- Вільні! У вас є дві години до відбою! Вечеря через 20 хвилин!
Хлопчина зі сріблястим волоссям крутнувся на одній нозі та підтюпцем вирушив до казарм, вловлюючи на собі заздрісні погляди. Його колеги по нещастю, які мріяли потрапити у казкове життя елітних військових підрозділів, а натомість обрекли себе на багаторічну жорстоку муштру, просто валилися з ніг. Не те, щоб кудись ще бігти. А цей відлюдкуватий дивак переносив усі тренування так, ніби вони зовсім не напружували його.
- Тос Вайро!
Хлопчина різко зупинився та вирівнявся у струнко. До нього підходив начальник першого підрозділу.
- Розслабся, тос Вайро. Тебе вже відпустили із занять. Однак, я бачу, ти легко витримуєш навантаження.
- Не сказав би, що легко, - дзвінко відповів худорлявий хлопчак, - Однак мені справді легше, ніж іншим, бо я готував себе до військової служби усе своє свідоме життя. Нехай у мене є прогалини у загальній освіті, та я ставив перед собою конкретну ціль і віддавався фізичним тренуванням!
- Це видно. Тож ми вирішили, що тобі нічого витрачати час на давно пройдений етап. Ми хочемо перевести тебе до першого підрозділу. Думаю, з твоєю підготовкою ти зможеш витягнути їхнє навантаження. Заперечень немає?
- Немає, - трохи спантеличено відповів хлопець.
- Я так і думав. Збирай речі та переїжджай.
Чоловік розвернувся та попрямував геть, лишивши хлопчака самотньо матюкатися до вечірнього неба.


Вайро обережно переступила через поріг, вдихаючи сморід поту, урини і здорового тіла. Приміщення тьмяно освітлювалося чадними факелами, що роками чорнили колись вибілені стіни. Дівчина стискала побілілими руками свій вузлик з манаттям і нерішуче м’ялася на місці. Два десятки допитливих очей зміряли її з голови до ніг.
Тишу перервав дружній регіт.
- То це цього сцикуна нам перевели з молодшого підрозділу?
- Га-га-га! Ганьба на нашу голову!
- За кого нас мають?!
- Ану назви своє ім’я, боєць!
- А м’язи у нього побільше ніж у тебе, Роро!
- А погляд який войовничий!
Під шквал стьобів та реготу Вайро просунулася до єдиного вільного місця і обережно поклала там свого вузлика. Їй хотілося тікати назад, однак вона не могла. Дівчина з радістю відчула, що сльози більше не навертаються їй на очі. Замість образи у ній оживала лють.
Вайро обернулася, і ніби у розбитому дзеркалі бачила різні обличчя. Молоді обличчя. Гарні обличчя, звичайні, чорняві, біляві.
- Ну годі! Ви вже привіталися! Тепер моя черга!
Гамір ніби по команді стих.
- Мене звати Вайро.
- Нам байдуже, - відізвався хлопець кремезної статури та вродливої зовнішності, - Нам байдуже, як тебе звати. Ти – малий Сцикун, і будеш ним лишатися, доки будеш з нами. Не хочеш, щоб було боляче – знай своє місце. Тримай язик за зубами. І роби все, що тобі велять. Зрозумів?!
Замість відповіді Вайро розвернулася та подерлася на свою другу полицю. Поклавши голову на подушку, спробувала подумати про щось відсторонене, однак злість пульсувала в ній потужними хвилями.
Альварки праві, що ненавидять це бидло!
Узголів’я її ліжка стикалося з сусіднім. Вайро шкірою відчула зацікавлений погляд. Підняла голову і втомлено запитала:
- Ну що?..
Юнак ввічливо привітався.
- Просто цікаво на тебе подивитися.
Він був вродливий, як на Вайрин смак. Правильні і в чомусь осорські риси обличчя, на диво великі очі із довгими віями та довге русяве волосся. Вид був би суворим, і, напевно, таким і був, однак посмішка вмить додавала виразу доброти і тепла. Тільки очі не сміялися. Були сумними.
- Не засмучуйся, малий! Найбільше дзвенять пусті горщики, чи не так?..
Вайро засміялася та охоче кивнула.
- Ось якби ти уважно придивився до тих, хто мовчав, то одразу намітив би собі багатьох у друзі. Адже у старому загоні у тебе були друзі?
- Ні, не було.
- Чому?
- Я відлюдкуватий.
- Зрозуміло!
Хлопець простягнув руку.
- Я Колеф.
Вайро кивнула, але підтримувати бесіду їй не хотілося. Тож вона вмостилася на подушці та заплющила очі. Тіло пульсувало втомою, хоча лють та досада відпустили її. Можливо, вже самий час був би тікати з цієї школи? Бо Вайро відчувала, як скучила за дорогою, пригодами... Мріяла про справжнє доросле завдання, а потрапила у місце, яке мало чим відрізнялося від Альварії. Ті самі тренування з ранку і до вечора.
Досадно.
Що вона встигла з’ясувати? А практично нічого нового: була школа, були цікаві методики підготовки елітних вояк, які, начебто, будуть згодом використовуватися як спеціальне підкріплення основній регулярній армії Торканії. Окрім фізичних тренувань, хлопчаки проходили загальноосвітню школу. На пам’яті Вайро кількох учнів вже вигнали зі школи – за те, що дуже висовувалися, як вона це розуміла. Ці учні просто зникли одного разу, так навіть і не дізнавшись, де саме на величезних просторах Торканії знаходиться місце їхнього недавнього навчання. Цього не знала і Вайро.

Ранок був тяжким та сірим. Прокинувшись о п’ятій, злегка поснідавши та прибравши на своїх місцях, учні похмуро попленталися на тренування. Пробіжки, вправи, пробіжки, вправи... Зі старшими було справді складніше, як і казало начальство. Зате Вайро неймовірно зраділа, коли тренер видав їй дерев’яного меча – старша група вже фехтувала.
- Ти знайома із цим? – запитав тренер.
- Так, є трохи.
- Що ж, тоді не будемо гаяти часу. Працюй з усіма.
Після виснажливих, довгих та нудних вправ учні розбилися на пари. Вайро лишилася одна. Та її новий знайомий, вибачившись перед своїм партнером, перейшов до дівчинки та став у стійку.
Вайро пхикнула.
- Навіщо така самопожертва?
- Дурниці. Мій партнер нічого не вміє, як і ти.
Колеф наніс Вайро рішучий удар зверху. Альварка хотіла просто заблокуватися, однак тіло спрацювало автоматично: зловивши лезо противника на гарду, Вайро скинула його вниз, сама ж за крок опинилася впритул біля Колефа та черконула своїм мечем його по животу. Хлопець зігнувся від удару та здивування.
- Що це було?
Вайро перелякано озирнулася. Здається, цієї витівки не бачив ніхто.
- Це випадково. Я раніше трохи займався фехтуванням.
- Трохи?! Ти впевнений?
Вітер промчав по сірому плацу, на якому стояли пари фехтувальників. Вайро мерзлякувато здригнулася.
Її напарник знову спробував напасти, однак мозок Вайро повністю відмовлявся працювати: вона знову вислизнула з-під удару та полоснула Колефа по шиї з розвороту. Поки той потирав забите місце, на Вайро опустилася зичний ляпас.
- АУ!!!
Альварка побачила поїдене віспою та сіре від щетини обличчя тренера. Здоров’як кремезними руками схопив її попід пахву та відтягнув у сторону.
- Ти вирішив тут своїм умінням хизуватися?
Вайро кліпнула очима.
- Воно само...
- Само? Так знай же: не хочу тут бачити ніяких викрутасів, зрозуміло? У нас інша школа та інша техніка. Забудь про все, що ти, зморшку, умів раніше.
Дівчина кивнула і ще більше вжала голову в плечі.
- А поки, - тренер не вщухав, - рушай на кухню чистити бульбу до обіду. Вперед!
Дівчина круто розвернулася і побігла до кухні на ватяних ногах. Хоча всередині били блискавки та шуміли громи, однак Вайро чітко пам’ятала вказівки Мариськи: не висовуватися.
Кухня знаходилась у сумному одноповерховому будинку і підступи до її чорного входу були м’якими, піддатливими та хлюпкими. Ноги провалювалися у багаторічні прошарки шкарлупок, ошурок, гнилі та помий. З-під Вайриних чобіт неприємно чваркнуло смердючою рідиною. Двері зі скрипом відчинилися.
Перед дівчиною постало пекло із неймовірного безладу та бруду. Рої мух, яким би, по часу, давно бажано було б моститися на зимову сплячку, чудово прижилися у цілорічно душному приміщенні.
З чаду та диму виплила огрядна фігура у сірих потріпаних одежах. При ближчому розгляді у безрозмірній постаті вгадувалися велетенські груди, що покоїлися на пузі, складки жиру на стегнах та потрійне підборіддя. Якщо ж вдивлятися ще детальніше, то можна було угледіти чорні вусики над тонкими губами та неприємні бородавки над носом. Такий образ міг виникнути перед Вайро хіба що у страшному сні.
Це була друга істота жіночого роду на “елітній” військовій базі.
- Прислали, ге?!
- Ага...
- Сідай, малий, он відро, он вода, ось ніж. Тупий, але чистити можна. Будеш лажувати - отримаєш по писку. Второпав?!
- Ага.
- Агакало! Я звуся Татонкура Росс. Для тебе – світла Татонкура. Второпав?!
- Так...
Вайро поставила відро між ногами та зміряла очима неосяжну купу бульби. Тяжко зітхнула. Взяла до рук першу. Світла Татонкура Росс прискіпливо слідкувала за процесом очищення першого овочу, і, можна сказати, лишилася задоволена. Її безрозмірна плита з гігантськими каструлями якраз почала зловісно шкварчати, тож огрядна кухарка поспішила до свого кухонного вівтаря.
- Давно тут? – запитала вона через деякий час.
- Скоро буде місяць, - зітхнула Вайро, утираючи чоло зап’ястям.
- Важко, видать.
- Та ні... Просто строго дуже.
- Дисципліна. Хе! А як ти думав?
- Та так і думав...
Наступні кілька годин пройшли в цілковитому мовчанні під акомпанемент звуків жарки-шкварки. Світла пані враз своїм грізним голосом вивела Вайро із забуття:
- Подай-но мені онно лежить друшляк...
Дівчина встала та потягнулася за ним. Обернувшись, побачила зблідлу та перелякану Татонкуру, що витріщалася на стільця, на якому ще мить тому сиділа Вайро.
Альварка повільно перевела погляд вниз. І друшляк із грохотом вивалився їй з рук. Бо на стільці темніла невеличка пляма від крові.
- Ой-ой, що це з тобою?! – звискнула кухарка, прикривши рота рукою.
- Трясця його... норон лисий, хай йому грець...- Вайро тріснула себе по голові.
„Чому ВОНИ почалися раніше?”
Що тепер робити?!
- Тобі болить, лікаря?
- Ні-ні-ні... Я звик, не треба!!!
- Треба глянути, ти кровоточиш!
- То старі рани!
- Не вигадуй!
Вайро в один стрибок опинилася в протилежному кутку кухні і автоматично стала у оборонну стійку. Зблідла з лиця, вона облизала пересохлі губи. Окинула поглядом кухню, шукаючи шляхи втечі. Руки досі тремтливо стискали ножа для чистки ошурок.
Однак Татонкура була жінкою діловою. І дуже хвацькою. Маючи монументальну статуру, вона загородила дівчині будь-який можливий прохід, і всією масою посунула на нещасну жертву. При цьому в очах справді сяяла непідробна турбота за хлопчика, у якого щось звідкись ллється.
Наче у розтягнутому часі, Вайро дивилася на пухку руку, червону та рихлу від щоденної роботи, яка повільно наближалася до дівчини, щоб схопити її за барки. Альварка слідкувала за тією рукою, наче кіт за рушником, яким його збираються огріти за вкрадену рибу для юшки. І від страху дівчина випалила одне:
- Це нічого страшного! Це щомісяця у кожної жінки!..
Рука зупинилася.
Татонкура також.
Кухарка якусь мить безпомічно блимала очима, переварюючи інформацію, а потім враз стала така м’яка, слабка та нещасна, що Вайро зробилося її невимовно шкода. Тітка повільно прикрила губи долонею, вражено обдаючи Вайро переляканим поглядом.
- Ти дівчина.... – менше як запитання, а більше як констатація.
Вайро зітхнула і опустила очі. Ну все. Кінець.
- Оце ти так хотіла бути воякою, що вдала з себе хлопця? – кухарка вловила ледь помітний Вайрин кивок у знак згоди. – Ой ти ж бідна дитинко! Вони ж тебе заганяють!
І грізна Татонкура Росс заточила Вайро у міцні обійми нереалізованої матері. Дівчина, здавалося, потонула у необ’ємному бюсті кухарки. Татонкура гладила Вайрине коротке волосся і стискала пальці у неї на плечах. Вчинок дівчини видавався їй подвигом, на які сама Тотонкура ніколи не була здатна.
Кухарка хутенько змахнула рушником розсипану на стільчаку муку і пересмажені шматочки цибулі, всілася сама та посадила дівчинку на руки. Вайро скосило з лиця від таких ніжностей. Кухарка розчулила її, справді розчулила, однак втримати обіймання та цілування Вайро була досі не в силі.
- Розкажи мені, дитинко, як тебе звати?
- Та так і звати – Вайро.
- А звідки ти?
- З Ромашкової долини...
- Ой, леле! Ой, дівчинко! Вони ж кати! Вони ж тебе заб’ють!
Однак Вайро практично не слухала усіх цих голосінь. Вона натужно мізкувала, як діяти далі.
- Світла Татонкура Росс, тільки ж не видайте мене!
- Ой-ой-ой... Та вже! Краще розповісти – ти хоч, дитино, не вгробиш себе... Що з тобою зроблять? Просто відправлять додому.
- Але я хочу тут вчитися!
- Дурниці, дурниці, ти ще мале... Ой, леленько, що ж робити?
- Татонкура, я вас благаю....прошу.... – Вайро відчула, як очі застилає пелена.
- Ну... Ну гаразд. Я не розповім. Однак пообіцяй, що будеш берегтися.
- Аякже!
Татонкура дістала з полиці велику глиняну миску та щедро насипала у неї з каструлі юшки. Урізала шмат хліба та поставила перед Вайро. Дівчина зітхнула і кинулася відводити душу.


Вайро давно вже повернулася з кухні: сита та задоволена. Татонкура запевнила її, що триматиме язика за зубами. Тож хоча альварці і було трохи лячно, однак її добряче пронесло! Хех, знала б Онто Каса про цей прокол! Вона б, скоріш за все, злісно процідила б дим крізь зуби, примружила очі та почала одну за одною відпускати колкості в адресу своєї підопічної. Хм! Підопічної! Ніц подібного, над Вайро була лише Тенако і... і Елас.
Дівчина заплющила очі і уявила перед собою свою наставницю. Вона скучила, сильно-сильно скучила. Де Елас зараз? Рубає когось мечем? Чи вишукано веде переговори? Хто б проклав на мапі всі її шляхи! Певно, землі усіх королівств вкрилися б сіткою. Вона все життя мандрувала...
- Про що ти замислився? І де твої руки?
Вайро почула голос Колефа і коротко засміялася. Вона лежала на своєму ліжку, вкрившись цупким покривалом. Поклала руки на ковдру долонями вгору, мовляв, ось вони, нічого я ними не роблю.
- Це ж куди тебе твої думки занесли?
Колеф був з виду виснажений, піт досі не обсох на ньому і різко пахнув. Вайро рада була його бачити, хоч одна близька душа!
- Я задумався про одну жінку...
- Це видно було з твого обличчя!
- Я не в тому сенсі...
- Ну-ну... – Колеф заходився знімати із себе брудну тренувальну робу, бурмочучи щось про душ та омріяну чистоту. Вайро сором’язливо відвела очі, однак цікавість взяла гору. Альварка ковзнула поглядом по Колефу і вдоволено муркнула.
- Що? – перепитав хлопчина.
- Ти красивий. Тіло красиве. Мм, певно, я не мав би так казати...
- Облиш. Мені приємно. До того ж, хах, я знаю, що ти думаєш про жінок. Навіть після дня роботи на кухні! Так хто вона?
- Моя наставниця... – Вайро зітхнула і усміхнулася образу Елас в своїй голові, - Моя покровителька...
- Та, хто навчила тебе так орудувати мечем?
- Та...
Колеф втомлено потягнувся. Тим часом до приміщення забилася решта товариства, обдавши Вайро запахом поту. Крізь неймовірний гамір неможливо було вже нічого почути, тож дівчина знову занурилася у мрії.


Це трапилося якось раннім ранком, коли до підйому лишалася ще година.
До казарми увійшов керівник школи пан Воскор, тренер старшої групи Сото, тренер молодшої групи Фанкорук та політрук школи.
Хлопці перелякано і заспано кліпали очима, чекаючи якоїсь великої бучі. Інакше з якого б дива у таке рання прийшла б ця високоповажна делегація?
Наперед вийшов тренер Сото і звелів усім підніматися та роздягатися догола, а потім вишикуватися у шеренги. Хлопці, ніц не розуміючи, поскидали із себе сорочки. Переминаючись від холоду, вони чекали, доки їх перерахують. Одного не вистачало.
- Кого немає? – запитав Воскор, і, сам собі давши відповідь, вигукнув: - Та це ж десь ваш малий запропастився!
- Він срати пішов! Це надовго! – вигукнув хтось з лави.
Сото злісно глипнув на нахабу.
- Мовчати!
Поважні чолов’яги повільно пройшлися вздовж лави.
- Нехай цей ваш найменший, як повернеться, зайде до нас. Второпали?
- Так! – хором відгукнулися хлопці.

Вайро відскочила від щілиночки у дверях та миттю причаїлася за розваленими старими ящиками. Затримавши дихання, вона пропустила делегацію, однак у казарму зайти не наважилася. Притулившись спиною до трухлявих дошок, вона переводила подих. Здуріти можна! Як же їй пощастило, що вона вийшла по нужді у такий потрібний момент!
Альварка зірвала травинку та нервово порвала її на шматки. Що ж далі? Сидіти тут? Тікати? Як же тут втечеш, трясця! І чого їм сталося перевіряти усіх хлопчаків у голому вигляді? Що вони шукають? Може, якусь хворобу? А може...
Протяжне виття труби будило всі загони. Як по команді з казарм почулися крики та жваве перемовляння. Вервечкою потяглися учні до криниці, щоб прогнати залишки сну та бути готовими до занять.
А Вайро сиділа за купою ящиків.
- Де це наш Сцикун, га? Мо, його на Серуна перейменувати?
Так, це наші повалили.
А ось і Колеф. Дивно, однак сьогодні він йшов сам. Позіхаючи, хлопчина звернув у керунку до туалету. І Вайро зважилася.
- Псссс! Псссс!!!!
Колеф зупинився. Розвернувся на всі боки. Його босі ноги лизала зрошена трава. Він кумедно почухав живота, зібгавши довгу сіру сорочку, та здивовано кліпнув очима.
- Колеф!!! – просипіла Вайро.
- Хто мене кличе? - поцікавився юнак, ще раз озирнувшись.
- Тихше! Це я! Вайро!
- Аааа, Вайро! Тебе всі шукають! Ти де?
В ту саму мить він побачив голову друга, у якій на даний момент виділялися лише велетенські перелякані очі.
- Хо-хо! Ти мовби довго тужився, а очі так і лишилися! Вилазь звідтіль, скоро сніданок, а тобі ще до Головних зайти! – Колеф сів навпочіпки біля Вайро. Роса холодила її, тож вона насунула діл сорочки на коліна.
- Я не можу туди йти... –жалібно проскімлила вона, - Мені поміч твоя потрібнааа...
- Малий, чого тобі боятися? Що за комплекси? Це просто перевірка... На якісь болячки, абощо.
- Ой, Колеф! Мовчи... Я не можу, ой-йой!
- Дурний ти! Тобі ще добре. Ось нас усіх разом роздягли, так всі побачили, в кого який. Тепер стьобаються і висміюють. Цілий ранок нещасливцям кісточки перемивають. А у тебе, навіть якщо там пссс якесь, ніц не страшно. Ніхто тебе не побачить!
Вайро якусь мить намагалася второпати, про що й говорять. Коли ж зрозуміла, то лише руками розвела.
- Все рівно, не можу... Врятуй мене, Колеф. У мене тут друзів нема більше... А я маю таємницю, яку нікому довірити!
- Та ну, малий... – Колеф потріпав Вайро за плече, - Не думаю, що таємниця твоя така вже й страшна! Коли ми малі, то нам все здається таким важливим... Насправді – я певен! – твоя біда просто дріб’язкова! Ти ж не дівка! І не осор! Так що можеш іти сміливо. А поки – розповідай. Тільки вилізь спершу.
Доки Вайро вагалася, вилазити їй зі схованки чи ні (а треба було б, адже скоро всі її хватяться, що ж тоді буде?), двір пересікла огрядна кухарка, по-качиному перекидаючись з боку на бік. Вираз обличчя її був вельми наляканий, на плечі досі висів брудний кухонний рушник, а руки вимазані у муці. Однак Татонкура Росс на те не зважала, і, лякаючи курей, бігла до казарми. Порівнявшись з Вайро, що вже висунула голову зі схованки, кухарка сплеснула руками.
- Ой-йой-йой! Ось ти де! Хутчіш, ой леле, поговорити треба!
Колеф скинув брову і з запитанням глянув на Вайро. Однак та вже віддалася на волю кухарки.
Татонкура ще трохи позітхала, а потім кинулася шептати Вайро на вухо свої таємниці.
- Ой, йой, миленька, що ж я стара накоїла.... ой-йой!
Ну, в принципі Вайро вже здогадалася, що саме накоїла світла Татонкура Росс...
- Я така дурна, така дурна... Усю жизнь тобі об’язана буду. Наробила лиха...
- Тітко, ви що, розповіли комусь?!
- Я по великому секрету сказала... Ой, по великому... Корконуму, він вугілля з міста привозить... Ми, ото як бува, по чарці на грудь прийняли, а я з ним і посекретнічала. Знаєш же...ох, одиноко тут мені. Він, сучий син такий, клявся-божився, що нікому не розкаже... А слухи якось і поповзли... Ніхто не зна, що це від мене, бо ж Корконум у місті зара... Але лихо таки сталося... Пробач мені, дитино, ой-йой...
- Я все це зрозуміла... Тікати буду. Йдіть собі. Я до вас ще прийду...
Вайро мало не заплакала з досади. На душі шкреблися кішки, а тут ще й Колеф не хоче просто допомогти. Все йому скажи... Ну й хай! Хай буде, що буде.
- Щось ти ще більше скис... Давай поговоримо, бо скоро сніданок, а я ще не сцяв.
Колеф, на щастя, трохи посерйознішав. Видно, прочитав по виразу обличчя кухарки, та й свого друга, що щось таки не гаразд.
- Колеф, а ти був правий...
- Коли?
- Коли говорив, що добре, що я не...
- Ха, ти шо, осор?
- Ні, я дівчина.
Колеф спершу кліпнув очима, а потім щиро засміявся. Такої реакції Вайро не чекала. Вона думала, що він образиться за те, що вона його дурила. Або розлютиться, бо гадатиме, що дівка не має місця на війні. Або ще щось. Однак він щиро її обняв.
- Ти що, серйозно?
- Тобі показати?
- Та ні, я вірю... Ха-ха-ха, як же ти так сюди потрапила, га?
- Тихше ти..
- Все, мовчу. Ой, трясця, мене дівка на тренуваннях робила...
- Ти не злишся?
- Та ні, звісно... Однак, чесно кажучи, я не можу розібратися зі своїми почуттями. Я звик, що ти хлопака...
Вони почули, як труба кличе усіх на сніданок. Але їм було не до того. Колеф покликав Вайро за собою, та відвів її на задній двір, аби ніхто не заважав їм бесідувати.
- А тебе як звати?
- Вайро.
- А років тобі скільки?
- Шістнадцять. Стривай, Колеф. Я не про те хочу говорити. Ти ж знаєш, що буде, якщо вони довідаються...
- Здогадуюся.
Колеф пнув босою ногою камінець, злякавши зграйку горобців. Потоптав м’який спориш. Похитав головою. Якийсь час так вони і мовчали, обоє у довгих сіруватих сорочках, босоніж. Вайро думала про те, як їй утекти. Колеф розмірковував, чим він може допомогти.
- У будь-якому разі я хочу тікати...
- Хіба можливо звідси утекти? Але, мала, не бійся. Я тебе не кину, раз така у тебе халепа.
- Що значить не кину? Тікати ти зі мною будеш, чи як?
- Я й не знаю... Ти ж бо досі вчишся у загальноосвітній школі з малими. А я проходжу інший курс лекцій. І мені від тої науки моторошно стає... – Колеф врешті глянув на Вайро, - Я сам думав про втечу разом з одним другом. Однак він відмовився в останній момент. Зрештою, мені тут було непогано. А думати мене не змусять інакше, ніж я сам того хотітиму...
- Про що ти?
- А, ну його...
- Я мушу зараз тікати...Ви план продумували?
- Та щось таке було....