Лашу Кавоу зайшлася сухим кашлем. Її важке волосся, укладене у довгу косу, спало з плечей і кінчиками черкнуло по підлозі. Жінку трусило, груди зводило судомою. Врешті, віддихавшись, вона прохрипіла:
- Буде війна.
Мерзлякувато закутавшись у довгий чорний плащ, вона задивилася на парочку, що поволі прогулювалася пишним садом. Весь Якон, столиця Ландотору, губився за віттям сторічних каштанів замкового саду. Палац королеви Номари Дваан видавався зовсім іншим світом. Дивовижним, спокійним та ситим.
- Щось не подобається мені стан твого здоров’я, Лашу, - обійняла жінку за плечі чорнокоса струнка Топук, - де ти умудрилася підхопити болячку? Востаннє ми з тобою на пару захворіли ще як були дітьми... Після отієї втечі з варти... Пам’ятаєш?
- А то! Але справа не в тім. Це не те, що хвороба...
Лашу Кавоу повільно підійшла до кам’яної балюстради і обперлася об неї потрісканими від віку та непогоди руками. Кам’яна ніша, в якій відпочивали альварки, дарувала прекрасний вид і на сад, і на веранду палацу, де ліниво попивали мед найясніші персони. З перил веранди спадали довгі зелені руки помаранчевих дзвоників, а знизу догори тягнулися, обіймаючи і колони, і стіни, і перила, віття дикого винограду. Каштанові алеї саду кидали тінь на білі бруківчані доріжки, а вздовж доріжок прикрашали сад мармурові статуї, що зображали дітей, які гралися, відпочивали, їли соковиті плоди, дивилися на сонце. Постаменти статуй вже облизало зеленню ціпке віття винограду, однак зазіхнути на сам витвір мистецтва воно не наважувалося.
- Я просто відчуваю щось недобре... Тіло реагує на це. Все повітря ніби заряджене чимось поганим, тривожним. Раніше я б подумала, що просто збожеволіла. Однак я довго живу на світі і довіряю тілу. Воно бачило надто багато злих часів.
- Не у тебе однієї таке відчуття... – зітхнула третя жінка, скинувши з очей прядку волосся. Тяжкі зморшки покоробили її лице, скроні вже посивіли, однак у ній відчувалася сила та впертість молодої дівчини, - мені сняться лихі сни. Це віщі сни, чує моє серце.
Злегка нервовими рухами жінка поправила свій керамічний медальйон із зображенням двох альварських рун, вплетених у її символ – квітку шавлії. Від рухів злегка рипів шкіряний комбінезон, йому вторив шелест плаща.
- Що за сни, Осук?
- Лихі сни... Не хочу згадувати.
В той час відлуння каблуків сповістило жінок про чийсь прихід. Через високу кам’яну арку, прикрашену дивовижною різьбою, буквально влетіла Тенако. Щоки її горіли, тяжке дихання високо здіймало груди, обтягнуті матерією синього комбінезону.
- Не приїхала? – випалила з ходу запитання Тенако.
- Ні, її не було, - розвела руками Топук.
Лашу Кавоу зайшлася кашлем, віддихалася, утерла з очей викликані кашлем сльози.
- Нам не можна більше чекати. По твоєму проханню вже й так на день відклали Раду.
- Я розумію... – Тенако безсило сіла на кам’яну лаву, - Але вона так необхідна мені...Як мудрий порадник.
- Однак треба розпочинати. Вуха є скрізь, а що, якщо Валофукос та Накан довідаються про те, що ми тут затіяли?
- Ти права, Топук. Ти права...


Хтось м’яко взяв її під руку. Це був наймолодший серед чоловічої частини учасників Об’єднання – правитель Шанносу Яусар. З вигляду він був завзятим, а відповідний вираз обличчя, завжди задране вгору підборіддя та лукавий погляд, надавали йому вигляду самозакоханого хвалька. Однак Тенако не велася на Яусарів вид, адже з особистого спілкування знала, що це безумно милий та веселий хлопчина. Обличчя, біле та чисте, свідчило про те, що молодий чоловік ще ніколи не був на полі битви, не брав участі у жодному поході і взагалі, скоріш за все, це була сама перша його поїздка кудись поза межі рідної столиці. Тенако чудово уявляла, як цей хлопчина зваблює дівчат, гасає верхи на касині, і вимахує тонким довгим мечем, вкритим дивовижним гравіруванням. Однак як не старалася, альварка не бачила його у ролі серйозного правителя.
Яусар посміхався усіма тридцятьма двома, а чорні кучері підстрибували в такт ходьбі. Тенако подумала, що вони, певно, чудово виглядають разом: чорні та кучеряві. До того ж, Яусар був чи не єдиним чоловіком, якому альварка могла багато чого пробачити. Він був її серцю дуже милий.
- Як я радий тебе знову бачити, пресвітла Тенако! Іду поруч з тобою і вдихаю запах живої людини: ти пахнеш подорожами, травою, шкірою, потом...
- Ха-ха-ха!
- Я сказав це в хорошому сенсі! Я ж не казав, що від тебе штиняє, як від ібуложника! Пахнеш ти чудово! До знайомства з тобою я гадав, що жінки пахнуть виключно пудрою та нафталіном!
- Я теж рада тебе бачити. Справді.
- О, я вражений. Я, напевно, чи не перший чоловік, якого рада бачити альварка...
Ось так під ручку Тенако та Яусар рушили до головної зали, де за кілька годин мало відбутися засідання. Яусар елегантно крокував, відбиваючи собі ритм сталевими набивками високих чобіт із підвернутою халявою, риплячи шкіряними штанами та тяжким шкіряним плащем, прикрашеним срібними стилізованими анімістичними візерунками. Від його сорочки пахло свіжістю, і Тенако стало трішки соромно, що від неї, правительки, йде запах “поту”, а не чистоти. Вона ж бо ніколи не замислювалася над цим, жила собі похідним життям, то й жила... А тут придворні дами виглядали вдесятеро пишніше, ніж правителька Альварії. Хоча...Знайшли, чим пишатися.
- Ой, Тенако... – Яусар підбив ногою невеличкого камінця, - Мені безкінечно нудно тут. Якби не важливість справи – зроду не приїхав би.
- А що так? – засміялася Тенако, спостерігаючи за дивовижно рухливою мімікою супутника.
- Ці старі законсервовані монарші мармизи, ці штучні дами, ці брехливі розмови! Купа лестощів, купа жополизства! Як подумаю, що так доведеться все життя страждати, мені стає лячно... Тобі легше в цьому плані, атож?
- Ну... Мені-то легше. А чи було б тобі? Уяви: тебе ніхто не обслуговує, їси їжу з багаття, спиш у шатрі... Ти б зміг відмовитися від хоромів?
- Та! Зате у вас там СТІЛЬКИ КРАСИВИХ ДІВЧАТ!!!
Ось так за невимушеною розмовою Тенако і Яусар дійшли до Зали Засідань. Прислуга вже постаралася все підготувати. Мармуровий круглий стіл та стільці з високими спинками були устелені насичено-зеленими килимами, гаптованими золотом і сріблом. Під стінами стояли високі канделябри із жовтими пахучими свічками, а самі стіни прикрашали величезні гобелени, на яких були виткані сцени битв, в центрі яких постійно опинялося двоє юнаків явно царської крові. Тенако знала, що у війні з Союзом загинули два королевичі, які, на відміну від більшості високородних осіб, не відсиджувалися у хоромах, а брали до рук меча. Після їх смерті на трон зійшла третя дитина старого королівського подружжя, це була Номара Дваан, жінка владна і рішуча. Королева Номара імпонувала Тенако, хоча альварка і відчувала, що ставлення самої Номари до неї не таке вже й позитивне. Однак, коли ти при владі, то ні про яку любов нічого навіть заводити мову.
У приміщення увірвалися звуки флейти та фюрну.
Тенако поспішила надвір, аби краще розчути пісняра. Старий дідуган вправно перебирав струни фюрну, а поруч стояла дівчинка у короткому зеленому платтячку та лосинах. Приклавши до губів флейту, вона видавала дзвінкі пасажі та срібні переливи.
- Пісняре! Гей, пісняре! – Яусар простягнув йому золотого, на що пісняр вдячно вклонився, - Добрий чоловіче, а чи можеш ти заспівати щось про... альварок? – На цих словах король Шанносу обернувся до Тенако, і в його очах заграли бісики.
Пісняр слухняно видав милозвучний акорд і приємним дзвінким голосом промуркав про себе ті шматки пісні, які він міг призабути. Зрештою почав.

- Лийся пісне, лийся дзвінко,
Над долинами й лісами
Лийся в небо аж під зорі
Зі сріблястими очами

Лийся, лийся, та повідай
Місяченьку – батьку світу
Що не його тонкий промінь
В цьому світі найчистіший...

Найчистіше – то кохання,
Що родилось через муки
Через біль, образу, горе
Простягнуло свої руки

Що з ненависті родилось,
Окропилось кров’ю серця
Через дзвін мечів та списів,
Через свист тятив і крики...

Закохалася альварка,
В лицаря, та й вороженька...
З горя очі видирала,
З грудей виривала серце

Щоб не бачити й не чути,
Щоб чужого не любити...
Та хоч сильну мала руку –
Та не в силі повеліти

Серцю палко так не битись,
Не кохати, а рубати,
Не...

- Не правда то все! – відвернулася Тенако та пройшла повз натовп слухачів.
- Ти чого? – догнав її Яусар.
- Брехня то все. Звісно, альварка може закохатися. Однак перш за все для неї стоятиме обов’язок...


.....
- О... Ланоч... Що ти робиш? Що ти зі мною робиш?
- Тобі в подробицях розповідати?
- Та ні...ха-ха! Я просто кажу! Аби щось казати... Мене прорвало, просто прорвало. Я збожеволіла, ха-ха! Таке враження, що я тримала почуття у собі, у глухій клітці, а зараз то все вирвалося на поверхню!
- Я бачу... Я сам такий.
Елас вислизнула з-під ковдри та стала на ноги. В голову лізли самі дурні думки, щось на кшталт того, що шкода, що Ланоч не здатний побачити її красу... Адже вона була одна з небагатьох альварок, яка цілком усвідомлювала свою вроду і часто використовувала у своїх цілях. Альварки, що жили у світі без чоловіків, просто сприймали себе такими, як вони є, а не порівнювали, не старалися бути кращими, і не плекали комплекси. Для себе їм достатньо було бути здоровими, сильними та гнучкими. Це те, що цінувалося у їхньому світі. А красуватися заради того, аби комусь сподобатись... Ні, це їм навіть в голову не приходило.
Елас потягнулася і підставила обличчя сонцю, яке вперто пробивалося у вікно. Кімнатка була доволі охайна, прибрана і мила. Навіть чисті фіранки висіли, а на столі стояли польові квіти. Альварка сміялася над тим, яка вона загублена у часі та просторі. Здуріти можна! Елас не пам’ятала ні сьогоднішнього числа, ні міста, у якому вони з Ланочем знайшли притулок на ніч.
- Ланоч, Ланоч! А яке це місто?
- Це Яблуневе. Невеличке містечко Ландотору.
- Охо-хо! Це ж ми їдемо в столицю, треба хутко рушати! Давай хутко рушати, Ланоч!
Елас з розгону стрибнула на ліжко та стягнула з відуна ковдру. Той лежав роздягнутий і Елас відмітила про себе, що це тіло їй дуже подобається. Відун потягнувся, хруснувши кістками, і обійняв Елас. Яке там їхати? Справи почекають.

Потім Елас відчувала неймовірну слабість. Повіки стали тяжкими, важко було їх навіть підняти. Тіло скувала знемога, ногами та руками, досі переплетеними з Ланочевими, не було сили навіть поворухнути. Альварка провалилася в сон...
Вони кохалися з Ланочем, її тіло вигиналося, нігті впивались у його шкіру. Вона повертає голову, та бачить, що в глибині кімнати, захований у тіні, у кріслі сидить Фарко. Він не зводить з неї погляду, пальці міцно стискають бильця. З пальців біжить холодне молоко і повільно скрапує на підлогу.
Елас хоче зупинитися, однак не може справитися зі своїм тілом. Воно, плавно рухаючись, вбирає у себе кожну секунду насолоди. Воно не може відірватися від джерела прекрасних відчуттів.
Фарко невідривно дивиться на них, і з очей його течуть сльози. Він плаче і плаче, доки сльози не закінчуються, і по щоках не починає бігти кров. Елас намагається крикнути щось, заспокоїти його, однак її лице все так само млосне та зніжене. Замість слів з грудей вихоплюються стогони. Елас прискорюється, все ближче і ближче до вершечка, до кінця, і коли по тілу проходить хвиля екстазу, Фарко падає мертвим на підлогу.

Вона сухими очима вдивлялася у надвечір’я, жадібно ковтаючи повітря. Поруч спав Ланоч. Чужий чоловік.
Що вона робила поруч з ним? Що так збожеволіло її? Його сила? Атож, він же відун. Чи сам факт, що він відун? А може просто прорвалася на поверхню банальна хіть?
Як вона могла зрадити своєму єдиному коханому? Як вона могла порушити свою присягу: завжди бути самою, незалежною та холодною? Нікому більше не дозволяти бачити слабкість в її очах, нікому не дозволяти торкатися її грудей, живота, ніг. Що найшло на неї? Чи він зачарував, чи просто так стали планети, що їй потьмарилося у голові?
Елас дорікала собі, а всю її досі трясло від страшного сну. Вона обережно вислизнула з-під ковдри, тихо одягнулася, і вийшла, безшумно причинивши двері.
Повіки Ланоча здригнулися. Він зітхнув.
На дворі Елас розплатилася з власником постоялого двору та лишила кілька золотих, аби той попіклувався про її супутника. Сама ж прийняла з рук у хлопчака вуздечку свого насуура та сумно глянула пташині у очі.
- Я корю себе...Корю... Ти теж маєш повне право зневажати мене.
Елас стрибнула у сідло. Насуур тяжко змив вгору, здійнявши стовп пилу. Перш ніж пришпорити птаха, Елас обернулася. Здригнулась. Вікно кімнати, у якій вони відпочивали, було відчинене. А з нього висунувся Ланоч, нахиливши голову та ловлячи слухом кожен порух. Альварка скребнула по серцю і щодуху рвонула вперед, люто підганяючи Тотсу.
Ланоч причинив вікно. Заплющив очі.