Ставок їжачився від прохолодного осіннього вітру. На середині його тіло було чистим, чорна вода ховала під своїми одежами цікаві очі рибин, однак самі підступи до ставка відчайдушно захищали зарості високого очерету. Такого очерету, з якого невибагливі малолітні рибалки роблять вудки на невелику рибу, та й ловлять її на опаришів, а потім жарять прямо із кістками на вечерю і хрускають, мов насіння. Однак навіть у непробивному щиті очерету двоє втікачів знайшли невелику прогалину, що давала підступ до чорної води. Саме там вони і зупинилися, аби відпочити, скупатися та з новими силами рушити далі.
Дівчина зняла з себе чобіт і застогнала. Мозолі були вражаючі, пекли навіть тоді, коли до них не торкатися. Вайро подмухала на один з них і скривилася.
- Ні, легше отримати сталюкою по голові, ніж ось так мучатися...
- Дай, подую...
- Не требачки. Сама справлюся.
Страшенно кривлячись, Вайро стягнула другий чобіт, розпрямила ноги, стягла штани.
- Ой-йой... Я так лежала б довіку!
- Треба йти, Вайро... Покупаємося у ставку і гайда. Щось мені моторошно, чесно кажучи. Вони нам у спину дихають, я відчуваю це...
Колеф розтягнувся на траві, дозволяючи втомі розтектися тілом. Він сплюнув пісок, що хрустів на зубах і примружився на скупе осіннє сонце.
Вайро роздягнулася, і з огидою розмотала засалену брудну пов’язку з грудей. Рішучим рухом відкинула її геть і помасирувала собі груди. Колеф дивився в іншу сторону, натхненно роздивляючись похмуру лісосмугу.
Альварка роздягнулася, потягнулась і покосилася на Колефа.
- Я йду купатися.
- Йди собі.
- А ти не хочеш?
Колеф все так само видивлявся щось у лісосмузі.
- Я пізніше.
- Та пішли разом, ти мов здурів!
Колеф засопів.
- Ат!.. – махнула рукою Вайро і пішла до води, попутно розглядаючи грязюку, що чваркала між пальців на ногах. Останні дні дощило, добре, хоч зараз виповзло сонце.
Альварка сміливо підійшла до води і спробувала її ногою.
- Уй-йуй! Яка ж вона холодна!
- Осінь... – відповів ззаду голос Колефа, - Але мусимо помитися, бо вже смердимо.
Навколо неширокого проходу до води наче в знак згоди зашелестів очерет. Вайро не хотілось видатися слабачком, тож вона зайшла по щиколотку. М’який мул затягував ноги ще глибше. Подумки дівчина порахувала до трьох і стрибнула у воду.
Ну... Вона стримувалася, щоб не заверещати.
Однак не змогла.
Вода була надто холодною.
Колеф аж підстрибнув, потім зблід, потім позеленів.
- Ти що, головою вдарилася? Божевільна! – він підбіг до води і сам поліз у ставок, зціпивши зуби від холоду, - ти безвідповідальна безголова дівка! Вони зараз почують нас!
Вайро пірнула під воду, а коли випірнула, то повернулася до Колефа. Хлопець хотів щось сказати, але так і лишився стояти з відкритим ротом.
- Я... А...
Вайро розплилася у посмішці. Її тіло альварки вважали ідеальним: гнучке, на сильних ногах, нічого зайвого. Сама ж вона, як вихідна з Келькії, де були зовсім інші вимоги до краси, мала певні комплекси з цього приводу. А ось тепер дивилася на Колефа – і мов бальзам на рану лила.
- Вайро, ну що ти робиш... Я ж не хотів, ну не хотів бачити тебе... Ти хоч би прикрилася! Нема у тебе жалості ніякої до ближнього. Тим паче, до того ближнього, що півроку провів в оточенні виключно чоловіків...
Вайро активно розтирала собі тіло холодною водою, аби хоч якось компенсувати відсутність мила.
- Я не розумію, у чім річ? Ми з тобою товариші по службі, товариші по духу... Так чого нам соромитися?
- Я чоловік, Вайро. Деякі процеси у мені контролюються дуже слабо. Добре, хоч холодна купіль трохи остуджує. До речі, треба поспішити, бо, бррр....
- Ага....- Вайро ще раз окунулася.
Враз Колеф насторожився і підняв руку, мовчки повелівши Вайро не рухатися.
- Що? – налякано прошепотіла дівчина.
- Тихше! – цикнув на неї Колеф.
Замість відповіді на Вайрине запитання, з лісосмуги почувся важкий тупіт вершників, скрип сідел та брязкіт обладунків.
Без попереднього зговору, втікачі одночасно кинулися в очерет. Вони занурились по самого носа, і таким чином завмерли, не сміючи навіть дихнути. Невже клята школа таки знайшла своїх втікачів?
„Це яку ж таємницю несе із собою Колеф, що на наші пошуки вислали такі сили?”
Тим часом з ліска показалися перші вершники. Вайро здригнулася. Вони їхали на таких звіринах, яких вона ще ніде і ніколи не бачила. Повільні, огрядні товстошкірі тварюки, вкриті пластинками замість шерсті, з некрасивими грубими мордами і великими сумними очима. Зростом їздові звірі були десь з ібулога, однак на вигляд значно витриваліші.
Вершники все виходили та виходили з лісу. У сталевих обладунках, хто зі списами, хто із мечами. Передній їздовий тримав стяг на довгій жердині. На стязі зображувалися дві хвилі білого та синього кольору, що захльостували одна одну. Такий же знак був і на щитах. Вайро дивилася на всі очі, однак її тіло страшенно колотило від холоду, і вона мусила слідкувати, щоб ненароком не видати себе випадковим звуком.
Дівчина як не копирсалася у своїй пам’яті, однак ніяк не могла згадати такого прапору. Це явно були не люди з Елітної школи, тоді хто ж?
Вся галявина перед ставком скоро заповнилася вершниками. З лісу навіть підкотили фури із запряженими касинами. Передовий на незнайомій мові дав, очевидно, наказ спішитися. Втомлені воїни падали на землю, аби хоч трішки відпочити. Видно було, що шлях вони пройшли неблизький.
Тим часом на галявині піднявся гамір, тож Вайро могла, врешті, хоч щось запитати. З натугою розціпивши зуби, вона видавила:
- Колеф, хто ц...це?
Судячи з голосу Колефа, тому теж було не солодко нерухомо стояти у крижаній воді.
- Т..ти не п..повіриш. Це війська Двоїстого Союзу.
Дівчина навіть обернулася до Колефа, перевірити, чи він не жартує.
- Як? Де..де Валофукос і Накан, а д...де ми! І д...до т...тог...го ж поблизу нем...м...має жодної дороги, на...навіть закинутої!
- Ага....
Вайро застогнала. Їй здавалося, що від холоду їй ламає кіски, зводить члени та викручує суглоби.
- Я б...більше не можу... Замер..рза..ю!
- Плисти мож...жеш?
Вайро кивнула.
- Тоді тихо...
Вони безшумно відштовхнулися від землі аби поплисти вздовж очерету. Однак варто було Вайро втратити опору під ногами, як вона відчула, що каменем іде до дна. Руки на ноги більше не слухалися її. Колеф обернувся та побачив, як Вайро безшумно, із переляканими очима та ловлячи ротом повітря, зникає під водою. Він кинувся їй на поміч та висмикнув на поверхню. Вайро шумно вдихнула. Цього було достатньо, аби чужинці почули їх.
На березі здійнявся ґвалт та крики, які втікачі не розуміли. Зрештою, практично на бездоганній рідній їм мові хтось гукнув:
- Не сміти тікати, якщо не хочеш отримати арбалетний болт у голову! Негайно до берега.
Колеф, обхопивши Вайро за поперек, слухняно поплив до берега. У очеретяній прогалині стояв натовп, на них з Вайро були направлені арбалети. Вояки не приховували своєї зацікавленості, дивилися у всі очі та перерегочувалися.
- О, так ти не один! – вигукнув зарослий та кремезний бородань із знайомим вже голосом. Він опустив арбалета, і примружився, - Це що ви робили у воді у такий холод, га?
Колеф мовчки вийшов сам і витягнув за собою Вайро. Їх колотило і ні про що говорити вони не могли. Всього глядачів зібралося із три десятки, на противагу першому враженню вони не всі були заковані в обладунок з ніг до голови, дехто обмежувався кольчугою поверх брудної стеганки. Не соромлячись, вояки на всі очі розглядали голу дівчину, що трусилася від холоду.
Бородань зняв з плечей плаща та кинув Вайро і Колефу. Хлопець укутав подругу і з запитанням глянув на бороданя. Той же видав гучне “охо-хо” та щось звелів одному з, очевидно, підлеглих. Чоловік кивнув і посунув крізь натовп.
- Холодно на вас дивитися... – прогундосив у вуса бородань, - Ходімо за мною...
Втікачі слухняно побрели слідом за поводирем. Вони вийшли на галявину, де важкими ногами звірина давно затоптала у бруд їхню одежу, і побачили, який наказ отримав підлеглий від бороданя. Він підійшов багаття і якраз вішав на перекладину казанок.
- Пийте, - сказав бородань, відстібнувши від свого широкого пояса красиво оздоблену флягу.
Колеф відпив і скривився. Потім ще раз відпив і передав Вайро. Ту від холоду так трясло, що зуби відбили на горлятку фляжки чудернацький ритм. Колеф відкинув їй голову назад і мало не силою влив рідину. Вайрине горло ніби залив вогонь, вона закашлялася. І відчула, як по нутрощам розливається кип’яток.
Тим часом бороданю та парочці принесли дві колоди, на які ті сіли, аби не мерзнути на сирій землі. Вайро досі колотило, однак вона вже могла розгледіти те, що відбувалося.
Розміри бороданя справді вражали. Дядько височезний, із широкими плечами та ручищами-лапами. Косматі брови нависали на очі, від чого вираз його здавався суворим. Однак весела манера говорити начисто заперечувала це.
Бородань зняв рукавички та запхнув їх за пояс. З-під кіраси та стеганки стирчав засалений комір чорної сорочки, відкривши шматочок шкіри шиї. А на тій волячій шиї висів крихітний медальйончик у формі листка калини. Вайро не повірила своїм очам. Вона згадала, як ще в Альварії на одному з уроків їм розповідали, що у Накані листком калини символізують безмежне кохання.
- Ну? Легше? Ото ж то! Зара ще поїсте...
Бородань повернувся до вояк, що так і стояли півкругом навколо новачків, та щось їм крикнув. Вояки похмуро розбрелися.
- Іч, побачили голу бабу, так тепер слина так тече, що скоро став із берегів вийде! Але ти, мала, не бійся. Я постараюся тебе від них вберегти, га-га-га! Мене звати Проорп. А тепер ваша черга розповідати, хто ви і звідки. Бо по уставу я мав би вас давно прирізати, як, го-го, ворожий елемент, та ви ж молоді, любитеся, такі нещасні з води вилізли... Хіба винні ви, молодята, що вас лиха година до цього ставу занесла? То кажіть же. Тільки не брешіть. Правду кажіть.
- Ми з Ромашкової долини... – процокотіла зубами Вайро.
- Що за долина така?
- Невеличке містечко у Торканії, - за Вайро відповів Колеф.
Бородань похитав головою та покривив губи.
- Уй, зайшли ж ви! Мало не до самої Гарони. Там, на північний захід, вже лежить Море Краконтону.
- Ми туди й йдемо... – сказав Колеф, обійнявши Вайро, - Кажуть, там, на узбережжі, таке життя, про яке ми й не мріяли.
- Охо-хо! – Проорп ляснув себе по колінах і зайшовся сміхом, - Торканія, Накан, - а поки молодий, в одну й ту саму маячню віриш! Край закоханих, вічне сонце... Охо-хо, а ще, кажуть, зовсім різні культури,о-ох... Я сам марив тим краєм...
- Наші батьки були проти нашого весілля... Я ж бо з багатої сім’ї, а він з бідних...
- Казали, гроші важливіші за кохання...
- То ми й втекли...
- Охох... – Бородань зітхнув і потупився в землю, - Поїжте з нами зараз, потім ми заночуємо. А далі думати будемо. Тільки скажіть, тут поблизу людей нема?
- Чотири дні ходу від найближчого поселення.
- Добре. Дуже добре.

Вночі у обох, наче по команді, піднявся жар. Колеф спрагло ковтав повітря, Вайро металася по підстилці. Кожен камінчик чи гілочка болюче віддавалися на її шкірі, навіть дотик плаща, яким вона вкривалася, приносив неприємний біль, коли терся об тіло. Вартові лише хитали головами та не знали, що з ними робити. Чужаки, вороги, але ж капітан взяв їх під свою опіку!.. Вартові перенесли хворих під навіс для дров, попередньо постеливши їм косматих шкур.
- Може, віллємо їм сивухи, щоб не страждали?
- Треба. Улий.
- Гля, Сірий, дівка то і пручатися не буде, особливо після сивухи!
- Твоя правда, Товстий. У мене досі перед очима вона гола мов наяву стоїть.
- Тільки посмійте, - застережливо озвався за спинами вартових гугнявий голос, - Робіть свою справу.
Вартові відійшли, пропустивши до хворих Проорпа. Той похитав головою та примостився поруч із парочкою.
- Несіть сивуху, братці. От, сучі сини... Знають, що пити в поході ніззя. А ховають. Та на добре діло не шкодують. То вип’ємо, хоч ви й хтиві тварюки, кобеляки паршиві, а рідні душі...



Сатур довго вдивлявся у риси хворих. Ті щойно заснули, після ночі метань та марень. Чоловік цей був середньої статури, гладко вибритий, однак з лиця суворий та холодний. Його брудно-зелений плащ прикривав вкриті легкою іржею лати, а рука гладила наверхів’я довгого меча.
Сатур похитав головою і з докором глянув на Проорпа.
- І що далі?
- Не знаю, брате, не знаю... – важко зітхнув бородань та опустився на землю біля Вайро, приклав їй до чола шершаву долоню, зітхнув ще раз. – Тяжко мені на душі, Сатуре. Не підніметься рука.
- Сьогодні виїжджаємо. Взяти з собою ми їх не можемо. Ти хоч їм сто раз добро зроби, а ці щенята більш за все свою батьківщину люблять. Не сидітимуть вони мовчки, доки ворожі війська збиратимуться на кордоні, аби завдати удару по землі, де вони росли, де росли їхні матері та діди. Ті, кого ти зараз виходжуєш, перші завдадуть удару ножем тобі в спину. Навіть якщо у них з очей сльози тектимуть, однак ти для них будеш у першу чергу ворог, а вже потім – благодійник. Або недодивишся за ними, вони втечуть та викриють нашу таємницю. І тягати ти їх за собою під конвоєм не будеш. Думай, Проорп. Ти тут начальник, я лише їду з тобою, аби взяти під опіку свою частину військ. Тож не буду вмішуватися у твої справи, просто пояснюю тобі ситуацію.
- Та не сліпий я! – похитав головою Проорп, ослабивши воріт сорочки, аби вітер трохи похолодив йому душу, - Бачу все і сам. Треба було ще у воді пристрелити їх. Зараз я не знаю, як зробити це. Охо!
- Думай...зважуйся. За півгодини ми вирушаємо.