- Охох, проклянете ви ще той день, коли опинились у тому клятому торканійському болоті...
Бородань був не в дусі, понуро їхав на своєму льнурнові врівні з хурою, на якій вихворувалися Вайро та Колеф. Останні почувалися вже значно краще, Колеф навіть відчував, що міг би їхати верхи, однак ніхто не пропонував йому вилізти з фургону. Вайро ж перенесла лихоманку куди тяжче. Вона сиділа зелена, голова їй крутилася навіть коли вона просто підіймалася з лежанки, дівчина схудла і ослабла так, що її неможливо було впізнати.
- Що з нами буде, Проорпе? - поцікавилася Вайро, подавши слабкий голос.
- А кат вас знає, впали ви на мою голову! Ви не дурні, самі розцінюєте всю невигідність вашого становища. І вбити я вас не можу, бо власними руками з того світу підняв. То просто, певно, передам вищому керівництву. Не хочу брати на себе ніякої відповідальності!
Проорп якусь мить їхав мовчки, потім підігнав льнурна вперед. Колеф, що до того довго дивився на свої руки, очевидно, розмірковуючи над чимось, враз подумки зважився і окликнув бороданя.
- Мені потрібно з вами поговорити!
- Говори.
- Ні, наодинці...
Проорп похитнувся у сідлі, від’їхав трохи вперед, і покосився через плече на Колефа.
- До найближчого привалу я нічим тобі не зараджу в цьому плані.
- Це дуже важливо, - різко сказав Колеф, - Я запевняю вас!
Проорп пришпорив льнурна, а за мить вернувся ще з одним таким самим звіром, вуздечка якого була прив’язана до сідла Проорпа. Колеф без слів усе зрозумів, і на ходу переліз на звіра. Вони від’їхали від хури, Вайро лишилося тільки розглядати понурі осінні пейзажі навколо. Скоро дівчину зморив сон, а прокинулася вона від того, що хтось штурхав її.
Розплющивши очі, Вайро побачила бороданя. Він сидів у хурі, на ковдрі біля Вайро була вивалена купа лахміття. У відхиленому полотнищі, яке покривало хуру, виднівся Колеф верхи на льнурні.
- Одягни ось це, - звелів Проорп.
- Що сталося? – запитала Вайро, кинувши погляд на Колефа. Той мовчки підтвердив слова Проорпа.
Вайро витягнула з купи великуваті на неї старі брунатні штани, чорну сорочку та чорну куртку, явно більшу на кілька розмірів. Натягнувши все це на себе, Вайро старанно підкотила рукава куртки і штани на поясі. На жаль, паска на було, зате були чоботи. Не її, затоптані загоном у багно, а доволі симпатичні жіночі чобітки, що невідомо звідки тут взялися. Чобітки прийшлися впору, може, трохи великуваті, але загалом нічого так.
Проорп кивнув. А потім враз сухо сказав.
- А тепер вистрибуй з хури і забирайся на всі чотири сторони!
Дівчина вражено кліпнула очима і швидко похитала головою.
- Ні...Куди? Де ми? – потім глянула на Колефа, - А ти?
- Я лишаюся тут, - холодно сказав Колеф.
- Як?! А чому я не можу лишитися?
- Бо інакше ти помреш, - розвів руками бородань.
- А Колеф? – запитала Вайро.
- Зі мною все гаразд буде... Вайро, я тебе прошу, не пручайся. Біжи, ти сильна дівчинка, ти виживеш. У тебе буде шанс... Це загін Союзу, розумієш? Вони не лишать тебе живою.
Колеф глянув на бороданя і заговорив до нього по-наканські. Проорп кивнув, і смикнув Вайро за руку. Дівчина дивилася на Колефа і нічого не розуміла... Він говорив по-наканські! Проорп смикнув її за руку ще раз та скинув з хури на землю. Вайро покотилася, боляче забившись, і влетіла у кущі. Піднялася на коліна, потираючи ушиб. Вершники віддалялися, ніхто на неї навіть не обернувся. Починала боліти голова. Вайро відчула, що бік її промок (очевидно, втрапила у калюжу), однак очі все так само невідривно слідкували за загоном. Вона була безсила щось змінити.

Дівчина вже другий день брела лісом. Вночі вона так і не зімкнула повік, бо її пробирав собачий холод. Ще вчора Вайро зорієнтувалася на місцевості, і вирішила, що якщо йтиме на північ, то вийде до Торканії. Хоча б скерували її...
Вона думала про Колефа і знаходила єдине пояснення недавньому повороту подій. Скоріш за все, Колеф виконував ту саму функцію в школі, що й вона. Тільки працював він на Накан. Що ж, це пояснювало, чому він так і не відкрив, що саме вивчали “старші” на своїх заняттях, і через що втечу з Елітної школи її керівництво не могло спустити колишнім учням з рук. Атож! Вайро досі прокручувала перед очима ті моменти, коли вони з Колефом відлежувалися в канаві, а повз них мчали верхи на касинах люди зі Школи, відправлені на пошуки втікачів. Згадувала, як бігли вони щодуху, а погоня наступала їм на п’яти, тоді втікачі залізли на дерево і причаїлися в його густому гіллі, пропустивши переслідувачів вперед. Тоді вона справді боялася, бо не мала ні меча, ні вірного птаха.
Втомлено Вайро опустилася на землю, прихилившись спиною до розлогого дерева. Їсти хотілося страшенно, тож вона витягнула з кишені кислих райських яблучок і прийнялася гризти їх один по одному. Ліс був багатий на плоди, в ньому росло безліч грушок-гниличок, а коли Вайро натрапляла на озерце, то викопувала коріння осоки – воно було солодким і соковитим, хоча і віддавало мулятиною. Вайро не звикла бути сама, тож почала з собою розмовляти.
- Ну я виберуся, звісно ж виберусь! Цей ліс мусить десь закінчитися, почнуться поселення. Трясця, я ще після хвороби слабка, так би за день проходила б куди більше. Ай, падлюка Колеф! Добре, хоч живою оставив. А казав: торканієць я, торканієць! Такий самий, як я! У-уф...
Коли пройшло ще два дні, а ліс навіть не думав закінчуватися, Вайро почала помітно нервувати. Вона йшла вперед чисто автоматично, вночі перемерзала, не висипалася, потім під ранок забувалася у тривожному сні, знову вставала, знову йшла. І лише у хвилини відпочинку починала досадувати. Хотілося їсти, руки нервово тремтіли, від постійного холоду зводило суглоби, у голові нав’язливо крутилися дурні фрази.
Дівчині часом здавалося, що вона зовсім втратила людську подобу. Шкіра на її руках зашкарубла і потріскалась, лице обвітрилося, нижче живота боліло. Вайро відчувала, що вона брудна, агресивна, із звірячим виразом обличчя.
І ось якось вдень Вайро відчула запах диму, що пробився крізь пахощі прілого листя та мокрих гілок. Вайро побігла вперед, хоча то був не біг, а легкий підтюпець, і скоро побачила невисоку порослу мохом хатину та кілька господарчих будівель. Це все тулилося на галявині, двері в хату було відчинені, а на призьбі спав товстий кіт. Навколо хати хилили голівки пожовклі квіти багряних айстр, а за будинком тягнувся городець, на якому порпався господар. Щоправда, Вайро побачила лише господарів зад, однак той зад свідчив про немаленький зріст і силу власника.
Господині видно не було. В сараї фиркотів та трусив вухами обсмиканий касин, чий різкий запах був чутний навіть з того місця, де причаїлася Вайро. Дівчина гризла нігті і косилася на відкриті двері хати. Димар курив, тож, очевидно, топилася піч. Вайро вирішила запитати чоловіка, скільки їй ще йти до поселення. Він, певно, нагодує її.
Ні, не нагодує! Вайро сама до себе похитала головою. Вони всі жадібні, особливо такі самітники, як цей. Раптом дівчина відчула запах гарячої їжі і це скрутило їй голову. Ноги самі понесли її до хати, вона забігла всередину, і не пам’ятаючи себе, роззирнулася навколо. На столі стояв чорний закоптілий каган, прикритий полумиском. Вайро вхопила його – ще теплий.
Прижавши до грудей, вона драпанула геть, у зарості. Господар все так само порався на городі, а дівчина бігла і бігла. Полумисок злетів, і Вайро в ніс ударив запах пшоняної каші зі шкварками. Дівчина впала на землю і кинулася їсти, зачерпуючи кашу руками. Руки, куртка, штани і писок її перемазалися сажею. Однак вона на те не зважала. Втамувавши голод, Вайро враз зігнулася від сильного болю в животі. Заплакала. Якусь мить сиділа нерухомо, аж доки не відчула, що її зморює сон. Поставивши осторонь казана, воно нагребла навколо себе купу опалого листя, на коліна натягнула куртку і опустила голову на груди. Сон, що накотився на неї, був настілки сильним, що Вайро не тривожив ні осінній холодний вітер, ні волога земля.

Дівчина пробиралася лісом, орієнтуючись на свій нюх. Під ногами хлюпала вода, а звідкись так приємно пахло домом. Вайро ніяк не могла збагнути: якщо до поселень так далеко, то що тут роблять люди?.. Дівчина вирішила стримати своє безумство, зібратися з силами, з думками, підійти та поговорити із мешканцями лісу...
Невдовзі показалися порослі мохом будівлі. Від постійної вологи дерев’яні дахи протрухлявіли, хиткий паркан обрушився і лежав долі непривабливою купою темних дошок. Наскільки Вайро зрозуміла, жилою була лише одна продовгувата дерев’яна халупа, з димаря якої валив густий дим. На лавці сидів неголений чолов’яга у потріпаній стеганці і виточував щось з дерева. На двір з хижки вийшов інший дядько, приблизно такого ж віку що й перший, та вилив помиї. Покрехтів. З хати долинав гучний регіт ще кількох чоловічих голосів.
Вайро принишкла. Підходити до хати їй не хотілося, однак іншого виходу вона не мала. Тож переборовши себе, альварка рішуче вийшла на відкритий плац перед будівлями.
Чоловік підвів очі від своєї роботи і якусь мить зміряв її очима.
Вайро не довелося заговорювати першою. Чоловік сам гукнув непомірно голосно як для лісу.
- Шо ти за мара така?
Вайро здригнулася, і чомусь озирнулась, ніби запитання адресувалося не їй. Врешті вона заговорила, сама злякавшись від хрипоти свого голосу, який з болем виривався з горла.
- Скажіть, дядьку, як мені до міста вибратися?
Тим часом з халупи вибралися на світ інші мешканці. Окрім того дядька з помиями поруч стояло та реготалося двоє хлопців молодше, із жовтими зубами та багатоденною щетиною.
Замість відповіді чоловіки подарували дівчині ще більш гучний вибух сміху.
- Хо-хо! – Зрештою перервався дядько на лавці, - Як же ти сюди забрело таке, га? То всьо, шчитай ти тута навіка!
Молоді так заходилися сміхом, що аж били себе по ляжкам.
- Ти, Синій, лучче спитай, діваха вона чи хлоп?
- Шо, не бачиш, шо діваха? – гиркнув той, кого назвали Синім, і тицьну пальцем у Вайро, - Роззуй очі, Дитя!
- Та де бачу? Ні цицьки її, ні піськи ше не бачив. Гля! Плоске і худюшше, що твій хлоп недокормлений.
- Голос дівачий, - зауважив другий молодий, почухавши коротко підстрижену голову. Він вже пересміявся і виглядав зацікавленим.
І ось приблизно з цього моменту Вайро таки пожалкувала про те, що видала себе. І вирішила дременути геть. Озирнулася.
Синій помітив цей хуткий порух, відклав роботу і підвівся.
- Ти, бачу, тікать зібралася? Оце так, га?
Він простягнув до неї свої руки, і в цю мить Вайро зірвалася геть.
Однак не все вийшло так просто. Доки дівчина петляла поміж дерев, двоє молодих помчалися навперейми, легко перескочивши через повалений тин. Вайро з досадою відчувала свою слабкість, голова її крутилася, а ноги підкошувалися від нервування. Чолов’яга, котрий виливав помиї, тепер стояв на ґанку і жваво жестикулював, намагаючись спрямувати переслідувачів у вірне русло.
Опинившись в оточенні, Вайро зрозуміла, що їй не втекти. Краєчком ока вона побачила праворуч від себе довгу палицю, кинулася до неї і за мить тримала в руках. Синій зробив ривок, аби схопити її, і вона з усієї одурі лупанула дубцем по його голові. А дубець, зрадливо тріснувши, розламався. Був надто трухлявий...
Однак удар настільки розлютив Синього, що той загарчав, наче звір, і схопив Вайро за шкірки. Наче кошеня підняв її над землею, комір куртки болюче впився Вайро у шию, перекривши дихання. Вона пручалася та кашляла, але все даремно. Синій заніс її до хліва, де різко пахло касинською уриною, та кинув на купу сіна з гноєм. Сам же з риком накинувся на неї та всадив кілька смачних ляпасів.
- Сиди тута, щеня паршиве!!! Тікати, ге? Битися? Знать будеш, як таке творити, сучаро!
Синій вийшов із хліва, плюнувши через плече. Наче у тумані Вайро бачила перекошені від зацікавленості лиця двох молодиків, що намагалися розгледіти її через широкоплечу постать Синього. Синій же з грюкотом закрив за собою двері, а знадвору – Вайро добре це чула – клацнув засув. Хлів наповнила півтемрява і без доступу свіжого повітря сморід справді став неймовірним. Вайро утерла кров, що сочилася з розбитого носа та губи, і переповзла ближче до прив’язаного касина, від якого хоч і смерділо, однак йшло тепло. Звір напружився і фиркнув. Вайро погладила його закуйовджену шерсть і примостилася у куточку. У хліві не було навіть вікон. А двері були зроблені ой як гарно. Навряд чи їй вдалося б зараз вибратися з полону.
Дівчина просиділа закритою доволі довго, напевне, до ранку, доки двері не відчинилися, і чоловік, що виливав помиї, не приніс касинові сіна і дерті. Чоловік аж ніби гидливо покосився на Вайро, а потім кивнув у напрямку вулиці:
- Можеш вийти.
Вайро обережно, боком, вийшла надвір. Там одразу натикнулася на великого ржавого чана, біля якого стояв Синій та неприємно посміхався.
- Будемо тебе мити. Бо інакше у хату не пушшу! Роздівайся, хутко, давай! Повторювати не буду, - і, обернувшись до хати, голосно гукнув, - Хлопці! Дитя, Їжак! Тягніть воду!
З хати мов по команді вивалилося двоє молодиків, що тягли по відру води з якого йшла густа пара.
- Чого стоїш, мов нежива? – запитав Синій, глипнувши на Вайро.
Тим часом з хліва дядько вивів касина і запрягав його у хуру, все косячись у бік Вайро та посміхаючись.
Дівчину всю колотило, а перед очами стояв туман. У голові билося нав’язливе “що буде?”, руки тремтіли, а дихання збивалося.
- Так, хлопці, бачу потрібна допомога...
- Сама! – фиркнула Вайро, уявивши, як їхні брудні руки торкаються її.
Вона хутко зняла з себе одежу, лишившись тільки у спідньому, і без зайвих вагань ступила у ржаву балію, трусячись від осіннього холоду, що вже дихав зимою, навіть без згадок про літо.
- Лови! – гукнув Синій, кинувши їй кавалок коричневого мила та мочалку.
Їжак та Дитя, які, судячи з усього, перманентно перебували у гарному гуморі, давлячи либу від вуха до вуха та хвацько ухаючи, почали лити воду Вайро на голову. Дівчина спершу зіщулилася, чекаючи, що на неї виллється кип’яток, однак вода була просто дуже теплою, в самий раз для купання.
Дівчинка почувалася зажатою, однак все ж намилилася, потерла голову, тіло... Її били дрижаки стояти мокрою в той час, коли надворі так зимно, тож вона з натяком глянула на хлопців. Вони знову злили їй воду. Мило неприємно щипало очі, Вайро плювалася, однак все одно раділа теплу. Зрештою все скінчилося і Їжак жестом вказав їй на хату. Вайро все зрозуміла, і поспішила в дім.
А там... Там було так тепло! Піч розігрілася так, що здавалося, ніби зараз почервоніє від жару, навіть земляна підлога не холодила. Де-не-де долі валялися старі ряднини і стояли миски із засохлими залишками їжі. Це були лиш сіни, а далі хата виявилася куди просторнішою, ніж здавалася знадвору. У ній було дві кімнати, розділені засмальцьованою завіскою. Підлога у кімнатах була устелена зачовганими тонкими килимками грубої роботи, до печі першої кімнати були прироблені дерев’яні лежанки, у наступній кімнаті – Вайро не бачила, але здогадувалася – з якою одним боком також межувала піч, скоріш за все, було зроблено так само. Старий стіл заставлений мисками та відрами, масляні лампи на підвіконнях крихітних вікон і купа мотлоху посередині.
Їжак, хлопець із малоприємним аж синім від щетини обличчям, невисокий, але коренастий, заходився порпатися біля купи. За мить він витягнув довгу чоловічу сорочку, доволі линялу, але цілу. Невдоволено покосившись на Вайро, з якої стікала вода, він кинув їй сорочку. Дівчина впіймала та відвернулася, аби переодягтися. Їжак і не думав залишати її у спокої. Натомість він сів на лаву, збоку від Вайро, та, примружившись, мовчки спостерігав.
Дівчина все робила дуже швидко, від чого її руки заплутувалися у рукавах, а мокра одежина ніяк не хотіла зніматися. Їжак посміхався.
Вайро хотіла щось огризнутися до нього, однак вирішила не показувати ні йому, і нікому з його дружків, своєї злості та невдоволення. Махнувши про себе рукою, Вайро повністю скинула одежу і вдягнула суху сорочку.
- Іди поспи, як хош. Ти худюшша.
- Я їсти хочу... – сказала Вайро, і нав’язлива думка про їжу накрила її з головою.
- Буде тобі їсти...
Дівчина пройшлася по кімнаті, розглядаючи прибиті до стін погано оброблені мисливські трофеї.
- Я зможу звідси піти? – врешті зважилася запитати вона.
Їжак відхилився до стінки і посміхнувся із щирою дитячістю.
- Коли хош, тоді і йди. Якщо в самій сорочці не даси дуба. А якшо знаєш, шо замерзнеш, то сиди лучче у хаті. Будеш нам обід варити, прати і різні різності робити на продажу. Пойняла?
Вайро нічого не відповіла. Авжеж, вони забрали її одежу. І тепер вона не може нікуди піти. У цих краях не бувало лютої зими, однак навіть такої погоди, що зараз, достатньо для того, аби не вийти живою з лісу. Що саме цікаве, поселення мало би бути десь поруч, адже Вайро бачила ледь помітну ґрунтову дорогу, а касина запрягали у хуру. Тож якщо йти дорогою, то можна вийти до людей... Всі дороги кудись ідуть!

... На третій день повернувся Фірк, привізши навантажену провізією хуру. По ранках ліс вкривався памороззю, хоча вдень це розтавало, і під ногами знову ставало сльотаво.
Фірк поправляв свою хутряну облізлу шапку та відпускав сальні жарти стосовно якоїсь Люньки. Чоловіки вивантажували мішки з хури на землю, зливаючись із навколишнім світом моху та вологості у своїх брудних одежах.
Вайро відвернулася від вікна і знову прийнялася прошивати цупкою навощеною ниткою зимову куртку Синього. Вона знудилася страшенно за ці пару днів, їй хотілося на вулицю, хотілося рухатися, а не сидіти закритою у чотирьох стінах. Сили повернулися до неї, вона почувалася просто чудово, та ще й годували її тут дуже навіть непогано. Спала вона на полу разом із Дитям та Їжаком, їй було страшенно жарко, бо спала вона під самим боком пічки, однак висипатися могла зранку, бо ніхто її не будив та нікуди не гнав. Прокинувшись, вона одразу готувала сніданок на всіх та отримувала завдання на день. На цьому її спілкування із господарями закінчувалося.
Фірк увійшов до хати, з грюкотом скинувши брудні чоботи у сінях. У повітрі одразу завитав дух давно не праних онуч, а також дух тютюну та хорошого такого перегару. Фірк довго дивився на Вайро, аж доки не просяяв.
- Мала! Так ти ж таки дівчина! І пика у тебе нічого, правда що мняса нема, то нема. Мов у хлопаки. Ну то ніччо. Знайдеш когось із ооотакою кабакою, то він тебе із рочок повезя, і буде у тебе і срака, і цицька.
Вайро кліпнула очима і знову взялася до роботи. Вона трохи нервувала в присутності господарів, голка зіскочила і боляче вколола їй палець. Дівчина висмоктала кров і прискіпливо оглянула ранку.
Фірк тим часом підтягнув до неї об’ємистого, але, судячи з усього, неважкого мішка, і висипав його вміст однією купою перед Вайро. А у мішку виявилися дивні насіннєві коробочки, що по формі нагадували огірки, тільки із звуженими і трохи припіднятими кінчиками. Потім Фірк заліз на піч, та дістав звідтіля ще кілька мішечків поменше. В одному була мілка тирса, в іншому – купа найрізноманітнішого пір’я. За мить перед дівчиною поставили ще й глечика із в’язким клеєм та моток ниток.
Фірк задоволено глянув на Вайро. Та досі не розуміла, що від неї хочуть.
- Будеш нове ремесло освоювать.
- Що оце?
- Дивися. Другий раз повторювати не буду.
Фірк взяв один стручок та вправно розлущив його. З середини випали кругленькі коричневі насінинки із причепленими до них ватяними ниточками. Посередині суцільного боку стручка чоловік проробив дірочку шилом, і вставив туди мотузочку, зробивши з одного кінця вузлика (щоб не висковзнула із дірки), а з іншого – петельку. Фірк випотрошив коробочку, натомість туди набив тирси і залив усе клеєм, потім зліпив стручок назад, як і до потрошіння, та скрутив мотузочкою, аби стручок із тирсою склеївся міцно і правильно. Потім вставив з одного боку просто у щойно склеєну щілинку шматочок стовбура пір’їнки, розщепивши її надвоє. Потім з іншого боку встромив пишну красиву пір’їну, наклавши на неї пір’їну поменше. З боків встромив дві однакові пір’їнки. Потім глянув на Вайро.
- Нічого не нагадує?
Дівчина зіщулила око і відповіла:
- Трохи нагадує пташку.
- Отож! Даси їй підсохнути та розмотаєш. Потім із насіннячка зробиш очі. Розмалюєш їх і приліпиш пташці на голову. Потім розмалюєш тільце. Нам таких пташок потрібні сотні!
- Навіщо?
- Не твоє діло. Роби!
Вайро лише стенала плечима і відклала куртку. Що ж, пташечки так пташечки.
Чоловіки святкували повернення Фірка. Вони розпивали перекислу медовуху та співали сороміцьких пісень. Дівчині було ніяково, і вона перенесла роботу у іншу кімнату, кривлячись від гучних вигуків та незрозумілих реплік. Вже було пізно, однак спати Вайро навряд чи могла б. Вона робила пташок, розкладаючи їх довгими рядами.
Враз ряднина-заслонка відчинилася, і у кімнату, гупаючи та похитуючись, увійшов Дитя. Дитя був розпашілий (і не дивно, у хаті, як завше, перетопили), без сорочки, у одних лише штанях, туго обмотаних линвою замість паска. Вайро давно вже захоплювалася дивною вродою Дитя. Він був чоловічно красивий, із вольовим підборіддям, різким поглядом, трохи укороченим чолом. Правильні риси обличчя чомусь сприймалися не спокійно, а хвилююче, тож врода його була таки нестандартною. Хоча це і не робило його меншим виродком, ніж він був насправді, відмітила про себе Вайро.
Дівчина подумала, що Дитя прийшов спати. Однак Дитя спати ще не хотів, натомість звелів Вайро встати. Чисто жіноче чуття підказало Вайро, що треба тікати. Однак вона сиділа в кутку, у самій сорочі, навіть без мештів, і не могла нічого зробити. З сусідньої кімнати долинали крики і регіт, а Дитя стояв перед нею і критично оглядав з ніг до голови. Дівчина хутко і непомітно увіткнула собі у рукав голку, і вся напружилася, готова стрибнути у будь-який момент.
Похитнувшись, Дитя підійшов до неї і без зайвих церемоній підійняв за карк вгору. Кинув на піл та навалився усією вагою тіла. Вайро заборсалася і хотіла заверещати, однак Дитя міцно стис їй рота рукою. Його сили було достатньо, аби однією рукою затискати Вайро рота, а іншою задирати поділ сорочки. Вайро гамселила щосили Дитя по спині, але той не зважав. І навіть умудрявся одночасно розв’язувати собі штани. Зрештою, чоловік розлютився і скрутив Вайро руки так, що вона не могла вже ними вільно розмахувати. Вайро не кричала. У голові паморочилося від переляку, і зовсім недоречна думка про якусь гордість не дозволяла дівчині видати хоча б звук.
Однак за спиною у Дитя хтось загарчав, і з того рику ледь вирізнялися слова.
- Відвали від неї, вирррродддкууу!
Дівчина ледь підняла голову і побачила Їжака, скривленого, із червоними очима та аж набухлими м’язами. Сині жили виступали на його спітнілих скронях, і весь його образ більш нагадував тварину, ніж людину.
Вайро ніяк не могла сподіватися на те, однак враз отримала захисника. Дитя відірвався від Вайро і вишкірився на товариша, лютого, як чорт.
- Іди ік бісу, сучий ти сину, вже дістав своїми соплями! Доки ждати маємо? Ми команда, хай їй грець, ми спільнота, і у нас усе мусить бути обшше. І вона теж!
Їжак кинувся до Дитя та з силою рвонув його за плечі. Той відскочив та обернувся до Їжака, готовий кинутися на того навкулачки. Обоє аж почервоніли з люті, жили набухлі, кулаки стиснуті.
Вайро у той час хотіла дременути геть, однак чоловіки закрили прохід, та і в іншій кімнаті сидів Фірк із Синім, доглушуючи решту медовухи. Врешті, очевидно хтось зі старших таки почув, що в кімнаті по сусідству щось негаразд. Ряднина відхилилася, і до кімнати зазирнув Синій.
Хоча він випив значно більше молодих, та його загартований у неодноразових попоїщах організм тримався найстійкіше. Йому достатньо було одного погляду на лютих, мов чорти, хлопів, аби здогадатися, де собака зарита. Та Синій був у надто гарному гуморі, тож, пускаючи бісики з очей, просто сказав:
- Дитя, облиш її. Їжак сказав, щоб ніхто не чіпав дівки. Тож давай поважати його.
- То все соплі! – обурився Дитя, на що Їжак так люто загарчав, що змусив суперника відступити на крок назад.
- Затнися, Дитя! Інакше вуха надеру, - гаркнув Синій, - Дівко, нічого слюні мазать, пойдьом із нами за стола! Давай-давай! Ніхто тебе не троне, а як троне, руки поодриваю!
Вайро прошмигнула у іншу кімнату і сіла за стіл. Їй було так прикро від того, що обличчя її заплакане, хоча вона зовсім плакати не хотіла, і з усієї сили трималася, але воно гаряча солона вода з очей лилася сама. Серце її калатало, немов божевільне. Напружено ступаючи, слідом за нею увійшли Їжак та Дитя, пожираючи одне одного їдкими поглядами. За ними йшов Синій, на ходу знявши із гачка стару потріскану мандоліну, прикрашену червоною стрічечкою.
- Зара я вам, сучим синам, зіграю... – сказав Синій і бринькнув.
Очевидно, на мандоліні часто грали, бо вона не була настільки розстроєна, як могла б. Синій усміхнувся, закатав рукава і заспівав.
Вайро мало не підскочила, бо почула таке, чого аж ніяк не очікувала почути тут, серед лісу і цих дивних людей, на самому краю землі. Певно, той голос, який вона почула, був самий красивий голос з усіх, що вона чула за життя.
Мені себе шкода, мені з себе гидко:
Два розумних коти – і побились за дірку!
Закохані в право чужим володіти –
І як їх тепер обох усмирити?
Мяу!.... Маауауауаууууу!!!
Мау!!!!
Вайро враз зареготалася від тої пісеньки; хай їй грець, але вона її знала! Усі переживання враз вивітрилися з її серця, неначе випадковий п’яний страшний сон. Адже це була одна із тих сороміцьких пісеньок, котрі вони, ще дітьми, співали по підворіттях, і за які малим келькійцям добряче перепадало від дорослих. Правда, мотивчик був трішки іншим, і слова інакші. Однак Вайро, що обожнювала цю пісню, не втрималася, і заспівала далі сама:
- Я здохла, мур-мяу,
Засмерділась, мур-мяу,
Облізла, втопилась, розбилась, згниваю!
Мені вже всі бійки у самих печінках
Ля-ля-ля...
Вайро поморщилася, аби згадати слова, однак тут на поміч прийшов Синій і вони хором закінчили:
Кішка здохла, хвіст обліз,
Хто полюбить, той і з’їсть!
Кішка здохла, хвіст обліз,
Хто полюбить, той і з’їсть!
Кішка здохла, хвіст обліз,
Хто полюбить
ТОЙ І ДУРЕНЬ!!!!
Га-га-га-га!!!
- О, ну якщо наша дівка уже співа, то, знач, Їж, тобі нічого боятися! Га-га-га!
- Тааак.... Тільки наші хлопи через дірку побитися можуть! Мужику то ганьба! – Фірк хльоснув долонею об коліно, - Наваліцця на борщ, уй укусний! Давайте пить-гулять, бо, мо’, завтра й помрем.
Вночі, коли Дитя гучно захропів, Їжак ткнувся носом Вайро у плече. Дівчина із зусиллям відігнала від себе дрімоту та розплющила очі. Їжак не спав. Вайро відчувала, що у повітрі повисла якась невимовлена фраза, тому змушувала себе дивитися у темряву і не піддавалася сну. Зрештою, Їжак тихо сказав:
- Ти дуже... Дуже – він виділив останнє слово, - схожа на мою сестру. Розумієш? Я не дам їм тебе торкнутися. Моя сестра – сама добра діваха. Мене, бува, батя поб’є, а вона приголубить. Їй потім за то уй як перепадало, та діваха була така, шо не сцяла, все ‘дно за мене горою. А потім батя бухий був, хай би його живого черви із’їли, взяв та трахнув малу... Ай!
Їжак засопів і змовк. Потім продовжив:
- Порвав її усю там. Кров текла. Я не знав, що ізробить, мамка давно вже в землю пішла, кого питать? Шось робив там, а вона заслабла, а потім...і умерла. І..
Хлопець знову помовчав, збираючись із думками, і заховавши носа у Вайриному плечі, а потім хрипло закінчив:
- Знаєш, мала... Всяко у моїй жизні бувало, та нікогда я не робив того... І не дозволю... Мене верне...Трясця йому в дупу...