Дівчина подала знак рукою, і скоро Колеф прошмигнув на кухню. На обох була звичайна тренувальна форма, за плечима – мішок з пожитками. Брудно-зелені туніки та високі м’які чоботи із нашивками Елітної військової школи явно видавали приналежність втікачів до вищезгаданої установи. Але, як то кажуть, треба радіти тому, що є...
- Хутенько... Де ж Татонкура? Скоро помітять, що нас немає... Вже за кілька хвилин шикування...
- Колеф, я сам хвилююся...
- Сама...
- Не важливо...
Татонкура Росс зайшла до кухні, мов по замовленню. Вона повільно підійшла до плити та помішала великою дерев’яною ложкою своє вариво, а аж потім помітила гостей.
- Ой! – кухарка автоматично витерла долоні об фартух, - а чого ви не на заняттях?
- Світла Татонкура Росс, пам’ятаєте, ви казали, що будете мені повинні за свій прокол? – запитала Вайро.
Кухарка лякливо озирнулася на всі боки. На всяк випадок визирнула у засиджене мухами вікно, з якого виднілася стежина до кухні. Ні, ніхто не йшов.
- Що ти хоті...хотів, Вайро?
- Заховайте нас у фургоні... Ви ж посилаєте когось за продуктами у місто, атож? Домовтесь за те, щоб ми у тому фургоні заховалися... нам би тільки виїхати...
- Та... е... я...
- Прошу вас! Це ж не по моїй вині ми тікаємо!
Татонкура простогнала:
- Ой, горенько. Так він же вже поїхав, той дід Митьшо. Ходімо, глянемо...
Кухарка хутко (наскільки дозволяла їй її комплекція) попростувала вздовж тьмяного коридору із брудними стінами, Колеф міцно стис Вайрину руку і потяг за собою. Альварка пхикнула та відсмикнула руку. До неї, бачте, тепер особливе ставлення! А дзуськи.
Коли троє вийшли у внутрішній двір кухні, Татонкура просто просяяла. Неймовірно, однак старий обляпаний багнюкою критий віз все ще стояв у дворі. Дід Митьшо, старий, аж чорний, із глибокими зморшками, якраз мостився на місці візничого, та брав до рук порепане від часу повіддя. Він аж крехтів від натуги.
Татонкура Росс підбігла до нього та щось хвацько кинулася пояснювати. Час від часу дід дивився на двох втікачів та гучно, по-старечому, перепитував про щось кухарку. Врешті зично матюкнувся та махнув рукою. Вайро і Колеф стрибнули до фургону. У пітьмі вони побачили купу мішків і зарилися туди з головою. Принишкли. Почули, як хура повільно зрушила з місця.
- Сонце з вами! – востаннє почули вони голос Татонкури.

Якраз тоді, коли хура доволі далеченько вже від’їхала та трусила по щербатій закинутій дорозі, у Елітній військовій школі зчинився переполох. Усі були підняті на ноги, усі шукали зниклих Вайро та Колефа.
Невелика кімната з двома кріслами та заваленим паперами столом жадібно пила денне світло, що лилося до її приміщення через вікно. Саме у цій кімнаті часто збиралися на наради Головні школи. Поверх паперів лежала розкладена мапа, придавлена стосами книг та брудними чашками з-під чаю. Мапу, видно, часто використовували, так як в деяких місцях вона протерлася мало не до дір.
Високий та худий політрук незворушно дивився крізь вікно на усю ту біганину, що вчинилася у дворі. У його холодних вицвілих очах дивовижним чином ближчала сталь. Пальці бігали по столу, вистукуючи зрозумілу лише політруку мелодію. Він поволі перевів погляд на свого колегу, такого самого високого, лиш трохи ширшого в плечах Воскора.
- Ви усвідомлюєте, що ця втеча може для нас означати?
- Чи не краще за вас, пане політрук. Ця школа закрита, ми ніколи не виключаємо з неї тих, хто вже дійшов до старшої групи та почав вивчати Програму. Тепер, боюся, як би всі ці відомості не просочилися...
- Ну то зробіть так, аби вони не просочилися! Ви директор. Зберіть перевірених людей. Розвідайте всі можливі шляхи втечі. В кінці кінців, дорога з школи лише одна. Не думаю, що втікачі достатньо дурні, аби звертати з неї в ліси, чи навіть у гори. Це ризиковано. Тож вони, скоріш за все, підуть у місто. По тракту.
- Я все це розумію, - Воскор опустився у глибоке крісло і понуро глянув на носки своїх чобіт, - Тут ще ці байки про дівку... Що за дівка? Як ми її не розгледіли?
- Зараз не у тому проблема. Посилайте своїх, часу немає. У містах надто багато вух, вух багатьох країн. Я не хочу, щоб хоч хтось довідався...
- Ніхто не хоче. ВОНА нам допоможе.
- Так.