не знаю, що писати. Про Вайро я вже дуже давно нічого не писала, а вивішувати уривки, не прив*язані до сюжету, не хочеться. Але у мене є купа написаної маячні.
Зараз вивішу тут уривок з оповіданнячка, сирий та невідредагований. Оповідання складається з трьох частин. Це - частина перша. Частину 2 і 3 я ще не придумала, але найближчим часом придумаю...

Прокинулася ранком пасмурним, потягнулася, розгребла старі картонні коробки та згнилі мотузки, виповзла у сіре вогке підземелля. Тонка смужка несміливого світла різала тягнучу мряку, і мені вперше за багато років стало холодно. Тіло моє покрилося сірими плямами, руки обернулися на зеленаві шпички, довгі нігті на ногах позакручувалися. Я обчухала об поцвілі стіни свої боки, полущені і вкриті чимось в’язко-гидотним, так-сяк розгребла сплутані косми і, прокравшись до щілинки дверей, визирнула надвір. Моє безбарвне велике око тонким гіллям вітали височезні липи – а я пам’ятаю їх ще куцими саджанцями, прив’язаними до патиків. Тоді дід Петро з кошлатою бородою ганяв малих хлопців, які все норовили ту деревинку висмикнути.
Прокидатися завжди було неприємно. Сонце соромилося висунути з-за хмари бодай шматочок, підвал дихав пацюками та цвіллю, а довгі та покручені нігті заважали ходити. З мого тіла випирали суглоби, і мені було головне, аби у мою схованку не зазирнув якийсь не в міру цікавий сторож, приваблений шумом, бо аби він побачив тоді мене, то вмер би від страху – така я була потвора.
Тоді я сіла на землю і почала чухатися. Оскаженіло так. Я чухалася ногами за вухом, зубами за плечі, а руками відшкрібала облізлу шкіру з грудей. Я аж гарчала від болю і задоволення, і від мене навсібіч летіли ошмаття, а якась кицька, що вивела у підвальному мотлоху кошенят, з шипінням вискочила надвір. Я відгризала нігті і злизувала закиси з очей, я струшувала бруд з волосся, а потім поповзла остудитися до крану, який цілу вічність викрапував зі свого ржавого єства час. Я мала ключ, яким повернула зламаний гвинт, і на моє розпашіле тіло плеснула холодна вода. Я завила від холоду та щастя, а навколо мене розповзалася калюжа чорної води. З волосся мого стікали цівки, і я сиділа, і вила, і реготалася – аж до вечора.
А коли майже непомітні зимові сутінки переповзли у ніч, я пішла їсти. Крадучись попід деревами, мружачись від світла ліхтарів, я дійшла до продуктового ринку, де огрядні тітки гальки та тітки надьки збирали свій крам із сірих прилавків, і потайки запускала руку у їхні картаті сумки, і пхала до рота оселедці та яблука, помідори та рис. Так я їла, доки не ставала мов вагітною від їжі, а потім ховалася на горищі старої “сталінки” на дошках, роз цяткованих голубиним послідом, і засинала на три дні й три ночі, аж доки рис і яблука не розтікалися тілом рожевою барвою, а очі не напивалися блиску від лискучих спин солених рибин.
А потім я прокидалася і казала голубам: “Хочу біло-зелене плаття!” І голуби пурхали врізнобіч, а потім поверталися із гарним платтям. А поки вони літали та шукали мені вбрання, я їла рибу та рис і спала на дошках із послідом, а коли йшов дощ чи сніг – то обмивалася геть вся і починала пахнути містом.
1.
Я йшла неспішно вулицею, льопаючи босими ногами по калюжах. Зиркала туди-сюди у широкі вікна кав’ярень, куди ховалися самотні душі ранньовесняними вечорами, возносячи горнятко кави в культ та чекаючи на восьму годину, аби податися на літературні читання, або у кіно із субтитрами. Йшла така духмяна та зелена у своїм платтячку, і від мене розбігалися тітки в однакових шкіряних куртках із хутряним коміром. Я бродила центральними покрученими вуличками та роздмухувала ліхтарі – вони слухняно вмикалися від такого натхнення. З великих вікон вечірньої кав’ярні лилося світло, і я майже чула, як звідтам шелестить серед вітру музика. Я відчула на собі чийсь погляд – це хлопець з-за того боку скла дивився на моє салатове платтячко. Він не зняв навіть у теплі свій смугастий шарф, його пальці нервово теребили кутик сторінки якоїсь книжки, а трошки далі стигла кава з молоком. Неодмінно з молоком, я то знаю, мені не треба навіть заглядати у чашку, аби знати, що замовляють такі хлопці. Я притислася долонями та носом до скла, і ловила, ловила його погляд, і від мого гарячого дихання прозора поверхня вкрилася легким туманом. Хлопець якийсь час дивився мовчки, а потім підвівся, зняв зі стільця пальто, і, полишивши каву та книжку на столику, пішов надвір. Я пильно чатувала його біля входу, він вийшов, трішки зніяковілий, а потім невпевненим порухом накинув мені на плечі пальто:
- Ось, візьми. Ти, певно, змерзла.
- І зовсім я не змерзла, - сказала я, і це було правдою. Я так розчиняюся у цьому місті, що не відчуваю ні холоду, ні смороду, ні тисняви транспорту, ані гулу сигналізації.
- Хочеш, пригощу тебе кавою? – запитав хлопець, і у нього були карі очі з блискітками, і дуже теплі руки.
Я мовчки кивнула, ми зайшли до кав’ярні і сіли за стіл. До нього, як до старого знайомого, одразу підійшла дівчина-офіціантка, і він замовив мені кави з молоком та тістечко Читать далее...

:)
Я ще жива!

- Ааа!!! – Тенако скинула з ґарди лезо чужого меча, та різко смикнула птаха вбік. Клинок черкнув її точнісінько по ліктю, розрізавши цупкий шкіряний налокітник і трохи зачепивши засмаглої шкіри.
Ібулог трусонув головою і тяжко захрипів, розкинувши навколо себе закривавлену піну. Металічна вуздечка покалічила йому рота, і він тяжко дихав, б’ючи крильми у загальному звалищі пташиного рою.
Тенако, зрештою, справилася з ібулогом та піднялася ввись над похмурим клубком з крику, болю, крил та зброї.
За нею одразу ж прослідувало двоє чоловіків у полегшених обладунках. Тенако трохи піднялася на стременах і стисла меча у руках. Лускаті рукавички стовбурчилися пелюстками темної шкіри, вимазаної у бруд та кров.
Свиснула стріла, і один із чоловіків з ревом повалився на спину свого птаха. Інший ринувся на жінку, зробивши небезпечний випад. Тенако парирувала його удар, натомість вчепилася у його рукав трохи нижче зап’ястка та смикнула на себе. Налякані птахи кинулися врізнобіч, і Тенако відчула, що мало не випала з сідла.
Але її противник мав менш вигідне положення, і якусь мить, ніби час уповільнився, жінка максимально чітко бачила, як чоловік розтягнувся над проваллям висоти, як його птах ошаліло рветься вбік, як нога провалюється у стремено та заплутується, як у якусь мить чоловік повисає, розтягнутий між своїм та її птахом… і дивиться їй у очі. З відчаєм, страхом, здивуванням.
А потім Тенако розжимає пальці, що зводило від болю та напруги, і чоловік повільно падає вниз, на мить затримавшись ногою у стремені, кумедно розкинувши руки.
Тенако обернулася вправо – туди, де у чорній масі билися її дівчата. Вона ніби уві сні бачила, як падає долі понівечений гаронський прапор – червоний із золотистим вінком. Як, витягнувши руки, падає вниз збитий списом чоловік у чорних обладунках.
Правителька відчувала, як у животі клекоче гострий біль та нудота, але, поборовши себе, після хвилинного перепочинку, вона спрямувала ібулога вниз, зробивши петлю навколо звалища розпалених людей, полетіла вздовж землі, майже черкаючи крилами потоптану траву, петляючи поміж ошаленілих касинів та латників, що без розбору махали мечами, обрушуючи потужні удари на голови противників. Тенако увірвалася у саму серцевину бійки, котра зав’язалася між кількома десятками альварок та валофукосців. Всі бійці сиділи верхи на ібулогах, котрі топтали і рвали лапами траву, спльовували кров, тріпали головами.
Тенако не пам’ятала, як почала кричати. Цей крик підбадьорив дівчат, вони рвонули вперед, придушуючи противників. Тенако враз вловила відгомін думки – це ж сотня Ано, це ж її дівчата!
Сотня?
Ано?
Тенако помчала вгору, відбиваючись від нападників. Озирнулася. Збоку сунуло валофукоське підкріплення. Тенако протрубила в ріг сигнал до відступу.
Треба просто триматися захоплених позицій в горах, думала Тенако, поки мчалася навперейми огрядному чоловікові у наканському строї. Там чудове місце, вибити буде не так вже й легко. Просто потрібно дочекатися підкріплення. Просто перепочити.
Чоловік з неабияким напором обрушив на Тенако важкого дворучного меча, заточеного з одного боку. Жінка відчула, як меч пробиває її невдало взятий блок та обрушується їй на плече. Ключиця хруснула. В ту саму мить товста стріла зі свистом пробилася між кілець її кольчуги, прорвала стеганку та увійшла у тіло нижче грудей. Тенако вмить побіліла від болю, обм’якла, руки ослабли і вже не могли підняти меч. Вона дивилася на чоловіка, який заніс меча для свого удару. Останнього удару. Певно, він навіть не знав, що забирає у Альварії їхню правительку.
І враз меч чоловіка так і завис над його головою. Він дивився Тенако на груди. Його скривлене ненавистю обличчя раптом стало нещасним, ніби дитячим, лагідним. Наканський воїн із важким смертоносним мечем глядів на крихітну прикрасу у формі зернятка калини, яка вибилася з-під одягу альварки і блиснула на потемнілій кольчузі.
Чоловік опустив руки. Птах Тенако повільно відлітав від її смерті. Лицар проводжав той політ очима, сповненими дивною вологою. Він шарпнув товстими пальцями собі за пазуху. У брудних руках затис тонкий ланцюжок із крихітним срібним калиновим листочком. Війна на мить відступила. Він розвернув птаха та, поборовши клубок у грудях, полетів вниз.
Тенако перейняли швидко, птаха взяли під вузду та хутко полетіли до сірого масиву гір, де розташувалася та частина війська, яке вела Правителька.


Розділ 28
Біль пульсував у ній у такт серцю, накочувався хвилями із кожною порцією повітря. Це було перше, що відчула Вайро. Вона спробувала відкрити очі, напухлі повіки здалися їй невимовним тягарем. Перш, ніж перші зримі образи постали перед її очима, Вайро враз згадала все, що сталося із нею раніше. Їй стало страшно. За те, де вона. За те, з ким вона. І за те, що з нею зробили.
Нарешті крізь сплетені повіки дівчина побачила м’яке світло вогню. Кімната була тьмяно освітлена тремтливим багаттям, прирученим у кам’яній загорожі, вимощеній недбало підібраними камінцями.
Вайро опустила очі і Читать далее...

Ледь скрипнула шкіра, якою було оббите крісло, а стіл тихесенько застогнав, коли на нього, нахилившись уперед, навалився високий худий чоловік із впалими щоками, голеною головою із єдиною довгою пасмою волосся на потилиці, та крижаними очима практично без вій. Автоматично чоловік відсунув зі столу папери та прес-пап’є, і колюче глянув на співрозмовника. Навпроти, у кріслі, сидів так само голений чоловік, однак він був значно молодшим та вродливішим, а на щоках грав здоровий рум’янець. Молодий чоловік почувався досить вільно, хоча, якщо придивитися, було помітно, що ця розкутість доволі награна. Чорна сорочка на застібках та ідеально-чорні брюки видавали господаря: він при нарядився спеціально для цього візиту.
Худий чоловік так само повільно відкинувся назад, і крісло скрипом вторило його рухам.
- Я і не очікував нічого іншого.
Співрозмовник розвів руками.
- Робили, що могли. Я особисто слідкую за роботою...
- Ти погано слідкуєш. Тому що твоя робота не дає ніякого толку.
Молодий чоловік з прихованою досадою зітхнув і спробував виправдатися:
- Але ж він заліг на дно. Він мовчить.
- Мовчить?! – очі худого блиснули і чоловік ривком підвівся на ноги, відстукуючи пальцями по столу. Різко розвернувся і глянув у вікно, вниз, на двір, обнесений високим муром. Коли він знову обернувся до співрозмовника, той аж вжався у крісло – стільки холодної люті було у сталевих очах.
- Ні, не мовчить. Не мовчить, бо Кросоу вже все відомо. А відомо Кросоу – відомо і Нунку та Валофукосу. З ними нам навіть не вдасться зобразити з себе секту фанатиків. Вони чудово знають, яка сила стоїть за нами. А НАМ не потрібно, аби про це хтось знав.
Високий ляснув долонею по столу і стис кулаки. Пальці побіліли, а довгі нігті лишили відбитки на шкірі.
- Ти знаєш, що буде, якщо ти не спіймаєш Колефа, - відчеканив він, - Їй це не сподобається.
Молодий втягнув повітря.
- Послухайте, брате Пракус... Колеф надто досвідчений. Він зник. Але дещо нам таки вдалося з’ясувати... Він син якоїсь значної наканської шишки...
- І це все, що ви довідалися? – зло осміхнувся Пракус, - В такому випадку ви могли б ще з самого початку проконсультуватися зі мною. Адже це зрозуміло, що шпигунами люди з вулиці не стають. А тим паче, люди з вулиці не отримують таку освіту, яку отримав Колеф. Я починаю розуміти свою помилку, що допустив тебе на таку відповідальну посаду...
Пракус невимушено підійшов до серванту і вишуканим рухом налив собі прозорого пахучого пійла у склянку. Присівши на журнальний столик, він задумливо відпив зі склянки і різко перевів погляд на двері.
Після короткого стуку до кімнати швидко зайшов Воскор. Як завжди у бездоганному вбранні, з підшитою манжеткою, подзвякуючи чоботами та тонким мечем, Воскор попростував прямісінько до політрука, не подарувавши молодому чоловікові навіть короткого погляду.
Пракус привітав прибулого коротким жестом, Воскор відповів елегантним поклоном і нахилився до Пракуса, простягнувши йому жовтий пакунок з листом, скріпленим печаткою. Пракус трішки здивовано глянув на колегу, осміхнувся і рішуче розірвав конверта. Пробіг очима по рівних строчках, перевів погляд на Воскора.
- Коли?
- Ось щойно.
- Підписано вчорашнім числом. Отже уже в дорозі.
- Так, але рухаються вони у наш бік.
- Через Лозуру?
- Ні, обходять. Але через центр проходитимуть.
Пракус підвівся і замислено поклав листа на стола. Пальці гладили хрусткий папір. Політрук враз ніби щось згадав і повернувся до молодого чоловіка.
- До речі, брате Воскор, забув тобі представити. Це керівник нашої контррозвідної служби Теро. Чув, напевне, - з холодною усмішкою запитав Пракус.
Звісно, Воскор дуже багато чув про контррозвідну службу. Мав про неї своє враження і своє ставлення, яке неодноразово висловлював Пракусу. Однак познайомитися особисто із Теро Воскору не доводилося – надто різним вони займалися, та й окрім всього іншого, Воскор рідко коли покидав стіни Елітної військової школи. А Теро був у постійних роз’їздах.
Попри відсутність результатів у справі із Колефом, Теро зробив своє ім’я на кількох успішних завданнях, і тому Пракус не поспішав знаходити Теро талановитішого наступника. Ця дивна поблажливість була зовсім не притаманна холодному політруку, і відверто дратувала Воскора, котрий не терпів всіляких заминок та невдач на службі. І тому, зрозуміло, що Воскор подарував Теро різкий та неприємний погляд.
- Я чую про контррозвідну службу тоді, коли їй щось вдається. Однак останнім часом я не чую нічого. Вочевидь, у керівника служби щось іде негаразд.
- Позаяк, - і Пракус підняв зі столу жовтий аркуш, поточений синіми дрібними літерами, - ми дамо Теро шанс виправити незавидне положення, у яке він поставив себе і своє відомство. Справа у тому, що, як ми можемо бачити із цього листа, присланого з далекого провінційного містечка, хтось справляється із роботою трохи ліпше за вас, - і Пракус підкреслено перейшов до Теро на „ви”.
- Поясню у чому річ, - продовжив політрук, опустившись у крісло і знаком показавши керівнику Читать далее...

Вайро брела по місту і дивилася на людей зовсім іншим поглядом. Поглядом вільної людини. Як незвично було нікуди не поспішати і ні через що не перейматися, якою зручною була легка похідна одежа!.. Дівчина аж стрибала від задоволення і прокручувала у пам’яті крики Рефінедж, яка грозилася не виплатити частину зарплатні через те, що Вайро вирішила піти так раптово, без попередження. Однак обмежилося тим, що пані господиня написала несхвальний відгук про роботу служниці. Очевидно, на новій роботі будуть просити відгуки від попередніх господарів, і тоді Вайро ще червонітиме!..
Дівчина хикнула. Ні, тепер ніяка сила не змусить її стати до плити!.. Нізащо!
Вайро мацала кишеню, що приємно топорщилася та не менш приємно подзвякувала при кожному скоці. Дівчина із зацікавленням дивилася на вітрини, і раділа від того, що може будь-що собі дозволити. Але, зрештою, все, що потрібно, вона вже закупила заздалегідь. І велику дорожню сумку, і теплого плаща та зручних речей. І навіть чудові мокасинчики, у яких ногам було м’яко та приємно.
Єдине, про що шкодувала Вайро, - її заробітку не вистачало на ібулога.
Якби це не була Торканія – інша справа. Однак саме у цій триклятій країні птахи коштували безумно дорого. Вайро спершу сміялася із Сорра, котрий вирушив у неблизьку мандрівку до Гарони, аби купити там пару гарних крилатих звірюг. Однак пройшовшись рядами ринка, дівчина від досади мало не плювалася. Всього її заробітку вистачило б хіба на якусь поганеньку пташину, купивши яку довелося б забути і про одяг, і про меч...
Йшла Вайро за мечем. Вона не довіряла ринку з його „залізками”, які почали масово виковувати „на честь” війни. Товар ішов жваво, на нього був неабиякий попит, тож за якістю мало хто слідкував.
Однак було місце, повз яке Вайро не могла пройти спокійно. На першому поверсі старого похмурого будинку, що стояв на одній з центральних площ, упираючись фасадом у гулкі вулиці, тулився магазинчик „Старого Рукраса”. Важкі металеві двері вінчала масивна залізна вивіска „Зброя від Старого Рукраса”. Вітрини магазинчик не мав, але Вайро не змогла пройти мимо, коли вперше бродила цими місцями. А все через доволі оригінальний підхід власників, котрі поставили перед входом у зброярню викувану з міді скульптуру.
Композиція зображувала лицаря зі скривленим від болю обличчям. На ньому був порубаний вщент обладунок, сильним ударом розколотий надвоє шолом і розбитий щит. Лицар припав на коліна і стискав рукою груди, а крізь його пальці (це вже треба було додумувати) сочилася кров. Однак правиця воїна стискала чистісінький, гладюсінький, нітрохи не пошкоджений меч із чудової сталі, прикрашений оздобою у формі витіюватих візерунків. Невідомо, що мав на увазі автор задумки, однак зазвичай доводилося робити висновок, що лицар порубаний не тому, що меч поганий. А тому, що вояка з нього нікудишній. І хай нікудишні вояки відходять у забуття, зате ТАКИЙ меч... Меч той періодично до блиску натирав малий хлопчак, очевидно, внук Рукраса. Він же з вереском біг за дідом, коли у магазин хтось заходив...
Сьогодні Вайро могла собі дозволити впевнено переступити поріг холодного приміщення, обставленого самою різноманітною зброєю. Байдуже ковзнувши поглядом повз списи, дівчина зупинилася на довгих мечах. У Торканії зброя дещо відрізнялася від тієї, якою звикли працювати люди Альварії. Замість ледь вигнутих, заточених з одного боку клинків, тут стояли обоюдогострі прямі, із масивними хрестовинами та наверхів’ями. Мечі зменшувалися по розміру і до кінця ряду ставали зовсім куценькими, під одну руку. Вайро не наважувалася помацати товар, хоча їй дуже того хотілося...
Нарешті почулося човгання підошов об підлогу, відхилилася завіска, причеплена над внутрішнім входом до кімнати, і у залу зайшов похмурий майже сивий чоловік, із кремезними жилавими руками та у бруднім фартуху. Змірявши Вайро поглядом, він прогнусавив:
- Прийшла таки...
- Здрастуйте. Прийшла. Як і обіцялася.
- То ти тепер багачка! І тепера на війну йдеш?
- Іду.
- То нашо воно тобі, коли гроші є?
- Пане, покажіть, що ви для мене приберегли... – не витерпіла Вайро і затопталася на місці.
Ще за кілька днів Вайро бувала у старого Рукраса, обіцяла повернутися до нього з грошима, і все випитувала, чи можливо десь дістати зброю „східного” типу. Рукрас мугикав, що кувати таке він у настільки короткий строк не буде. Однак сказав, що порозпитує, може, у когось і є хороший клинок для панночки. Судячи з виразу обличчя діда як тоді, так і зараз, він ніяк не розумів, навіщо панночці хороший меч. Але добре ім’я його „фірми” не могло бути заплямоване, тож Рукрас все таки вирішив виконати завдання добре.
Дід махнув рукою та поманив Вайро за собою у затишний внутрішній дворик. Так само жестом звелів зачекати і вирушив у житлові приміщення. Не встигла Вайро як слід роздивитися білизну, що сушилася на напнутих між вікнами линвах, як Рукрас повернувся із двома вигнутими мечами у руках.
Вайро знала такі клинки. Вони були вигнуті трішки більше за альварські і загострені з одного боку Читать далее...

- Ображаєш... – зітхнула Торнасія, не зводячи з дівчини своїх їдких очей. – Де твоя вдячність за те, що я дала тобі шанс вийти з повного лайна, у якому ти опинилася? Тобі ще більше грошей, та і нам... Попрацюй із півроку...
- Ну ні! – Вайро, зрештою, відчула рішучість. – За півроку світ перевернеться, а мої у битвах полягають, так що нічого. Зранку записуюся у добровольці.
- Ніхто тебе не візьме...
- А ось і візьме.

Вайро розглядала свої руки, вкриті білою клейкою шкірочкою. Цілі дні проводити за склеюванням пташечок з ватника було настільки нудно, що Вайро почала розмовляти сама з собою, аби хоч трохи відволіктися. Дівчина все чекала зручного моменту, аби втекти, однак Синій, Дитя та Їжак не спускали з неї очей.
Фірк періодично кудись їздив, а повертався з провізією та питвом. Зараз був один з тих днів, коли хура з впряженим касином колесила десь просторами боліт та лісів.
Дитя лагодив тин, збиваючи докупи нерівні дошки. Робота йому не йшла, пальці дубіли на холоді, і він час од часу гучно матюкався на весь ліс.
Скільки Вайро не намагалася дізнатися, хто такі ці дивні хлопці, однак не жодного слова від них добитися не могла. Хоча сама думала, що славна четвірка насправді були біженцями з якоїсь тюрми, бо щось дуже вже вони світити лицями не хотіли. По справах завжди їздив лише Фірк, інколи кудись зникав Синій. А молодші хлопці сиділи в лісі денно та ночно.
Стосунки у Дитя та Їжака геть розладилися, здавалося, що вони на дух одне одного винести не можуть. Синій бурчав з цього приводу, сварився та грозився, однак це не давало ніякого результату. Дитя підтрунював Їжака, називав зморшком та бабським прихвоснем. А Вайро його взагалі бісила. Вона ходила собі вільно туди-сюди, а Дитя навіть не смів її торкнутися! Тож вся злість виливалася на похмурого Їжака. Альварку це навіть потішало, бо вона бачила, як виснажується терпець у господаря садиби – у Синього.
Гвіздок загнувся, і Дитя плюнув з досади. Поправив шапку з нерівно зшитого хутра та витріщився на усміхненого Їжака, що саме лагодив дах на хаті і бачив усі мілкі прикрощі з тином.
- Ти пальчика, часом, не забив?.. – невластивим для себе тоном поцікавився Їжак.
- А, шоб тобі дупа тріснула! – гаркнув Дитя, задравши голову та погрозивши Їжакові кулаком. – Хоч би і забив, то мені не страшно, а тобі б зразу дівка ваву поцьомала!
- Ану, давай, поговори мені ще! – розізлився хлоп, топчучись на драбині, вибираючи, як би собі зручніше злізти.
- Що, легко варнякати на високості? А ти спустися!
Синій, зрештою, вибіг з хати і плюнув.
- Та чи вам повилазило? Очі одне одному повигризати готові! Ще раз почую – вб’ю обох! Гей! Вейро!
Дівчина, що давно спостерігала за гармидером з вікна та зловісно посміхалася, хутко вибігла на ґанок.
Синій стояв злий, його покрите віспинами обвітрене обличчя аж побагровіло. Він автоматично лупив долонею по бильцям ганку і зиркав то на Їжака, то на Вайро.
- Ти, дівко, дуже хвацько палицею махаєш. Ти в мене помахаєш, тільки де інде. Я тебе продам!
Альварка примружила око та почухала підборіддя.
- Кому?
- А то я знаю! Хто хоч щось за тебе дасть!
Синій обернувся до дівчини та прискіпливо окинув її поглядом. Потім ущипнув за бік і скривився.
- Одні кості! Харч мов у дірку сипався, ніц на тіло не пішло!
Вайро подумала, що даремно Синій так. Як не дивно, за час свого перебування у цих людей Вайро знову набрала вагу, а її щічки зарум’янилися здоров’ям.
Їжак похмуро зиркнув на Синього, але змовчав. Дитя вернувся до свого тину, закусивши кілька гвіздків у зубах. Вайро відвела від них погляд, - аякже, дочекаєшся дружньої підтримки! Ніби не для них вона стільки часу дірки латала та пташок ліпила. Зараз вони і слова не скажуть всупереч рішенню Синього “продати” полонянку.
- Завтра матимеш нових господарів, - пообіцяв їй Синій. Дівчина знизала плечима та повернулася у хату.

Весь вечір того дня Синій десь тинявся, тож безперестанні сварки між двома хлопами тривали натхненно, довго та загрожували перейти у рукоприкладство. Вайро відлежувалася на полу хмура і байдужа до всього, - як не дивно, їй так і не вдалося повернути свій веселий норов. Можливо, причиною стали сірі ліси, можливо неспокій та невизначеність майбутнього.
Коли на світанку Синій розтормошив її за плече та кинув на ліжку в’язку одежі, Вайро прийняла це не як подію, а як саму буденну річ. Нарешті вона натягнула на ноги м’які чобітки, штани та великувату чорну куртку, випрану і залатану.
Разом з Синім вони вийшли з хати, не запалюючи світла та не будячи інших мешканців. Вайро не задала жодного питання – вона просто змирилася та віддалася своїй долі. Вдихнувши передсвітанкову прохолоду лісу, дівчина підняла комір куртки та сховала побілілі пальці у кишені. Синій взяв її під руку та пружним кроком повів у глиб лісу.
Під мелодію хрускоту інею на опалому листі та переспів і потріскування зламаних ногами гілочок, подорожні зустріли сірий млявий світанок. День неохоче вивойовував своє право на володіння цим Світом, висмоктуючи чорноту із закутків лісу.
Вайро не наважувалася нічого запитати. У голові не снувало жодної думки, і це давало неабияке відчуття легкості. Тривала піша прогулянка не стомлювала її, тож Синій навіть не мав приводу для бурчання.
Зрештою вони вийшли на стерті обриси старої дороги, що в’яло звивалася між жовто-брунатними хоромами торканійського лісу.
Синій різко зупинився. Він озирнувся навкруги, зітхнув і хлопнув себе долонями об поли стертих Читать далее...

- Гей! Всі готові?
Довгими рядами вишикувалося альварське військо верхи на різнобарвних ібулогах. Жінки оголили клинки мечів і підставили промінню світанкового сонця. Воїни були всі різні, але, водночас, дуже схожі. Легкий, начищений піском та протертий від ржавіння маслом, обладунок, шкіряна одежа, високі чоботи зі шпорами, туго зібране або коротко обрізане волосся. В перших рядах стояли списники і всі голови були повернені у бік головного шатра.
Спереду похмуро стояли Старійшини. Вони не поділяли молодецького шалу та бажання битв, ця війна була вже не перша, і смерть вони бачили не одну. Однак, на благословення Сонця мечі свої вони витягли також, бо досвід досвідом, а удача має бути завжди.
Врешті, з пташарень з’явилася Тенако у похідній одежі та навантаженому ібулозі. Клумаки звисали із двох боків птаха, і у них, як завжди, були всілякі причандалля для цілительства. Повіки Тенако припухли, а очі були червоними від поганого сну. Вона відкинула з очей прядку волосся та посміхнулася до своїх підлеглих, однак посмішка видавалася надто вимученою. Авжеж, Валофукос та Накан сплутали їм всі карти... Тепер все залежало не від хитрості, а від банальної сили.
Жилки на шиї Правительки набухли, а руки у чорних рукавичках нервово стискали повіддя. Це ж її ідея була, атож! Загнати Двоїстий Союз у пастку. Тільки чомусь ні вона, ні Об’єднання не оцінили сили ворожої розвідки. Хто б міг подумати, що на з’їзді будуть шпигуни? Інакше звідки б Союз дізнався про військову кампанію Об’єднання?
Валофукосу дивовижним чином вдалося перекинути значні війська на захід від Гарони, через Мальроном, і ударити по Гароні саме тоді, коли та не чекала. На щастя для союзної Гарони, її війська були свіжі та у повній бойовій готовності.
Скоріш за все, Союз сам допустив велику помилку. Або розвідка щось наплутала, або просто не вистачило витримки і захотілося вдарити першим на непідготовлену Гарону, однак валофукоські сили на межі Мальроному та Гарони здавалися не такими вже й сильними, як могли б. І доки Шаннос, Гарона і Ландотор з перевагою вели бої, Союз кинув через Торканію значні підкріплення. Союз знав про віроломство нібито нейтрального Мальроному, однак поступив не методом вогню та меча, а запропонував Артс’ї знову стати нейтральними, викинути з голови думки стосовно помочі Об’єднанню і не противитися проходу військ Союзу по своїй території. Зате всі залишаться цілими...
Артс’я, який взагалі не думав про можливість того, що війна зачепить його володіння, вирішив заховатися подалі і на все махнути рукою. Він не приймав послів і не вів ні з ким переговорів, однак коли Союз ступив на його землі, він не ворухнув навіть пальцем. Що ж, головне – зберегти свою державу, нехай навіть шляхом зради...
Очевидно, на цій новій війні сплуталися плани як Союзу, так і Об’єднання. Ніхто не давав ніяких прогнозів, ніхто не мав подальших ідей. Тенако мала вести своє численне військо на підмогу, у страшну рубку, і їй було соромно... Адже це вона була ініціатором початкового божевільного плану.
Топук виглядала вкрай зібрано, як і завжди перед походом. Їй тепер уже було байдуже, чому склалася така ситуація. Від неї вимагалося керувати цими сотнями тисяч жінок, і розважливих, і нестриманих, таких, що замисляться, і таких, що кинуться у саме пекло втративши голову.
На ній був легкий шолом навіть без забрала, вона мружилася на сонці та оглядала військо. Жінки вітали Тенако радісними вигуками, піднявши мечі над головами. Топук посміхнулася. Вона пам’ятала той перший раз, коли ось таке саме величезне військо вітало юну Санно. Вона ще не заслужила визнання, а меч її ще ніколи не розсікав плоть. Однак альвари мали неймовірне уміння свято вірити долі, яка дарували їм їхніх правителів.
Тенако під’їхала до старійшин та привіталася з кожною з них. Повітря наповнювалося скрипом сідел та збруї, форканням птахів і дзенькотом зброї. Люди хвилювалися, чекаючи наказу рушати. Навколо війська зібралися слабкі, у деяких на очах стояли сльози... Скільки вони віддали б, аби стояти у цих рівних рядах плече до плеча із коліжанками!
Правителька оглянула свій дім, величезну рівнину, оточену порослими старезним лісом горами. Військо мовчало, і у вранішній тиші до слуху долітав шелест водоспаду. Тенако витягла меча з піхов та підняла над головою, відбивши промінь сонця.
- Рушаймо!!!! – крикнула вона, і торкнула птаха шпорами. Ібулог змив ввись, а за ним, темною хмарою, злетіли сотні тисяч альварок.


Ліс тягнувся безкінечно довго, птахи, малопридатні для пішого переходу, втомлено трусили головами. Топук віддала наказ спішитися та перепочити до ночі, або під ковдрою темряви злетіти у повітря. Півдня на відпочинок.
Вартові оточили табір, пустивши своїх ібулогів.
Тенако хотіла заснути, однак сон вперто не підступав до неї. Вона хвилювалася. Інколи, з поривами вітру, жінці вчувався запах паленої плоті. Підклавши руку під голову, вона розглядала високе і дзвінко-прозоре осіннє небо крізь хаотичне мереживо гілля.
Альварки біля Читать далее...

- Охох, проклянете ви ще той день, коли опинились у тому клятому торканійському болоті...
Бородань був не в дусі, понуро їхав на своєму льнурнові врівні з хурою, на якій вихворувалися Вайро та Колеф. Останні почувалися вже значно краще, Колеф навіть відчував, що міг би їхати верхи, однак ніхто не пропонував йому вилізти з фургону. Вайро ж перенесла лихоманку куди тяжче. Вона сиділа зелена, голова їй крутилася навіть коли вона просто підіймалася з лежанки, дівчина схудла і ослабла так, що її неможливо було впізнати.
- Що з нами буде, Проорпе? - поцікавилася Вайро, подавши слабкий голос.
- А кат вас знає, впали ви на мою голову! Ви не дурні, самі розцінюєте всю невигідність вашого становища. І вбити я вас не можу, бо власними руками з того світу підняв. То просто, певно, передам вищому керівництву. Не хочу брати на себе ніякої відповідальності!
Проорп якусь мить їхав мовчки, потім підігнав льнурна вперед. Колеф, що до того довго дивився на свої руки, очевидно, розмірковуючи над чимось, враз подумки зважився і окликнув бороданя.
- Мені потрібно з вами поговорити!
- Говори.
- Ні, наодинці...
Проорп похитнувся у сідлі, від’їхав трохи вперед, і покосився через плече на Колефа.
- До найближчого привалу я нічим тобі не зараджу в цьому плані.
- Це дуже важливо, - різко сказав Колеф, - Я запевняю вас!
Проорп пришпорив льнурна, а за мить вернувся ще з одним таким самим звіром, вуздечка якого була прив’язана до сідла Проорпа. Колеф без слів усе зрозумів, і на ходу переліз на звіра. Вони від’їхали від хури, Вайро лишилося тільки розглядати понурі осінні пейзажі навколо. Скоро дівчину зморив сон, а прокинулася вона від того, що хтось штурхав її.
Розплющивши очі, Вайро побачила бороданя. Він сидів у хурі, на ковдрі біля Вайро була вивалена купа лахміття. У відхиленому полотнищі, яке покривало хуру, виднівся Колеф верхи на льнурні.
- Одягни ось це, - звелів Проорп.
- Що сталося? – запитала Вайро, кинувши погляд на Колефа. Той мовчки підтвердив слова Проорпа.
Вайро витягнула з купи великуваті на неї старі брунатні штани, чорну сорочку та чорну куртку, явно більшу на кілька розмірів. Натягнувши все це на себе, Вайро старанно підкотила рукава куртки і штани на поясі. На жаль, паска на було, зате були чоботи. Не її, затоптані загоном у багно, а доволі симпатичні жіночі чобітки, що невідомо звідки тут взялися. Чобітки прийшлися впору, може, трохи великуваті, але загалом нічого так.
Проорп кивнув. А потім враз сухо сказав.
- А тепер вистрибуй з хури і забирайся на всі чотири сторони!
Дівчина вражено кліпнула очима і швидко похитала головою.
- Ні...Куди? Де ми? – потім глянула на Колефа, - А ти?
- Я лишаюся тут, - холодно сказав Колеф.
- Як?! А чому я не можу лишитися?
- Бо інакше ти помреш, - розвів руками бородань.
- А Колеф? – запитала Вайро.
- Зі мною все гаразд буде... Вайро, я тебе прошу, не пручайся. Біжи, ти сильна дівчинка, ти виживеш. У тебе буде шанс... Це загін Союзу, розумієш? Вони не лишать тебе живою.
Колеф глянув на бороданя і заговорив до нього по-наканські. Проорп кивнув, і смикнув Вайро за руку. Дівчина дивилася на Колефа і нічого не розуміла... Він говорив по-наканські! Проорп смикнув її за руку ще раз та скинув з хури на землю. Вайро покотилася, боляче забившись, і влетіла у кущі. Піднялася на коліна, потираючи ушиб. Вершники віддалялися, ніхто на неї навіть не обернувся. Починала боліти голова. Вайро відчула, що бік її промок (очевидно, втрапила у калюжу), однак очі все так само невідривно слідкували за загоном. Вона була безсила щось змінити.

Дівчина вже другий день брела лісом. Вночі вона так і не зімкнула повік, бо її пробирав собачий холод. Ще вчора Вайро зорієнтувалася на місцевості, і вирішила, що якщо йтиме на північ, то вийде до Торканії. Хоча б скерували її...
Вона думала про Колефа і знаходила єдине пояснення недавньому повороту подій. Скоріш за все, Колеф виконував ту саму функцію в школі, що й вона. Тільки працював він на Накан. Що ж, це пояснювало, чому він так і не відкрив, що саме вивчали “старші” на своїх заняттях, і через що втечу з Елітної школи її керівництво не могло спустити колишнім учням з рук. Атож! Вайро досі прокручувала перед очима ті моменти, коли вони з Колефом відлежувалися в канаві, а повз них мчали верхи на касинах люди зі Школи, відправлені на пошуки втікачів. Згадувала, як бігли вони щодуху, а погоня наступала їм на п’яти, тоді втікачі залізли на дерево і причаїлися в його густому гіллі, пропустивши переслідувачів вперед. Тоді вона справді боялася, бо не мала ні меча, ні вірного птаха.
Втомлено Вайро опустилася на землю, прихилившись спиною до розлогого дерева. Їсти хотілося страшенно, тож вона витягнула з кишені кислих райських яблучок і прийнялася гризти їх один по одному. Ліс був багатий на плоди, в ньому росло безліч грушок-гниличок, а коли Вайро натрапляла на озерце, то викопувала коріння осоки – воно було солодким і соковитим, хоча і віддавало мулятиною. Вайро не звикла бути сама, тож почала з собою розмовляти.
- Ну я Читать далее...

Муа в ролі Вайро
(хоча в "оригіналі" волосся має бути світлим)
[359x400]
і таке..

[297x400]

дівчина, яка грала уродженку Келькії (в синьому)

[400x300]

Яген у ролі келькійки

[400x300]

справжній шанноський меч:)))
(і ніфіга не катана:))))

[136x400]

посканувала свої тематичні каляки-маляки...
[256x400]
то було таке.... старанне....
А я типу на сторінках конспектів...



лівою ногою..

[177x300]

- Думаю, ми можемо розпочати.
Її величність Номара Дваан, королева Ландотору, опустилася в крісло, і поклала білі долоні з довгими пальцями, прикрашеними тонкими золотими каблучками, на кам’яні бильця стільця. Елегантно закинувши ногу на ногу вона обвела всіх присутніх довгим поглядом. Оксамитове плаття кольору насиченої вохри вдало підкреслювало її фігуру. В районі декольте плаття з’єднувалося з мереживною блузою, і крупна мережка з льону, не вибілена і груба, додавала королеві дуже простого, але вишуканого вигляду.
Присутні у знак згоди кивнули.
- Я вас вітаю у своєму замку. Сподіваюся, ви добре провели час і не відчули жодних труднощів. Я веліла своїм слугам, аби вони зробили ваше перебування тут максимально комфортним.
Знову кивок у знак згоди.
- Чудово. Що ж, ми вже всі знайомі між собою. Однак не будемо відходити від традицій і представимося. Я – Номара Дваан, королева Ландотору. Прошу, - і королева вклонилася своєму сусіду.
Справа сидів старий сивий чоловік у довгій чорній мантії. Про нього ходили слухи, що в молодості він навчався у відуна і чогось таки досяг. До (та і після) одруження король Гарони, - а це був саме він, - не обходив жодної спідниці. Тепер же, коли йому було за сімдесят, його дітьми можна було спокійно заселити таке місто, як Тарко.
- Доброго дня, шановне товариство. Я представляю королівство Гарона, ім’я моє Ванокурій Сівед. Вдячний пресвітлій Номарі за такий чудовий прийом і сподіваюся, що ми покажемо себе достойно у сьогоднішній розмові.
І король Гарони, здавалося, заглибився у свої королівські думи. Вичекавши паузу, аби, ненароком, не перебити старшого “колегу”, заговорив Яусар.
- Ім’я моє Яусар, як прозвав мене народ, Справедливий. Теж радий. Нарешті познайомилися.
- Ваші порядки нагадують мені роки науки! Ще лишилося по черзі розповісти віршика! – дратівливо засміявся блакитноокий чоловік у елегантному камзолі. Він поколупав пальцем бильце стільця, і, не зводячи очей на решту присутніх, відчеканив:
- Я сподіваюся, всі знають хто я, і повторюватися не обов’язково.
- Облиште, король Арстья! Це традиції, які я у своєму домі не хотіла б порушувати! – ввічливо та терпляче звернулася до чоловіка Номара Дваан, - звісно, ми знаємо вас, Короля Мальроному. Ваш портрет виплавляють на кожному кружальці сиру, який ввозять у Ландотор!
Всі дружньо засміялися, і лише король Арстья нервово стис губи.
- Ваша світлосте, Номаро, такий необережний жарт може вплинути на політичні переговори! – посміхаючись, зауважив Яусар. Хоча Номарі вже було за сорок, але інколи у блиску її очей вгадувалася дівчинка. Та і врода у неї була така, що двадцятирічна красуня могла б позаздрити.
- Гаразд. Хто наступний?
Тенако кивнула. Їй подобався гарний настрій присутніх, хоча вона чудово знала, чим усе закінчиться.
- Я Тенако, донька Санно, Правителька вільних земель Альварії.
- Це ота крихітна цятка на мапі? – пирснув Арстья.
- Завважте, вона занесена на мапу умовно. Ми не відкриваємо місцезнаходження нашої держави, - пояснила Тенако мило посміхаючись.
- Шановні, я не розумію! Це зібрання королів держав чи я помиляюся? То що тут робить особа, чиїх володінь, можливо, і зовсім нема?
Посмішка сповзла з лиця Тенако.
- Щось ви не виражали своє “фе”, коли я до вас приїжджала з візитом.
- Ви ж говорили від імені Об’єднання!
Королева Ландотору нахмурила брови так, що вони майже зійшлися на переніссі.
- Пане Арстья, ви не довіряєте трьом першим особам трьох країн, котрі давно, підкреслюю, дуже давно співпрацюють із державою, яка спокійно могла б відсиджуватися, склавши руки! Як... – Далі Номара говорити передумала, витримала паузу і мовила:
- Доки Мальроном і Торканія, величезні, могутні держави, які видно на мапі одразу, гралися у гру “моя хата скраю”, не зважаючи на наші прохання про допомогу проти Союзної агресії, крихітна країнка прийшла на допомогу, надала війська... Так! Не смійтеся! Війська!
- Війська, сформовані з незайманих дівчаток?
Тенако зблідла, від чого її шкіра стала ніжно-оливковою.
- Що за упередження? Може, ви ще вважаєте, що жінка не може бути політиком? – поцікавилася Номара Дваан.
Арстья тактовно змовчав, Ванокурій посміхнувся собі у бороду, очевидно, яскраво уявивши, навіщо потрібні жінки.
Найбільше Тенако хотілося викликати декого на поєдинок, однак вона тримала себе в руках. Натомість стримано сказала:
- Я звертаюся до усього Об’єднання. Мені неприємно чути такі образливі слова з боку Мальроному. Якщо мої війська хоч чимось уступають підрозділам, в яких жінок немає, то я одразу вирушаю до своєї неіснуючої країни і ніколи не посмію назвати себе її Правителькою.
- Стоп, припиніть! – вигукнула Номара, застережливо піднявши руку, - Пахне міжнародним конфліктом. Ви наче діти, які тільки й чекають, яку б каку сказати. Ми не для цього тут зібралися. Мальроном, ви згодилися співпрацювати з нами. То майте повагу до нас! Альварія є повноправним учасником Об’єднання, хочете ви цього чи ні. Запитання є? Якщо ні, то продовжимо.
Старий зеленошкірий Читать далее...

Ставок їжачився від прохолодного осіннього вітру. На середині його тіло було чистим, чорна вода ховала під своїми одежами цікаві очі рибин, однак самі підступи до ставка відчайдушно захищали зарості високого очерету. Такого очерету, з якого невибагливі малолітні рибалки роблять вудки на невелику рибу, та й ловлять її на опаришів, а потім жарять прямо із кістками на вечерю і хрускають, мов насіння. Однак навіть у непробивному щиті очерету двоє втікачів знайшли невелику прогалину, що давала підступ до чорної води. Саме там вони і зупинилися, аби відпочити, скупатися та з новими силами рушити далі.
Дівчина зняла з себе чобіт і застогнала. Мозолі були вражаючі, пекли навіть тоді, коли до них не торкатися. Вайро подмухала на один з них і скривилася.
- Ні, легше отримати сталюкою по голові, ніж ось так мучатися...
- Дай, подую...
- Не требачки. Сама справлюся.
Страшенно кривлячись, Вайро стягнула другий чобіт, розпрямила ноги, стягла штани.
- Ой-йой... Я так лежала б довіку!
- Треба йти, Вайро... Покупаємося у ставку і гайда. Щось мені моторошно, чесно кажучи. Вони нам у спину дихають, я відчуваю це...
Колеф розтягнувся на траві, дозволяючи втомі розтектися тілом. Він сплюнув пісок, що хрустів на зубах і примружився на скупе осіннє сонце.
Вайро роздягнулася, і з огидою розмотала засалену брудну пов’язку з грудей. Рішучим рухом відкинула її геть і помасирувала собі груди. Колеф дивився в іншу сторону, натхненно роздивляючись похмуру лісосмугу.
Альварка роздягнулася, потягнулась і покосилася на Колефа.
- Я йду купатися.
- Йди собі.
- А ти не хочеш?
Колеф все так само видивлявся щось у лісосмузі.
- Я пізніше.
- Та пішли разом, ти мов здурів!
Колеф засопів.
- Ат!.. – махнула рукою Вайро і пішла до води, попутно розглядаючи грязюку, що чваркала між пальців на ногах. Останні дні дощило, добре, хоч зараз виповзло сонце.
Альварка сміливо підійшла до води і спробувала її ногою.
- Уй-йуй! Яка ж вона холодна!
- Осінь... – відповів ззаду голос Колефа, - Але мусимо помитися, бо вже смердимо.
Навколо неширокого проходу до води наче в знак згоди зашелестів очерет. Вайро не хотілось видатися слабачком, тож вона зайшла по щиколотку. М’який мул затягував ноги ще глибше. Подумки дівчина порахувала до трьох і стрибнула у воду.
Ну... Вона стримувалася, щоб не заверещати.
Однак не змогла.
Вода була надто холодною.
Колеф аж підстрибнув, потім зблід, потім позеленів.
- Ти що, головою вдарилася? Божевільна! – він підбіг до води і сам поліз у ставок, зціпивши зуби від холоду, - ти безвідповідальна безголова дівка! Вони зараз почують нас!
Вайро пірнула під воду, а коли випірнула, то повернулася до Колефа. Хлопець хотів щось сказати, але так і лишився стояти з відкритим ротом.
- Я... А...
Вайро розплилася у посмішці. Її тіло альварки вважали ідеальним: гнучке, на сильних ногах, нічого зайвого. Сама ж вона, як вихідна з Келькії, де були зовсім інші вимоги до краси, мала певні комплекси з цього приводу. А ось тепер дивилася на Колефа – і мов бальзам на рану лила.
- Вайро, ну що ти робиш... Я ж не хотів, ну не хотів бачити тебе... Ти хоч би прикрилася! Нема у тебе жалості ніякої до ближнього. Тим паче, до того ближнього, що півроку провів в оточенні виключно чоловіків...
Вайро активно розтирала собі тіло холодною водою, аби хоч якось компенсувати відсутність мила.
- Я не розумію, у чім річ? Ми з тобою товариші по службі, товариші по духу... Так чого нам соромитися?
- Я чоловік, Вайро. Деякі процеси у мені контролюються дуже слабо. Добре, хоч холодна купіль трохи остуджує. До речі, треба поспішити, бо, бррр....
- Ага....- Вайро ще раз окунулася.
Враз Колеф насторожився і підняв руку, мовчки повелівши Вайро не рухатися.
- Що? – налякано прошепотіла дівчина.
- Тихше! – цикнув на неї Колеф.
Замість відповіді на Вайрине запитання, з лісосмуги почувся важкий тупіт вершників, скрип сідел та брязкіт обладунків.
Без попереднього зговору, втікачі одночасно кинулися в очерет. Вони занурились по самого носа, і таким чином завмерли, не сміючи навіть дихнути. Невже клята школа таки знайшла своїх втікачів?
„Це яку ж таємницю несе із собою Колеф, що на наші пошуки вислали такі сили?”
Тим часом з ліска показалися перші вершники. Вайро здригнулася. Вони їхали на таких звіринах, яких вона ще ніде і ніколи не бачила. Повільні, огрядні товстошкірі тварюки, вкриті пластинками замість шерсті, з некрасивими грубими мордами і великими сумними очима. Зростом їздові звірі були десь з ібулога, однак на вигляд значно витриваліші.
Вершники все виходили та виходили з лісу. У сталевих обладунках, хто зі списами, хто із мечами. Передній їздовий тримав стяг на довгій жердині. На стязі зображувалися дві хвилі білого та синього кольору, що захльостували одна одну. Такий же знак був і на щитах. Вайро дивилася на всі очі, однак її тіло страшенно колотило від холоду, і вона мусила слідкувати, щоб ненароком не видати себе випадковим звуком.
Дівчина як не копирсалася у своїй пам’яті, однак ніяк не могла Читать далее...

Лашу Кавоу зайшлася сухим кашлем. Її важке волосся, укладене у довгу косу, спало з плечей і кінчиками черкнуло по підлозі. Жінку трусило, груди зводило судомою. Врешті, віддихавшись, вона прохрипіла:
- Буде війна.
Мерзлякувато закутавшись у довгий чорний плащ, вона задивилася на парочку, що поволі прогулювалася пишним садом. Весь Якон, столиця Ландотору, губився за віттям сторічних каштанів замкового саду. Палац королеви Номари Дваан видавався зовсім іншим світом. Дивовижним, спокійним та ситим.
- Щось не подобається мені стан твого здоров’я, Лашу, - обійняла жінку за плечі чорнокоса струнка Топук, - де ти умудрилася підхопити болячку? Востаннє ми з тобою на пару захворіли ще як були дітьми... Після отієї втечі з варти... Пам’ятаєш?
- А то! Але справа не в тім. Це не те, що хвороба...
Лашу Кавоу повільно підійшла до кам’яної балюстради і обперлася об неї потрісканими від віку та непогоди руками. Кам’яна ніша, в якій відпочивали альварки, дарувала прекрасний вид і на сад, і на веранду палацу, де ліниво попивали мед найясніші персони. З перил веранди спадали довгі зелені руки помаранчевих дзвоників, а знизу догори тягнулися, обіймаючи і колони, і стіни, і перила, віття дикого винограду. Каштанові алеї саду кидали тінь на білі бруківчані доріжки, а вздовж доріжок прикрашали сад мармурові статуї, що зображали дітей, які гралися, відпочивали, їли соковиті плоди, дивилися на сонце. Постаменти статуй вже облизало зеленню ціпке віття винограду, однак зазіхнути на сам витвір мистецтва воно не наважувалося.
- Я просто відчуваю щось недобре... Тіло реагує на це. Все повітря ніби заряджене чимось поганим, тривожним. Раніше я б подумала, що просто збожеволіла. Однак я довго живу на світі і довіряю тілу. Воно бачило надто багато злих часів.
- Не у тебе однієї таке відчуття... – зітхнула третя жінка, скинувши з очей прядку волосся. Тяжкі зморшки покоробили її лице, скроні вже посивіли, однак у ній відчувалася сила та впертість молодої дівчини, - мені сняться лихі сни. Це віщі сни, чує моє серце.
Злегка нервовими рухами жінка поправила свій керамічний медальйон із зображенням двох альварських рун, вплетених у її символ – квітку шавлії. Від рухів злегка рипів шкіряний комбінезон, йому вторив шелест плаща.
- Що за сни, Осук?
- Лихі сни... Не хочу згадувати.
В той час відлуння каблуків сповістило жінок про чийсь прихід. Через високу кам’яну арку, прикрашену дивовижною різьбою, буквально влетіла Тенако. Щоки її горіли, тяжке дихання високо здіймало груди, обтягнуті матерією синього комбінезону.
- Не приїхала? – випалила з ходу запитання Тенако.
- Ні, її не було, - розвела руками Топук.
Лашу Кавоу зайшлася кашлем, віддихалася, утерла з очей викликані кашлем сльози.
- Нам не можна більше чекати. По твоєму проханню вже й так на день відклали Раду.
- Я розумію... – Тенако безсило сіла на кам’яну лаву, - Але вона так необхідна мені...Як мудрий порадник.
- Однак треба розпочинати. Вуха є скрізь, а що, якщо Валофукос та Накан довідаються про те, що ми тут затіяли?
- Ти права, Топук. Ти права...


Хтось м’яко взяв її під руку. Це був наймолодший серед чоловічої частини учасників Об’єднання – правитель Шанносу Яусар. З вигляду він був завзятим, а відповідний вираз обличчя, завжди задране вгору підборіддя та лукавий погляд, надавали йому вигляду самозакоханого хвалька. Однак Тенако не велася на Яусарів вид, адже з особистого спілкування знала, що це безумно милий та веселий хлопчина. Обличчя, біле та чисте, свідчило про те, що молодий чоловік ще ніколи не був на полі битви, не брав участі у жодному поході і взагалі, скоріш за все, це була сама перша його поїздка кудись поза межі рідної столиці. Тенако чудово уявляла, як цей хлопчина зваблює дівчат, гасає верхи на касині, і вимахує тонким довгим мечем, вкритим дивовижним гравіруванням. Однак як не старалася, альварка не бачила його у ролі серйозного правителя.
Яусар посміхався усіма тридцятьма двома, а чорні кучері підстрибували в такт ходьбі. Тенако подумала, що вони, певно, чудово виглядають разом: чорні та кучеряві. До того ж, Яусар був чи не єдиним чоловіком, якому альварка могла багато чого пробачити. Він був її серцю дуже милий.
- Як я радий тебе знову бачити, пресвітла Тенако! Іду поруч з тобою і вдихаю запах живої людини: ти пахнеш подорожами, травою, шкірою, потом...
- Ха-ха-ха!
- Я сказав це в хорошому сенсі! Я ж не казав, що від тебе штиняє, як від ібуложника! Пахнеш ти чудово! До знайомства з тобою я гадав, що жінки пахнуть виключно пудрою та нафталіном!
- Я теж рада тебе бачити. Справді.
- О, я вражений. Я, напевно, чи не перший чоловік, якого рада бачити альварка...
Ось так під ручку Тенако та Яусар рушили до головної зали, де за кілька годин мало відбутися засідання. Яусар елегантно крокував, відбиваючи собі ритм сталевими набивками високих чобіт із підвернутою халявою, риплячи шкіряними штанами та тяжким шкіряним плащем, прикрашеним срібними стилізованими анімістичними візерунками. Від його сорочки пахло свіжістю, і Тенако Читать далее...

Багаття доволі довго не хотіло розгоратися, і ось тепер відчайдушно диміло та тріщало, намагаючись запалити вологе гілля. Осінь вступала у свої права цілком і беззастережно. Добре хоч тут, на заході, пори року згладжені, позбавлені лютих зим і жарких літ. Тож заморозків можна було не боятися. Але все одно: було хмуро та сумно. Мокра пожовкла трава, туманні ранки, тонке голе гілля кущів.
Елас почухала собі голову і посмикала за волосся. Ех, дорожнє життя! Це щоб стільки не митися! Видно, вже засмерділась. І пасма жирні та брудні. І одежа вся промокла після недавнього дощу. І ібулогів нічим годувати.
А все одно це чудово – мандрувати світом!
Елас повернулася до Ланоча, який немов закляк перед багаттям.
- Ланоч, ти ніколи не розповідаєш про себе. Про своє попереднє життя.
Чоловік заусміхався своєю фірмовою лукавою усмішкою.
- Що ви, пані. Я всього-на-всього скромний служака-відун, на службі у вас... Моє діло – допомагати, а не язиком молоти!
- Облиш, Ланоч. Я серйозно. Ми з тобою мало бесідуємо. А коли починаємо, я почуваюся просто малям. Бо ти весь час щось дуже заумне починаєш говорити... Давай ліпше про буденне. Ти звідки? Де народився?
Ланоч не відповів, лишень витяг із дорожньої суми паляницю та заходився жувати.
- Ти такий незвичний. Спочатку видавався серйозним та сумним, тепер же ти веселий та життєрадісний. І норон тебе розбере, який ти...
- А тобі це цікаво? Тебе конкретно я цікавлю, чи відуни загалом?
Елас навіть не блимнула, проковтнувши гіркий стьоб як належить альварці. Все одно від нього нічого не доб’єшся. Він просто сліпий відун Ланоч. І все його життя почалося з тієї миті, як вони зустрілися.
Тим часом полум’я розгорілося доволі сильно, і Елас заходилася роздягатись, аби просушити одяг. Те саме вона порадила і Ланочу, однак той угукнув щось нерозбірливе. На розлогому гіллі, увіткнутому поблизу полум’я, скоро красувалося мокре безформне шмаття. Елас підсунулася ближче до вогню, однак все рівно по спині ходили мурашки від холоду.
- Ти зараз гола? – запитав Ланоч.
- Майже, - на мить відірвавшись від думок, сказала Елас. Якусь хвильку вона почекала, чи не продовжить Ланоч бесіди, однак той був так само мовчазний.
- Знаєш, а мені подобається з тобою мандрувати.... – все ж сказала вона, - Я, правда, майже одразу зрозуміла, що тобі особливо нікуди не треба їхати... Але навіщо тобі було саме зі мною мандрувати – досі не знаю. Дай шматочок пожувати, а то зажав...
Ланоч засміявся і протягнув Елас хліба.
- Я таємничий.
- А ще мені подобається, що ти не схожий на більшість мужиків.
- Бо не пристаю до тебе і готую тобі юшку?
- Хе-хе, юшку я й сама здатна собі приготувати. А якби ти приставав, то з тобою приключилося б щось... не дуже добре.
- Отож бо й воно. Я ж знаю, що до тебе не можна приставати. Інакше неодмінно робив би це.
- Тільки не кажи, що ти типовий брудний смердючий...
- Ні в якому разі!
- Цікаво, і як би ти до мене приставав?
- Якби я захотів... – Ланоч усміхнувся, а далі замріяно відкинувся на спину, - якби я захотів, мені навіть і приставати не треба було б. Я просто б торкнувся тебе, поцілував би, і понеслося...
Елас розгублено глянула на Ланоча, про себе радіючи, що він не бачить її спантеличення. По ідеї, вона мала б різко щось сказати, зупинити його... Що він дозволяє собі по відношенню до неї? Однак альварка із жахом ловила себе на думці, що їй це подобається! Будь з ким подібні розмови розлютили б її, однак цей Ланоч, хай його грець...
- Якби захотів? Тобто ти не хочеш?
- Я? Я думаю... Думаю про те, що буде далі. Ось зараз ти впевнена, що якби я торкнувся тебе, ти б дала мені кулаком поміж очей. Однак я-то бачу, що не дала б.
Елас зневажливо пхикнула, однак задоволена усмішка не сходила з її вуст.
Ланоч безтурботно підібрав хворостинку і кинув її у багаття.
- Та завтра ти прокинешся, сказишся і кудись втечеш. А я цього не хочу, Елас, - хвилинку Ланоч помовчав, а потім на повному серйозі додав, - Я надто ціную твоє товариство.
- Мені приємно це чути, Ланоч... – Елас і сама неохоче перейшла на серйозний тон. Їй подобалося, що з Ланочем вона могла ось так ось бавитися та теревенити ні про що.
Елас піднялася, аби підкинути дров. Так, вже надто холодно для прогулянок без одягу. В Альварії, певно, вже ніхто не ризикує купатися у водоспаді... Може, Вайро повернулася. А Тенако ще в дорозі, мусить їхати на з’їзд монархів. Елас теж туди прямувала, однак знала, що має ще час, хоча дорога й неблизька. О так, правителі нарешті матимуть можливість похизуватися один перед одним. Одягнуть найпишніші шати, візьмуть із собою усю свиту... І почнуться п’янки-гулянки з ранку до ночі. Тижнів зо два ніяких офіційних переговорів ніхто не дочекається, зате між собою усі ролі вже будуть розписані. Окрім того, за два тижні відбудеться міжнародне парування, злягання, ревнощі, любощі... Саме такі буденні пристрасті все і вирішать. Долю, можна сказати, світу. Тьху, кляті чоловіки.
Чудово, Елас знову тверезо мислила. Вона уміла себе утихомирювати. Читать далее...

Дівчина подала знак рукою, і скоро Колеф прошмигнув на кухню. На обох була звичайна тренувальна форма, за плечима – мішок з пожитками. Брудно-зелені туніки та високі м’які чоботи із нашивками Елітної військової школи явно видавали приналежність втікачів до вищезгаданої установи. Але, як то кажуть, треба радіти тому, що є...
- Хутенько... Де ж Татонкура? Скоро помітять, що нас немає... Вже за кілька хвилин шикування...
- Колеф, я сам хвилююся...
- Сама...
- Не важливо...
Татонкура Росс зайшла до кухні, мов по замовленню. Вона повільно підійшла до плити та помішала великою дерев’яною ложкою своє вариво, а аж потім помітила гостей.
- Ой! – кухарка автоматично витерла долоні об фартух, - а чого ви не на заняттях?
- Світла Татонкура Росс, пам’ятаєте, ви казали, що будете мені повинні за свій прокол? – запитала Вайро.
Кухарка лякливо озирнулася на всі боки. На всяк випадок визирнула у засиджене мухами вікно, з якого виднілася стежина до кухні. Ні, ніхто не йшов.
- Що ти хоті...хотів, Вайро?
- Заховайте нас у фургоні... Ви ж посилаєте когось за продуктами у місто, атож? Домовтесь за те, щоб ми у тому фургоні заховалися... нам би тільки виїхати...
- Та... е... я...
- Прошу вас! Це ж не по моїй вині ми тікаємо!
Татонкура простогнала:
- Ой, горенько. Так він же вже поїхав, той дід Митьшо. Ходімо, глянемо...
Кухарка хутко (наскільки дозволяла їй її комплекція) попростувала вздовж тьмяного коридору із брудними стінами, Колеф міцно стис Вайрину руку і потяг за собою. Альварка пхикнула та відсмикнула руку. До неї, бачте, тепер особливе ставлення! А дзуськи.
Коли троє вийшли у внутрішній двір кухні, Татонкура просто просяяла. Неймовірно, однак старий обляпаний багнюкою критий віз все ще стояв у дворі. Дід Митьшо, старий, аж чорний, із глибокими зморшками, якраз мостився на місці візничого, та брав до рук порепане від часу повіддя. Він аж крехтів від натуги.
Татонкура Росс підбігла до нього та щось хвацько кинулася пояснювати. Час від часу дід дивився на двох втікачів та гучно, по-старечому, перепитував про щось кухарку. Врешті зично матюкнувся та махнув рукою. Вайро і Колеф стрибнули до фургону. У пітьмі вони побачили купу мішків і зарилися туди з головою. Принишкли. Почули, як хура повільно зрушила з місця.
- Сонце з вами! – востаннє почули вони голос Татонкури.

Якраз тоді, коли хура доволі далеченько вже від’їхала та трусила по щербатій закинутій дорозі, у Елітній військовій школі зчинився переполох. Усі були підняті на ноги, усі шукали зниклих Вайро та Колефа.
Невелика кімната з двома кріслами та заваленим паперами столом жадібно пила денне світло, що лилося до її приміщення через вікно. Саме у цій кімнаті часто збиралися на наради Головні школи. Поверх паперів лежала розкладена мапа, придавлена стосами книг та брудними чашками з-під чаю. Мапу, видно, часто використовували, так як в деяких місцях вона протерлася мало не до дір.
Високий та худий політрук незворушно дивився крізь вікно на усю ту біганину, що вчинилася у дворі. У його холодних вицвілих очах дивовижним чином ближчала сталь. Пальці бігали по столу, вистукуючи зрозумілу лише політруку мелодію. Він поволі перевів погляд на свого колегу, такого самого високого, лиш трохи ширшого в плечах Воскора.
- Ви усвідомлюєте, що ця втеча може для нас означати?
- Чи не краще за вас, пане політрук. Ця школа закрита, ми ніколи не виключаємо з неї тих, хто вже дійшов до старшої групи та почав вивчати Програму. Тепер, боюся, як би всі ці відомості не просочилися...
- Ну то зробіть так, аби вони не просочилися! Ви директор. Зберіть перевірених людей. Розвідайте всі можливі шляхи втечі. В кінці кінців, дорога з школи лише одна. Не думаю, що втікачі достатньо дурні, аби звертати з неї в ліси, чи навіть у гори. Це ризиковано. Тож вони, скоріш за все, підуть у місто. По тракту.
- Я все це розумію, - Воскор опустився у глибоке крісло і понуро глянув на носки своїх чобіт, - Тут ще ці байки про дівку... Що за дівка? Як ми її не розгледіли?
- Зараз не у тому проблема. Посилайте своїх, часу немає. У містах надто багато вух, вух багатьох країн. Я не хочу, щоб хоч хтось довідався...
- Ніхто не хоче. ВОНА нам допоможе.
- Так.

- Вільні! У вас є дві години до відбою! Вечеря через 20 хвилин!
Хлопчина зі сріблястим волоссям крутнувся на одній нозі та підтюпцем вирушив до казарм, вловлюючи на собі заздрісні погляди. Його колеги по нещастю, які мріяли потрапити у казкове життя елітних військових підрозділів, а натомість обрекли себе на багаторічну жорстоку муштру, просто валилися з ніг. Не те, щоб кудись ще бігти. А цей відлюдкуватий дивак переносив усі тренування так, ніби вони зовсім не напружували його.
- Тос Вайро!
Хлопчина різко зупинився та вирівнявся у струнко. До нього підходив начальник першого підрозділу.
- Розслабся, тос Вайро. Тебе вже відпустили із занять. Однак, я бачу, ти легко витримуєш навантаження.
- Не сказав би, що легко, - дзвінко відповів худорлявий хлопчак, - Однак мені справді легше, ніж іншим, бо я готував себе до військової служби усе своє свідоме життя. Нехай у мене є прогалини у загальній освіті, та я ставив перед собою конкретну ціль і віддавався фізичним тренуванням!
- Це видно. Тож ми вирішили, що тобі нічого витрачати час на давно пройдений етап. Ми хочемо перевести тебе до першого підрозділу. Думаю, з твоєю підготовкою ти зможеш витягнути їхнє навантаження. Заперечень немає?
- Немає, - трохи спантеличено відповів хлопець.
- Я так і думав. Збирай речі та переїжджай.
Чоловік розвернувся та попрямував геть, лишивши хлопчака самотньо матюкатися до вечірнього неба.


Вайро обережно переступила через поріг, вдихаючи сморід поту, урини і здорового тіла. Приміщення тьмяно освітлювалося чадними факелами, що роками чорнили колись вибілені стіни. Дівчина стискала побілілими руками свій вузлик з манаттям і нерішуче м’ялася на місці. Два десятки допитливих очей зміряли її з голови до ніг.
Тишу перервав дружній регіт.
- То це цього сцикуна нам перевели з молодшого підрозділу?
- Га-га-га! Ганьба на нашу голову!
- За кого нас мають?!
- Ану назви своє ім’я, боєць!
- А м’язи у нього побільше ніж у тебе, Роро!
- А погляд який войовничий!
Під шквал стьобів та реготу Вайро просунулася до єдиного вільного місця і обережно поклала там свого вузлика. Їй хотілося тікати назад, однак вона не могла. Дівчина з радістю відчула, що сльози більше не навертаються їй на очі. Замість образи у ній оживала лють.
Вайро обернулася, і ніби у розбитому дзеркалі бачила різні обличчя. Молоді обличчя. Гарні обличчя, звичайні, чорняві, біляві.
- Ну годі! Ви вже привіталися! Тепер моя черга!
Гамір ніби по команді стих.
- Мене звати Вайро.
- Нам байдуже, - відізвався хлопець кремезної статури та вродливої зовнішності, - Нам байдуже, як тебе звати. Ти – малий Сцикун, і будеш ним лишатися, доки будеш з нами. Не хочеш, щоб було боляче – знай своє місце. Тримай язик за зубами. І роби все, що тобі велять. Зрозумів?!
Замість відповіді Вайро розвернулася та подерлася на свою другу полицю. Поклавши голову на подушку, спробувала подумати про щось відсторонене, однак злість пульсувала в ній потужними хвилями.
Альварки праві, що ненавидять це бидло!
Узголів’я її ліжка стикалося з сусіднім. Вайро шкірою відчула зацікавлений погляд. Підняла голову і втомлено запитала:
- Ну що?..
Юнак ввічливо привітався.
- Просто цікаво на тебе подивитися.
Він був вродливий, як на Вайрин смак. Правильні і в чомусь осорські риси обличчя, на диво великі очі із довгими віями та довге русяве волосся. Вид був би суворим, і, напевно, таким і був, однак посмішка вмить додавала виразу доброти і тепла. Тільки очі не сміялися. Були сумними.
- Не засмучуйся, малий! Найбільше дзвенять пусті горщики, чи не так?..
Вайро засміялася та охоче кивнула.
- Ось якби ти уважно придивився до тих, хто мовчав, то одразу намітив би собі багатьох у друзі. Адже у старому загоні у тебе були друзі?
- Ні, не було.
- Чому?
- Я відлюдкуватий.
- Зрозуміло!
Хлопець простягнув руку.
- Я Колеф.
Вайро кивнула, але підтримувати бесіду їй не хотілося. Тож вона вмостилася на подушці та заплющила очі. Тіло пульсувало втомою, хоча лють та досада відпустили її. Можливо, вже самий час був би тікати з цієї школи? Бо Вайро відчувала, як скучила за дорогою, пригодами... Мріяла про справжнє доросле завдання, а потрапила у місце, яке мало чим відрізнялося від Альварії. Ті самі тренування з ранку і до вечора.
Досадно.
Що вона встигла з’ясувати? А практично нічого нового: була школа, були цікаві методики підготовки елітних вояк, які, начебто, будуть згодом використовуватися як спеціальне підкріплення основній регулярній армії Торканії. Окрім фізичних тренувань, хлопчаки проходили загальноосвітню школу. На пам’яті Вайро кількох учнів вже вигнали зі школи – за те, що дуже висовувалися, як вона це розуміла. Ці учні просто зникли одного разу, так навіть і не дізнавшись, де саме на величезних просторах Торканії знаходиться місце їхнього недавнього навчання. Цього не знала і Вайро.

Ранок був тяжким та сірим. Прокинувшись о п’ятій, злегка поснідавши та прибравши на своїх місцях, учні похмуро попленталися на тренування. Пробіжки, вправи, пробіжки, вправи... Зі Читать далее...

Елас була сьогодні надзвичайно красива. Яскраво виділяючись між сірих нудних осорійських будиночків прямокутної форми, вона їхала верхи вздовж головної вулиці Карпо. Столиці Осорії. Її очі хутко обстежували простір навколо. Елас їжачилась. Місто було сірим і злиденним в усьому.
Хворобливі діти із зеленавою шкірою лякливо ховалися за двері будинків та мамині спідниці. Похмурі дорослі втратили інтерес в очах до нового, а просто виходили на дорогу, бо потрібно було вийти на вулицю, коли там відбувалося щось цікаве. Тотсу ледь зачіпав землю довжелезними складеними крильми, бруднячи кінчики пір’їн у помиї та багнюку. Елас холодно та незворушно сиділа верхи.
Складками спадало темно-червоне оксамитове важке плаття. Його довгі широкі рукави несміливо оголювали засмаглі руки, що тримали повіддя насуура. Довжелезна спідниця була настільки широкого покрою, що сидіти в платті верхи не складало особливих труднощів. Білими візерунками прикрашалися рукава та низ плаття, а горловина розцвітала квітами від біло-рожевого до яскраво-червоного. Срібний обруч стримував неслухняні пасма волосся. Холодні очі та ніби витесане з каменю обличчя обертали гостю на незворушну монархиню з крижаним серцем.
- Тобі пощастило, чоловіче, що ти не бачиш зараз світу, - тихо відчеканила Елас своєму попутнику.
Чоловік поруч їхав у білих одежах, не зачеплених пилом доріг. Широкий капюшон прикривав його обличчя, а білосніжне волосся губилося у складках туніки.
- Мені не потрібно бачити того, що так волає. Я відчуваю.
- А.
В кінці вулиці стояв високий похмурий будинок, до якого вели довгі (по тутешніх мірках) сходи. Біля парадного входу юрмилася прислуга, яка враз, ніби по команді, вибудувалася у дві шеренги, демонструючи чудовий вишкіл.
Делегація під’їхала до входу і два вже немолодих осори притримали ібулогів за повіддя. Елас легко зіскочила на землю. Відун зробив те саме.
- Знімай взуття... – шепнула альварка, знімаючи високі чоботи, - чужа земля з чужими норовами не повинна опинитися у святій святих цієї країни.
Босими вони поважно прослідували вгору. Відуна ледь притримував під лікоть хтось з королівської челяді, Елас же йшла так поважно, що осори навколо відступили від неї на пару санів.
Вони прослідували у світлицю Його Величності. Величезна кам’яна зала без вікон була тьмяно освітлена довжелезними свічками зеленого кольору, чиє непорушне полум’я часом лизало стелю. Від тих свічок здавалося, що зала наповнена безліччю тонких колон.
Ноги потопали у велетенському килимі із високим ворсом. Вкінці світлиці, на помості, сидів Його Величність Насфорунк, король осорійський.
Довге волосся спадало мало не до самої землі, на кінцях було зібране у безліч тоненьких хвостиків із крихітними дзвіночками. Білі одежі виділяли темно-зелене волосся та зеленувату шкіру. Вік короля неможливо було встановити, бо старіли осори зовсім не так, як люди, однак по довжині волосся можна було здогадатися, що король пережив не одну епоху воєн та розбрату.
Гарольд зично оголосив:
- Її світлість Елас Санно, княгиня альварська, із земель Альварії, з дипломатичною місією до Вашої Величності! Зі своїм супутником Ланочем Анареном альварським, із землі Альварії...
- Доволі! – перебив король.
Він похмуро глянув на Елас. Її вбрання та вигляд зовсім не справили на нього враження. Він терпіти не міг людей, людських жінок та людські звички. Насфорунк стерпів глибокий уклін княгині Елас та її супутника і з нудьгою поколупав підлокітник свого царського сідала. Врешті, зібравшись із думками та змирившись із царською долею, він із зітханням, але поставленим голосом, промовив:
- Чесно кажучи, я здивувався, коли до мене гонець доставив листа від вас. Гостей із войовничо Альварії я не чекав. Надто далеко вона від нас. Не країна, а екзотика! Я погодився прийняти вас, однак з чистої цікавості – що ви хочете? Наскільки я знаю, мені не гоже розводити люб’язні бесіди зі своїми ворогами.
Елас блиснула очима.
- Прикро мені чути, що нейтральна раніше країна враз змахом руки та підписом на пергаменті отримала в довісок до своїх проблем ще й букет ворогів на політичній арені...
- У вас мало часу, - втомлено перебив король, - говоріть, княгиня.
Альварка стояла перед ним незворушна.
- Насфорунк, король Осорійський! Я була терпляча та чтива до вас, як до людини старшої за віком. Однак я не хотіла б почуватися перед вами у нижчому рангу чи стані. Тож прочитайте цього листа.
Елас витягла зі схованої у складках кишені пожовклий лист, складений трикутником. Насфорунк жестом звелів одному з челяді взяти та прочитати листа.
- “Його величності королю Осорії, світлочолому Насфорунку від правительки Альварії Тенако Санно Зоряної.
Ми, правителька Тенако Санно, у зв’язку із невідкладними державними справами, посилаємо до вас свою сестру, княгиню Елас Санно, аби вона вела переговори із вашою величністю від нашого імені. Прошу почтувати її, як нас самих, і сприймати як перше лице іноземної держави.
Тенако Санно,
Правителька Альварії”
Король Читать далее...

Дим виїдав очі.
- Пане, я не знаю, як вам, а мені сьогодні приглянулася оно та похмура жіночка.
- Ха-ха-ха, ти щось високо взяв, друже! Б’юся об заклад, що вона тебе із лайном змішає та по підошві розмаже, щойно ти до неї підійдеш.
- Ти недооцінюєш мене... – лукаво протягнув високий чорнявий чоловік у довгій темно-коричневій туніці.
- Судячи по її статурі та вигляду – вона жителька півночі. І твій південний темперамент не розтопить її сердечка! – гигикнув у кухля співбесідник із різкими рисами обличчя та виголеною головою. Він смачно відпив згірклої гидоти, яка у забігайлівці чомусь гордо іменувалася “Ранковий напій”, хоча по смакових якостях більше підходила не до ранку, а до пізньої ночі. І до того стану оп’яніння, коли вже не розумієш, що п’єш.
Чорнявий тяжко підвівся і похитцем попростував до дальнього столика “Дощової”, що губився у тумані із диму та алкогольних випарів.
Відвідувачка за столиком зміряла його холодним поглядом і відвернулася до стінки. Однак чорнявий не був з тих, хто так легко відступає!
- Мої вітання, красуне! Бачите отого упитого волоцюгу аж ген за тим столом? Так от, він сказав, що ви зрівняєте мене із лайном, щойно я до вас підійду.
Жінка поволі повернулася на звук голосу. Її темно-синє плаття здавалося у мороці майже чорним, а очі на фоні світлої шкіри обличчя та волосся горіли насичено-сірим крижаним вогнем.
- Що ж, в чомусь він був правий. Однак я даю вам рівно хвилину на те, щоб ви вразили мене і таким чином змусили говорити далі, - холодно проговорила жінка, підперши щоку долонею. Навряд чи чорнявчик колись ще бачив, аби відверте нудьгування, зневажливість та крижаний спокій так вдало поєднували у виразі обличчя, голосі та жестах.
Чоловік спробував щось сказати, але тільки схопив повітря ротом, як величезна риба. Якусь мить він не відривав очей від незнайомки, а потім випалив:
- Я знайомий із справжнім підпільним відуном!
І не повірив своїм очам. Жінка здригнулася, вхопила ротом повітря – достеменно так, як лише секунду назад зробив він – і перепитала:
- З відуном?
Голос її злегка тремтів, однак на його очах вона брала себе у руки та приборкувала внутрішній вир.
- Так, саме так. Мало того – він не просто відун. Він дуже багато чого може. Він всесильний! І дивакуватий...
- Мене звати Елас. – подала ручку жінка і витримала дружнє потирання тильної сторони долоні.
- А я – Соаф. Житель Гарони! – чоловік вказав на товариша. – Мій друг Теро звідтіля ж!
- Вважай, що ми познайомилися. – Елас зацікавлено окинула нового знайомого поглядом. – Я б із задоволенням поспілкувалася із такими чудовими хлопцями, як ви, однак у мене тут зустріч за кілька хвилин. Тож чи не могли б ми домовитися з вами про, хм, скажімо, невеличку прогулянку нічною Лозурою?.. Адже випити склянку чаю у якійсь затишній кав’ярні куди приємніше після тривалої пішого походу, та ще й у зворушливій атмосфері вечора, ніж сидіти у цій... “Дощовій”. Що скажеш?
Соаф засяяв, ніби новенька копієчка.
- Ну звісно ж, Елас, ти права! Якщо тобі буде зручно, то давай зустрінемося біля центральної криниці одразу після заходу сонця.
- Чудова ідея.
- Тож домовилися!
Соаф помахав рукою та поспішив до Теро.
- Не кажи, що ти її закадрив! – недовірливо буркнув товариш. – Я ніколи не повірю, хоч стріляй.
- Уяви собі! Вона попросила себе якось вразити, і я розповів їй про те, що знайомий зі справжнісіньким відуном! Вона і зацікавилась.
Очі Теро злісно спалахнули, і він різко вчепився у темний рукав Соафиної туніки.
- Ти у своєму розумі! Ти ж не знаєш, хто це! А якщо вона одна з тих, хто знищує відунів?! Ти ж ставиш у небезпечне становище бідолашного сліпого дивака! А що, якщо вона з невидимих?! – Теро зірвався на злий шеріт, котрий більше походив на сипіння змії.
- Тихо, тихо! – Соаф вивільнив рукав із ціпких пальців Теро. – Я був неправий. Але більше і слова їй не скажу про відуна – хай мене грім поб’є, коли брешу! Зате у мене є шанс продовжити наше чудове знайомство із цією кралею.
- Жінки згублять тебе, Соаф. – Теро глянув у той бік, де сиділа білява незнайомка. І не повірив своїм очам: поруч із нею сиділа місцева повія Мароська та щось розповідала, відсьорбуючи із керамічного горнятка. – Боюся, друже, що ти підчепив хвойду. Гля!
Соаф і собі повернув голову. Елас не збрехала – у неї було побачення.

- Час невладний над тобою, Маро! – засміялася Елас, розглядаючи веселі іскринки у куточках Мароськиних очей.
- Я б сказала тобі рецепт своєї молодості, однак, боюсь, ти мене не зрозумієш... – кокетливо зашарілася жіночка, накрутивши на палець біляве пасмо волосся.
- Так, краще не кажи з цього приводу нічого, бо накличеш гнів доньки Санни! – із удаваною серйозністю пригрозила кулаком Елас. – А як взагалі справи?
- Все йде своїм ходом. Виконуємо завдання, збираємо інформацію. А ти якого норона сюди забрела? Гуляєш?
- Хотілося б! Однак на цей раз я у справі. – Елас прихилилася ближче та стишила голос. – Чула, що Родзієвич зовсім голову втратив і нікому не довіряє. А мені якраз Читать далее...

Якщо вийти в ясний день на Лелечий пагорб, то уся столиця Торканії постане мов на долоні. Одноповерхові будиночки, широчезні бруківчані вулиці та милі парки зі ставками. В такому місті було чудово мати велику сім’ю і періодично обсмоктувати останні новини з сусідками. У такому місті по вечорах між будиночками гуляє запах пиріжків та чаю. Городяни виходять на ганок та насолоджуються погожими вечорами, перегукуючись із перехожими привітними фразами.
Вайро зняла собі кімнатку у затишному будинку. Жінка-господарка довго не зважувалася довірити своє помешкання малолітньому хлопчині, однак Вайро підкорила її своєї ввічливістю та тяжкою калиткою. Кімнатка була надзвичайно світла та чиста, її підлогу вкривав товстий килим, а крісло та канапа були заслані м’якими волохатими ковдрами. Ніжно-зелені стіни привітно гралися із сонячними зайчиками, і вся кімната від того ставала дуже легкою та позитивною.
Наступний день якраз випадав на третій день тижня. Тому Вайро вирішила спершу дізнатися, де знаходиться колиба “Дощова”. Знайти її виявилося нескладно, однак зайшовши всередину, Вайро відчула, що потрапила у інший вимір. На відміну від тихих затишних вуличок Лозури, у колибі панував повний безлад та страшенний шум. П’янюжки горлали своїх диких пісень, від людей несло кислуватим смородом немитих тіл за кілометр. Покрутившись, Вайро так і не знайшла вільного столика. Нічого робити – підсіла до молодиків, що більш-менш по-людські виглядали в цьому закладі. Двоє незнайомців ввічливо кивнули Вайро та продовжили потягувати своє пивасико.
Колибщик у неохайному вбранні та брудному фартухові, підійшов прийняти замовлення. Вайро попросила чогось м’ясного та кухля керу, якщо він у них хороший. Молодики покосилися на альварку.
- Слухай, а ти не зелений для того, аби пити кер?
Вайро похмуро зиркнула на незнайомця.
- Чого вам чіплятися? Пили б вже. Ви мені не батенько з матінкою.
- А де ж батенько? Видно, аби побачив тебе тут, то дупу надер би.
Бісики грали в очах у молодиків. Вони хвацько перезирнулися.
- Я не знаю своїх батьків... – ще більш похмуро пробурмотіла Вайро.
Незнайомці трохи зам’ялися. Врешті, однин з них представився.
- Я – Соаф, а це мій друг Теро. Не ображайся на нас, ми не хотіли тобі зла.
Колибщик приніс замовлення, і Вайро з огидою вловила неприємний запах таки перекислого керу. Вона так давно не пила цього напою таким, яким йому належало бути!
- Та пусте. Я – Вайро.
- З яких країн ти, Вайро?
- А що, по мені видно, що я немісцевий? – насторожено запитала дівчина.
- Та ні, просто у цій дірі місцевих немає. Це, розумієш, така собі помийна яма для заїжджих...
Один із “клієнтів”, нализавшись, як сивий чорт, гримнув щось нерозбірливе на всю колибу і приправив свою небагатослівну промову добрячим “бабах” кулаком по столу. Вайро поморщилась.
- Що яма – то це точно. Але й ви на більшість завсігдаїв не схожі.
- Ти правий, юначе! Ми з Гарони, приїхали на відпочинок сюди – світ побачити. То звідки ти?
- Я з Торканії, з провінції. Може чули про Ромашкову долину?
- Та ні, - відмахнувся Соаф, - ми ще тут навіть найбільших міст назви не вивчили. А ти тут чого?
- На навчання приїхав... – безтурботно відповіла Вайро, прожовуючи шматок жорсткого м’яса.
- Що за навчання? Не чув, аби Торканія славилася навчальними закладами...
- Може чули про нову військову елітну школу? – байдуже поцікавилася Вайро, в той же час фіксуючи будь-які відтінки емоційна лицях співрозмовників.
Теро підняв брову.
- Я чув. Та і Соаф, думаю, чув. Однак я знаю, що туди з вулиці людей не беруть...
- Не хвилюйтеся, то мої проблеми.
Нові знайомі Вайро ще перекинулися кількома словами, а потім вирушили геть виразивши надію ще колись здибатися із “милим юнаком”.
Вайро ще трохи посиділа та послухала, а потім вирушила спатоньки у свою чудову кімнатку. Адже завтра такий важливий день!

Вайро вже добряче знудилася у “Дощовій”. І місто було нудне та обивательське, і колиба смердюча та брудна. По залу пройшлася пара. Жінок Вайро в колибі практично не бачила, однак ця єдина, з’явившись, наштовхнула Вайро на роздуми з приводу переваг чисто чоловічої компанії.
Повненька дівка заливалася противним реготом, пошло жартувала та крутила задом перед спітнілим товстим дядьком років сорока п’яти. На ній було огидне рожеве плаття та купа нижніх спідниць, а копна підкручених прядок кумедно підскакували в такт її ході. Дядько вщипнув дівку за бік та смачно поцілував, лишивши на щоці лискучий слід від жирних губ. Вайро скривилася і втупилась у тарілку, на якій скромно мостилися пара перемерзлих картоплин.
Однак дівка, все ще регочучись, гепнулась на лаву за Вайрин столик. Розпашіла, вона скрутила дулю дядькові та гукнула:
- Гей, колибщик! Ану керу мені та моєму юному другові! – і вона ткнула пальцем на Вайро.
Колибщик заметушився біля прилавку, а вся колиба затряслась від реготу.
- Охо-хо, краля Мароська знайшла собі нового коханця! Що, на молодих потягнуло?
Мароська тріпнула світлими кучерями та навалилася на стіл своїм Читать далее...