- Стривай... Почекай. Лишись зі мною. Я щедро заплачу, ти ні про що не пошкодуєш. А на моє спотворене обличчя можеш не дивитися. Буде темно!.. – чоловік хижо осміхнувся.
Дівчина зам’ялася та розгублено глянула на чоловіка.
- Та ні певно, я піду.
- Лишайся, - з натиском сказав він, і ті слова мали таку магнетичну силу, що дівчина знову сіла на місце.
- Зараз ти скажеш Торнасії, щоб вона дала нам кімнатку.
Вайро не розуміючи сама себе кивнула, піднялася та пішла повз залу нагору, до кімнат, де шастала Торнасія. За дівчиною йшов чоловік.
Торнасії не потрібно було нічого казати, вона все знала та все розуміла. Усміхнувшись до Вайро, жінка відкрила перед нею двері до темної кімнатки та простягнула підсвічник з трьома мерехтливими свічками. Прошмигнувши у середину, Вайро зупинилася посеред кімнати. Не зважаючи на всілякі фантазії стосовно внутрішньої оздоби подібних закладів, кімната виявилася чистою та затишною, а замість ліжка долі лежав величезний матрац, засланий м’яким чорним покривалом. Від каміну йшло тепло і приємне світло, і Вайро одразу, не обертаючись до свого супутника, опустилася перед каміном навпочіпки та підкинула у вогонь кілька полінець.
Чоловік мовчав.
Дія зілля, яке Вайро пила напередодні, вже пройшла. Дівчині не хотілося нічого, їй було страшно і била мілька дрож. Страшно їй було не перед процесом – вона боялася саме похмурого чоловіка, що стояв позаду. Боялася, і не могла зрозуміти, як дозволила вмовити себе на таке...
Чоловік пройшовся кімнатою, оглядаючи її скромне начиння. На низенькому столику стояла карафа з вином і дві глиняні чарки. Чоловік мовчки налив вина. Тепер Вайро стежила за кожним його рухом, тож коли він перевів тяжкий погляд, у якому відбивався блиск полум’я, на неї, вона не встигла відвести очей. У фантазії дівчини цей чоловік був схожий на демона, страшного, потворного, але прекрасного водночас. Він лякав, відштовхував, однак поруч зі страхом Вайро відчувала, як сильно її до нього тягне. Тягне до його образу.
Дівчина мовчки прийняла келих з вином і пригубила червону рідину. Надто солодке та надто міцне. Вайро чекала і не знала, хто має починати. Все мало би бути природно, однак якщо її купили, то про яку природність мова?
- Розслабся, Кицько, - сказав чоловік, обійшов її ззаду та поклав руки їй на плечі.
Вайро здригнулася. Серце її калатало шалено, тож вона хутенько відпила вина, аби хоч трішки розслабитися та забутись.
- Дозволиш? – запитав чоловік, та поклав їй на очі м’якого шарфа.
Вайро вирішила, що не має права заперечувати, тому лише стенала плечима. Чоловік зав’язав їй очі і поклав біля каміну. Повільно розв’язав усі її шнурівки та петельки, стягнув спершу спідничку, потім ліф. Вайро лежала абсолютно безпомічна і диханням намагалася зупинити тремтіння. Злилася, боялася. Однак теплі руки чоловіка були настільки ніжними та обережними, торкалися м’яко, шовковисто, і дівчина подумки почала чіплятися за цей дотик, він вів її, підбадьорював, заспокоював.
Холодна рідина полилася по грудях, животу, по ногах та нижче. Чоловік повільно злизував солодке вино з чистої запашної шкіри, волосся лоскотало Вайро обличчя, плечі. Зрештою тіло її стало піддатливим, чутливим, і Вайро забулася про те, де вона, і хто вона. Чоловік робив усе так уміло, що дівчина могла стовідсотково йому довіритися, і відпустити будь-які думки, пливучи виключно за відчуттями тіла.


Голова їй була важка.
Вайро підійшла до невеликого мутного люстерка та подивилася на себе у дзеркало. Волосся скуйовджене, лице зелене, синці під очима.
- Гидко глянути на тебе, - пробурчала дівчина і неохоче вдягнула нижню сорочку та робочу сукню.
Прошмигнувши до вітальні, Вайро з полегшенням відмітила, що прокинулася вона, все ж, першою. Дівчина юркнула на кухню та натхненно загрюкотіла каструлями – аби всі знали, із яким запалом вона готує молодому сімейству сніданок. Вайро розвела вогонь, замісила тісто на млинці з ягодами та поставила розігріватися сковорідку.
Ранок був хмарним, але враз розвиднілося. Вайро відчувала бадьорість, однак ця легкість та свіжість триватиметься ще кілька годин, а далі, - Вайро це знала, - її почне хилити в сон, і так до вечора...

Дівчина розривалася між двох робіт – офіційної та неофіційної. На щастя, офіційна давала інколи змогу поспати, особливо коли Рефінедж закопувалася у своїх трудах, а Сорр вирушав на роботу.
Маленька Сусо стала тією істотою, яка перемінила ставлення Вайро до дітей. Вайро, чесно кажучи, майже ніколи з ними не стикалася. З часу втечі з Келькії діти зустрічалися їй лише здалеку, а у Келькії... У Келькії Вайро чудово пам’ятала себе, та ще з кілька десятків малолітніх горлопанів.
Однак Сусо вродилася святою дитиною. Яка, хоч і комизилася та інколи аж надто загравалася, однак не була егоїстичною та балуваною. Вайро премило з нею спілкувалася, гралася та навчала, а інколи садила Сусо за малювання і засипала. Сусо звикла, що няня спить в обід, і сприймала це як належне.
Альварці вже добряче набридло працювати при господі Рефінедж та Сорра, адже ця робота вбивала одноманітністю, отупляла і тримала у чотирьох стінах. Якби не Сусо, то Вайро давно б вже збожеволіла. Про події у зовнішньому світі вона дізнавалася від Сорра, який інколи розповідав про свої справи дружині, однак Рефінедж завжди слухала впіввуха, незадоволено підібгавши губи.
Вайро не дозволялося сидіти у їдальні разом з господарями, тому вона причаювалася за дверима у сусідній кімнаті. Її голову вже давно відвідувала думка, що пора вирушати геть із цього дому - тим паче, що грошей дівчина зібрала достатньо, - однак того вечора її рішення остаточно окріпло.
- Начальство дало наказ – приєднатися до союзних військ. За два дні вирушаємо в похід, - похмуро сказав Сорр, коли невисока та спритна Рефінедж зайшла до кімнати.
Жінка на мить остовпіла, струснула головою і зі скрутою глянула на Сорра.
- Як? Ви ж мали виступати за Гарону! А таки йдете за Союз?
- Так, сонце, йдемо. За Валофукос. Це прикро – мені більш імпонує Гарона і подібні їй, однак начальство...
- Сподіваюся, це не небезпечно...
- Рефінедж, ти дивна. Це ж війна.
- А наша донька?
- Люба, не хочу повертатися до цієї розмови. Я воєнний, і ти знала, за кого виходила заміж. Це наш хліб – не забувай.
Вайро прихилилася до щілинки у дверях, задумливо побовтуючи жовтки для омлету.
- Зараз Валофукос впевнено утримує лідируючі позиції.
- Ти поведеш своїх?
- Оголошено про набір добровольців. Чесно кажучи, я проти. Про що раніше думали? Яким чином вони пройдуть хоча б початкову підготовку? Невідомо. Однак бажаючих море, всі знають, що війна – золота жила. Особливо для найманця.
- Ага, і смерть, - зітхнула Рефінедж. Вона любила Сорра і воліла б бачити його вдома, а не на полі битви. Однак, вихована у старих традиціях, чесно виконувала свою роль: жінки-страдниці, яка тужитиме під віконцем за своїм судженим.
Вайро почула порух у їдальні та відійшла від дверей, збовтуючи віничком світло-жовту масу. Валофукос перемагає, хто б подумав! А вона досі тут. Альварка люто гримнула сама на себе і мало не заплакала від злості. Адже ще з тиждень тому вона могла б за ті гроші, що в неї були, пристати до якогось каравану та вирушити геть із триклятої Торканії. Так ні! Їй хотілося ще і ще, аби не просто доїхати, а доїхати весело, тепло, сито і без проблем.
А тепер... Валофукос перемагає.
А вона зрадниця. Зрадниця, бо поки Альварія схрещує мечі із ворогом, Вайро сидить у потворному платтячку та смажить яйця з цибулею!
“Завтра вирушу воювати”, вирішила Вайро.

Коли на місто спустилася ніч, дівчина востаннє пішла до “Келиха” – попрощатися. Її рішення було незламним, і вона без вагань прошмигнула до душних приміщень.
Вайро навіть не перевдягалася. Сьогодні на ній було не її стандартне робоче плаття, а легка туніка із цупкої бавовни, штани і високі чоботи, обв’язані на халявах шкіряними шнурівками.
Дівчата з “обслуговуючого персоналу” повернули вслід за Вайро голову та захихотіли. Дівчина зупинилася та різко обернулась.
- Орйав тут? – запитала вона.
“Працівниці” засміялися знову.
- Ви з ним уже одне ціле – він приходить якраз тоді, коли з’являєшся ти. Сидить, чекає на твій вихід...
Дівчата чудово розуміли, кого Вайро мала на увазі. Дивний пан, який “замовив” послуги Вайро у першу ніч її роботи у “Будинку відпочинку”, відтоді приходив до закладу якраз на її зміну і неодмінно обирав її. На всю ніч.
Чоловік назвався як пан Орйав. Торнасія та її дівчата були переконані, що дивний чоловік із потворним шрамом просто закохався у Вайро, тож не може без неї обійтися. Вони із жахом думали про те, скільки грошей прогуляв шановний пан. Однак той жах був змішаний із радістю. Особливо у Торнасії.
Вайро не заперечувала ніяких здогадок з боку “колег”, однак сама знала, що це не правда. Пан Орйав перетворив спілкування із Вайро на немилосердний стьоб та насмішки в її адресу, навіть псевдо собі обрав у тому ж “ключі” – прочитавши задом на перед ім’я “Вайро”.
Дівчина не розуміла, що пану від неї потрібно. Він сміявся з неї, тицяв у її недоліки та вади, інколи знущання доходили до того, що дівчина заливалася сльозами. Саме плакала – і це її бісило. Зазвичай у подібних ситуаціях Вайро лютувала. Однак у випадку з Орйавом увесь її характер кудись зникав, уступивши місце плаксивій ображеній дівчинці. Навіть коли Вайро була у гарному гуморі, її поведінка при Орйаві була нетиповою: вона стрибала, говорила дурниці, або просто замикалася у собі. Такий стан Вайро називала на келькійському молодіжному арго – трасосо. Трасосо насправді був прозорим музичним інструментом-калатушкою зі скла, із засипаними всередину кольоровими насіннями. Якщо трасосо покалатати – виходив цікавий звук. А барвисті насіннячка у прозорій бульбі виглядали просто чудово.
Приблизно те саме відчувала Вайро. Такою собі прозорою бульбою із виром емоцій, почуттів та поведінок, які лякали інколи саму її.
Однак Вайро знову і знову приставала на пропозицію Орйава “надати послуги”. Він був умілим і робив їй приємно, від нього гарно пахло, волосся було м’яким та духмяним. Орйава ніколи не дозволяв собі хапнути лишнього алкоголю, а якщо і пив, то не більше склянки самого дорогого вина. Він був вихованим та розумним, а що саме головне – Вайро знала, що він нічого з нею не зробить. Бо наслухавшись від коліжанок жахливих історій про їхніх клієнтів, Вайро вирішила нічого подібного не пробувати.
Вайро зумисне уникала Торнасії – ніяких розмов їй не хотілося. Вона прошмигнула у зал та спрямувала керунок до улюбленого столика її постійного клієнта. Вайро боялася та ненавиділа Орйава, однак її до нього нестримно притягувало. Тож Вайро не могла піти не попрощавшись.
Він привітав її ще здалеку легким кивком голови та лукавою посмішкою. Вайро зупинилася перед ним і відчула себе нещасним мацюпством. Чоловік схилив голову та гляну їй прямо у вічі – Вайро здригнулася.
- Ти змінила імідж? – запитав Орйава, кивнувши на альваркину обновку.
- Ні. Я просто... Просто завтра вирушаю з цього міста.
- Он як?
- Так.
- І куди?..
Шум у залі був неймовірним, тому Вайро доводилося переходити мало не на крик.
- На війну.
- На війну?
- Так!
Чоловік знизав плечима та відсьорбнув гарячого тарно, приготованого по особливому рецепту: зі шкірками цитрусу та молоком тратру.
- Ти сьогодні працюєш? – запитав він.
Вайро спантеличено скривилася. Вона думала, що Орйава хоч якось відреагує на її заяву. Однак він був таким, як завжди.
- Ти не хочеш більше виступати? – запитав він, підвівши погляд на дівчину, що все ще стояла перед ним.
Вайро кивнула.
- Я зараз домовлюся.
Чоловік встав і пішов до Торнасії, яка якраз поводила брівками перед клієнтами. Торнасія одразу радо привітала Орйаву, усміхнувшись своєю самою сяючою посмішкою. Вона вислухала його, кивнула, глянула у бік Вайро, прийняла мішечок з грошима та посміхнулася. Орйава повернувся до Вайро.
- Я оплатив твоїй господарці збитки за те, що ти не виступатимеш. Ходімо.
Вайро слухняно задріботіла слідом, намагаючись перекричати горлання п’яних відвідувачів та нестройні звуки музик.
- Але я не хочу сьогодні! Я вже не працюю! Чуєте?
- Вибач, золотце, але доведеться. Я вже заплатив.
Вайро хотіла зупинитися, однак не могла. Вона йшла слідом.
Пара піднялася у свою звичну кімнату, чоловік пропустив Вайро вперед та жестом звелів сісти на ліжку. Сам же опустився у старий, але зручний фотель, закинув ногу на ногу та пронизав дівчину поглядом.
- Значить, на війну.
- Так...
Чоловік зітхнув.
- Ти мене спантеличила, хоча по тобі видно, що від тебе чогось подібного можна очікувати.
- Я не розумію! – схвильовано чиркнула дівчина ногою по килиму. – Чого ви переймаєтеся? Ви стільки жовчі вилили на мене, я вам так усім не догоджала, тож тепер вам буде тільки легше. Знайдете собі іншу фаворитку!
Чоловік стенав плечима і байдуже глянув повз Вайро.
Дівчина досі досадувала. Він стільки раз з нею... Вони так тісно співпрацювали, і ось тепер він спокійно приймає те, що їхні шляхи розходяться. Хоча б в цей вечір приділив їй трохи уваги та тепла.
Вайро захотілося чимось зачепити Орйава, однак фантазія вперто не бажала працювати у цьому напрямку.
- А чого ви, власне, завжди хотіли мене? Навіщо? – запитала Вайро, примруживши очі. – Чи це така якась особлива фантазія? Чи що?
- Хм... Ти навряд чи колись увійдеш у мої фантазії... Тим паче, сексуальні.
Дівчина блимнула очима і зашарілася.
- Хочеш знати, навіщо ти мені? – запитав чоловік.
Вайро не відповіла.
- Я побачив у тобі деякий потенціал. Скажімо так.
- Потенціал до чого? – Вайро все ще злилася, однак слова Орйава починали їй лестити.
- Потенціал. На цьому хочу закінчити. Однак я подумав, що ти чудово б підійшла на роль моєї учениці. У тебе є запал, невичерпний запас сил, ти, будучи харизматичною, водночас сама дуже легко потрапляєш під вплив. Ти як віск, і поки ти ще мала, тобі треба надати форми.
Дівчина привідкрила рота від здивування. Нічого собі – цей страшний дядько хоче взяти її в учениці!
- Ти цікава дівчина. Життя тріпало тебе добряче, як я зрозумів з твоїх розповідей, однак ти змогла вийти із перепетій практично неушкодженою. Кажу практично, і саме це “практично” мене стурбувало. Я зумисне дбав, аби тебе не скалічив цей...- Орйав обвів очима кімнату, - ...бордель. Тому ти весь час була зі мною. Можна сказати, що ти не працювала тут. Ти просто зустрічалася з черговим коханцем.
Вайро піднялася і мовчки підійшла до заштореного вікна. “Божевілля”, подумала вона і зітхнула.
Орйав мовчав, ніби чекаючи на словесну відповідь.
- У мене вже є наставниця, - сказала Вайро.
- Правда?
- Так, вона... О. – Дівчина замовкла, аби не сказати зайвого про альварок.
- І чому ж тебе вчить наставниця?
Вайро вся наїжачилася, чекаючи нападок на Елас з боку Орйава. Однак, вочевидь, той поважав почуття учениці до учителя, тому не сказав жодного уїдливого слова.
- Фехтування... Та взагалі – життя. Але, чесно кажучи, я погана учениця. Скільки мені не товкмач, що та як, я все одно все зроблю по-своєму. Не те, що я не поважаю її учення... Я просто забуваюся. Постійно забуваюсь, а потім згадую, і розумію, яка я дурепа...
Вайро вмовкла, розізлившись через те, що почала виливати незнайомцю душу. Так-так, незнайомцеві. Адже вона навіть імені його не знала.
Орйав підійшов до Вайро ззаду і поклав м’яку теплу руку їй на карк, від чого по Вайриному тілу пробіг холодок та хвиля нервової дрожі. Доки його рука лежала там, Вайро не могла зронити жодного слова.
- Ти навіть не уявляєш, нявко, на що здатна. Ти навіть не знаєш, що тримаєш всередині себе. Ти розтрачуєш усі сили на бозна-що, хоча перед тобою може розгорнутися весь світ. Однак зараз ти сама остання плаксива мямля, у якій доросле тіло поєднується із абсолютно дитячим розумом. Я хочу тебе навчати, бо вважаю за знак те, що зустрів тебе саме у той вечір, коли вирішив знайти собі послідовницю. Я уявив собі дівча, і раптом побачив точнісінький відповідник, який хутко йшов у “Вечірній келих”. Я тебе вже не міг відпустити.
Дівчина викрутилася з рук Орйава і сіла на ліжку.
- Чому ви мене навчатимете?
- Побачиш. Давай на «ти».
- Ні, стривай. Не піде так! – вираз її очей набув рішучості та небезпечних іскринок. – Я йду на війну, чи ти забув? Записуюся добровольцем. Захищатиму своїх.
- Своїх – це кого?
- Е... Об’єднання.
- Гм, зрозуміло.
Чоловік підійшов до каміну та поворушив довгим металевим прутом головешки. Він мовчав та посміхався своїм думкам.
- Тоді я буду чекати на тебе після війни.
- Хо! Якщо мене не в’ють.
- Безумовно.
Очі альварки звузилися до тоненьких щілинок:
- А ви-то сам? Ви не підете воювати? Ви здоровий мужик, ваш меч – якщо він у вас є – міг би нищити ворога, у!
Орйав повернувся до Вайро. Відблиск багаття падав на його спотворене обличчя, змішуючи глибокі теплі барви полум’я із легким жовтуватим світлом свічок у кімнаті.
- У мене немає ворога.
- Як так?!
- Я в однаковій мірі люблю і тих, і тих.
- Як?! – Вайро обурено схопилася, потім знову сіла, а її очі перетворилися у щілиночки. – Тільки боягуз не стає на якусь сторону. Я навіть не розписую вам, які жорстокі та огидні валофукосці! Я просто дивуюся, як людина, яка...
- Стоп-стоп! – Орйав підняв руку, і дівчина примовкла, - Я розумію, до чого ти ведеш. Однак навіщо робити вибір та йти убивати, якщо можна зробити вибір та підтримувати мир?
- Хо! І який же ваш вибір?
- Мій вибір – Союз та Об’єднання.
- Так не буває.
- Буває. Я обрав хороших людей. Вони, як і скрізь, часто зашорені. Однак вони мріють, кохають. Інколи вони жорстокі. Інколи чинять підло. А інколи великодушно прощають. Я їх ненавиджу і люблю одночасно.
- Ну так ось! – Вигукнула Вайро, переконана, що мова йде про Об’єднання.
- Ти не зрозуміла. Люди і там, і там однакові. Просто різні правителі, різні політичні програми та напрямки.
- Але ж ме... менталітет також різний! Не кажіть мені нічого - я знаю. Я була у Валофукосі, там люди не такі, як..
- Як де? Здається мені, що ти не дуже їздила по своїх улюблених країнах, аби судити про тамтешніх людей.
Вайро похнюпилася.
- Так отож.
- Як ви мене знайдете? – тихо запитала вона.
- Якщо доля раз звела людей, то вона зведе їх ще раз.
- Я не вірю в долю! – пхикнула Вайро.
- Тому закони долі для тебе можуть і не діяти. А ти повір, гаразд?
- Ладно. – Дівчина осунулася, а запал зник з очей. – Треба відробляти те, за що ви заплатили...
- Нявко-кицько, заспокойся та йди собі... На війну.
Орйав різко розвернувся і вийшов, лишивши Вайро ловити залишки його запаху та відлуння кроків.


- Дівчинко моя, що це ти таке надумала? Хіба тобі у нас погано?.. – солодко запитала Торнасія, споруджуючи собі на голові чудернацьку високу зачіску. У губах вона затиснула приколки, тому голос її звучав трохи незвично.
- Не видумуй, золота. Клієнт пішов раніше, тож ти можеш вийти на сцену.
Вайро розгублено стояла перед великим дзеркалом та дивилася на зображення Торнасії.
- Пан Орйав оплатив мій сьогоднішній... невихід.
- Мало чого! – Торнасія різко обернулася та глянула Вайро у очі. – І що ще за байки, дівчинко, про війну?
- Іду, пані, від вас. Я вже достатньо заробила...
- Ображаєш... – зітхнула