Дим виїдав очі.
- Пане, я не знаю, як вам, а мені сьогодні приглянулася оно та похмура жіночка.
- Ха-ха-ха, ти щось високо взяв, друже! Б’юся об заклад, що вона тебе із лайном змішає та по підошві розмаже, щойно ти до неї підійдеш.
- Ти недооцінюєш мене... – лукаво протягнув високий чорнявий чоловік у довгій темно-коричневій туніці.
- Судячи по її статурі та вигляду – вона жителька півночі. І твій південний темперамент не розтопить її сердечка! – гигикнув у кухля співбесідник із різкими рисами обличчя та виголеною головою. Він смачно відпив згірклої гидоти, яка у забігайлівці чомусь гордо іменувалася “Ранковий напій”, хоча по смакових якостях більше підходила не до ранку, а до пізньої ночі. І до того стану оп’яніння, коли вже не розумієш, що п’єш.
Чорнявий тяжко підвівся і похитцем попростував до дальнього столика “Дощової”, що губився у тумані із диму та алкогольних випарів.
Відвідувачка за столиком зміряла його холодним поглядом і відвернулася до стінки. Однак чорнявий не був з тих, хто так легко відступає!
- Мої вітання, красуне! Бачите отого упитого волоцюгу аж ген за тим столом? Так от, він сказав, що ви зрівняєте мене із лайном, щойно я до вас підійду.
Жінка поволі повернулася на звук голосу. Її темно-синє плаття здавалося у мороці майже чорним, а очі на фоні світлої шкіри обличчя та волосся горіли насичено-сірим крижаним вогнем.
- Що ж, в чомусь він був правий. Однак я даю вам рівно хвилину на те, щоб ви вразили мене і таким чином змусили говорити далі, - холодно проговорила жінка, підперши щоку долонею. Навряд чи чорнявчик колись ще бачив, аби відверте нудьгування, зневажливість та крижаний спокій так вдало поєднували у виразі обличчя, голосі та жестах.
Чоловік спробував щось сказати, але тільки схопив повітря ротом, як величезна риба. Якусь мить він не відривав очей від незнайомки, а потім випалив:
- Я знайомий із справжнім підпільним відуном!
І не повірив своїм очам. Жінка здригнулася, вхопила ротом повітря – достеменно так, як лише секунду назад зробив він – і перепитала:
- З відуном?
Голос її злегка тремтів, однак на його очах вона брала себе у руки та приборкувала внутрішній вир.
- Так, саме так. Мало того – він не просто відун. Він дуже багато чого може. Він всесильний! І дивакуватий...
- Мене звати Елас. – подала ручку жінка і витримала дружнє потирання тильної сторони долоні.
- А я – Соаф. Житель Гарони! – чоловік вказав на товариша. – Мій друг Теро звідтіля ж!
- Вважай, що ми познайомилися. – Елас зацікавлено окинула нового знайомого поглядом. – Я б із задоволенням поспілкувалася із такими чудовими хлопцями, як ви, однак у мене тут зустріч за кілька хвилин. Тож чи не могли б ми домовитися з вами про, хм, скажімо, невеличку прогулянку нічною Лозурою?.. Адже випити склянку чаю у якійсь затишній кав’ярні куди приємніше після тривалої пішого походу, та ще й у зворушливій атмосфері вечора, ніж сидіти у цій... “Дощовій”. Що скажеш?
Соаф засяяв, ніби новенька копієчка.
- Ну звісно ж, Елас, ти права! Якщо тобі буде зручно, то давай зустрінемося біля центральної криниці одразу після заходу сонця.
- Чудова ідея.
- Тож домовилися!
Соаф помахав рукою та поспішив до Теро.
- Не кажи, що ти її закадрив! – недовірливо буркнув товариш. – Я ніколи не повірю, хоч стріляй.
- Уяви собі! Вона попросила себе якось вразити, і я розповів їй про те, що знайомий зі справжнісіньким відуном! Вона і зацікавилась.
Очі Теро злісно спалахнули, і він різко вчепився у темний рукав Соафиної туніки.
- Ти у своєму розумі! Ти ж не знаєш, хто це! А якщо вона одна з тих, хто знищує відунів?! Ти ж ставиш у небезпечне становище бідолашного сліпого дивака! А що, якщо вона з невидимих?! – Теро зірвався на злий шеріт, котрий більше походив на сипіння змії.
- Тихо, тихо! – Соаф вивільнив рукав із ціпких пальців Теро. – Я був неправий. Але більше і слова їй не скажу про відуна – хай мене грім поб’є, коли брешу! Зате у мене є шанс продовжити наше чудове знайомство із цією кралею.
- Жінки згублять тебе, Соаф. – Теро глянув у той бік, де сиділа білява незнайомка. І не повірив своїм очам: поруч із нею сиділа місцева повія Мароська та щось розповідала, відсьорбуючи із керамічного горнятка. – Боюся, друже, що ти підчепив хвойду. Гля!
Соаф і собі повернув голову. Елас не збрехала – у неї було побачення.

- Час невладний над тобою, Маро! – засміялася Елас, розглядаючи веселі іскринки у куточках Мароськиних очей.
- Я б сказала тобі рецепт своєї молодості, однак, боюсь, ти мене не зрозумієш... – кокетливо зашарілася жіночка, накрутивши на палець біляве пасмо волосся.
- Так, краще не кажи з цього приводу нічого, бо накличеш гнів доньки Санни! – із удаваною серйозністю пригрозила кулаком Елас. – А як взагалі справи?
- Все йде своїм ходом. Виконуємо завдання, збираємо інформацію. А ти якого норона сюди забрела? Гуляєш?
- Хотілося б! Однак на цей раз я у справі. – Елас прихилилася ближче та стишила голос. – Чула, що Родзієвич зовсім голову втратив і нікому не довіряє. А мені якраз треба його на одну справу схилити. Дуже треба.
Мароська зітхнула.
- Так, старість забрала у Конора останні залишки здорового глузду! Однак у цих справах я тобі не порадниця, я іншим займаюся. Єдине, чим пособлю – організую зустріч із Каорен.
- Тією самою Каорен?
- Так, далеко пішла дівка. Служить при дворі... З нею любить потішатися і сам правитель, і його сини. Вона, правда, права голосу там не має ніякого, однак вуха у неї працюють добре. – Мароська помітила, як скривилася Елас від цих слів. – Що саме ти хочеш?
- Підштовхнути Родзієвича на певні думки.
- Тоді тобі потрібно у двір. Що ж – у неділю виходь на ярмарок та ставай біля бочки із квасом. Саме туди підходить Каорен. Десь опівдні.
- Гаразд, Маросько, дякую тобі.
- Та вже! Хіба від роботи втечеш?

В час, коли сонце розщедрилося на пару барилець помаранчевої барви для небосхилу, Елас вийшла із “Дощової” та побрела в напрямку центральних вулиць. Її м’які чоботи лишали без звуку спраглі плити дороги. Містечко було миле та затишне, однак все навкруг свідчило про те, що кращі часи його залишилися у минулому. Сірі плити вулиць розколювалися під натиском часу та настирливої трави, що бгалася до неба, а дахи будиночків прогиналися від моху та вологи. Зате квітів навколо росло – незміренно.
Біля криниці Елас опустилася на край дерев’яної лавки, перебивши хвацький щебет трьох огрядних тітоньок із відрами. Тітоньки зміряли її виразно-презирливим поглядом і кинулися далі перемивати кісточки усьому дорослому населенню Лозури .
Елас досі не розуміла, навіщо прийшла сюди, на зустріч з двома недалекими парубками. Невже слово “відун” так її зачепило? Зачепило настільки, що вона не замислилася над тим, що, скоріш за все, молодик просто прибрехав трішки – для красного слівця. Адже зазвичай молоді жіночки починають пускати купу слини від однієї згадки про щось надзвичайне. Без сумніву, вона повела себе точно так!
Хоча Елас і оправдовувала себе. Надто багато років вона шукала те трикляте Братство, секту збоченців, котрі....забрали...
Альварка рішуче тріпнула головою, розганяючи думки. В той момент побачила дві постаті. Жіночки швиденько замовкли і обдали прийдешніх таким само виразно-презирливим поглядом. Соаф зиркнув на них не менш злісно.
- Добрий вечір, Елас! Бачу, ця компанія не дуже підходяща для наших планів щодо чудового проведення часу.
Соаф галантно вклонився та кивком запросив Елас слідувати за ним. Альварка привіталася з набундюченим Теро і вся трійця рушила вглиб передвечірнього міста.
Звуки сварок між сусідами, плач дітей та втомлене дзижчання мух поволі розжимали свої пальці, відпускаючи замилуваних заходом сонця перехожих у спокійну м’яку тишу ночі. Елас дивилася під ноги, стараючись ступати через одну плитку – ось така у неї була забавка. Подумки Елас насварила себе за ці дитячі витребеньки, однак справу свою не припинила. Все рівно говорити не було про що, а за такою забавкою не відчуваєш тягучого мовчання.
- То звідки ти, Елас? – поцікавився Теро.
- А це має значення? – зітхнула, відірвана від справи, жінка. – Я не хочу згадувати ні про дім, ні про родину, ні про обставини, чому я звідти пішла.
- Ти пішла з дому? – здивувався Соаф.
- Я вирушила у мандри світом. І не шкодую. Давайте не будемо про це, гаразд?
Молодики перезирнулися, однак заперечувати не стали. Вони завели Елас у чудовий старезний парк. Крізь віти дерев, що росли там, не було видно навіть неба – такі крислаті були мешканці парку. Самотні струхлявілі лавочки замислено шушукалися із землею, а паркові доріжки, з’ївши стару бруківку, прозябали від вологої землі.
Елас опустилася на лавку та відкинула голову назад. Втома хвилями накочувалася на тіло: воно ще не відпочивало після довгої мандрівки.
Ніби крізь вату вона чула історію своїх нових знайомих. Її мозок чомусь вперто шепотів їй: вони брешуть!.. Однак ніхто не прислухається до мозку, коли тіло вимагає людського до себе ставлення.
- Ти не дуже охоча співбесідниця, - зауважив Соаф, - І я боюся, що ми даремно тебе потривожили та витягнули на цю прогулянку. Усе, що тобі потрібно, це випити чаю та поспати. Може відвести тебе додому?
Елас привідкрила тяжкі повіки.
- Ні, все гаразд. Просто я справді втомилася. Світ тисне...
- Світ тисне? – Соаф засміявся і хвацько закинув ногу на ногу. – Від цього є хороший рецепт! Кардинально перемінити свої погляди на світ, переглянути свою життєву філософію...
- Що ти маєш на увазі? – перепитала Елас, відганяючи змору.
- Ось наприклад. Ти віриш в долю?
Теро косо зиркнув на Соафа, однак змовчав.
- Я? – Елас на мить задумалась. – Я вірю в долю. Однак я вірю в силу людини її змінити. Але, чесно кажучи, я не маю ніякого бажання розводити тут такі балачки.
- Чому? – Соаф все більше розпалювався.
- Бо у мене немає потреби комусь щось доводити... про свої погляди. Вони у мене є – і це чудово. Я для себе все вирішила.
- Те-те-те! – перебив її Соаф. – Не поспішай таке казати! Ось уяви собі, що все, що ти знала раніше – просто успішне компостування мозку для того, аби люди, доки не сягли певного щабля розвитку, не замислювалися над тим, що вони не зможуть зрозуміти.
Теро боляче наступив Соафу на ногу. Соаф тихо зойкнув і примовк.
- Чому ж ти, продовжуй! – заохотила Елас, не розплющуючи очей.
- Ну... Це все...- зам’явся Соаф, винувато позираючи на Теро.
- Ні, не все – ти не довів свою думку до кінця.
Соаф підморгнув Теро, знизав плечима та на всякий випадок відсунувся від нього подалі.
- Уяви, що є універсальна програма, яка розроблена для вдосконалення людини...
Теро підвівся і смикнув Соафа за лікоть.
- Елас, я бачу, що ви засинаєте, тож давайте ми з Соафом відведемо вас у якусь кав’ярню, там і поговоримо. Соаф знає масу цікавих історій з життя...
Альварка насторожено привідкрила очі. Поведінка Теро змушувала замислитися. Чому він не дає Соафу висловитися?
Вона підвелася та дозволила хлопцям відвести себе до невеличкої забігайлівки поблизу парку. А ще за годину вона попросилася додому. Елас виразно подивилася на Теро, а потім повернулась до Соафа:
- Ти міг би мене провести?
- Без проблем! – вигукнув Соаф і знову винувато глянув на Теро. Теро відкланявся та пішов геть. Явно не в гуморі.
- Чого він? – поцікавилася Елас. – Мені здалося, що твій друг не дуже дає тобі виговоритися. Я права?
- О! – Соаф похнюпився. – Він дуже специфічна людина. Сам по собі мовчазний, однак терпіти не може, коли на мене – через мою балакучість – більше уваги звертають. Сама розумієш: це як ревність якась.
Не поспішаючи, парочка добрела до того дому, в якому зупинилася Елас. Альварка судомно намагалася вигадати привід для продовження недавньої розмови, однак він вперто не приходив на думку.
Хмари посріблив велетенський місяць, і Елас занурилася у розсипи зірок та чорнильне небо. Вона за тридцять років досі не звикла до краси небес. Соаф і собі підвів очі вгору. Елас підійшла до нього ззаду і шепнула на вухо:
- Неймовірно, так?
Її волосся лоскотало Соафу щоки, а вологе тепле дихання гріло вухо. І в ту мить бідолашний чолов’яга зрозумів, що починає божеволіти від брудних, неромантичних, плотських та ницих бажань.
Трясця його маму! Ось вона, ця краля, вся з себе аж ого, навмисне стоїть біля нього, треться об нього, а потім візьме, та піде спати! Ну звісно – всі жінки не розуміють Соафиних природних потреб. І ця Елас не буде винятком!
- Ну... – протягнула солодким голосом грізна воїтелька Елас. – Я вже піду.
Соаф відчув, як зрадницьки тремтять руки, а в голову б’є підозріле тепло та памороки.
- Стривай! – смикнув він Елас за рукав.
- Що? – альварка примружила очі, і сріблясті зірки відбилися у їх волозі. – Ми ж вже про все поговорили. Про що хотіли.
- Н...ні! – Соаф відчував, як його серце розривають баталії між бажаннями та побоюванням Теро. – Ще не все. Я не до розповів тобі про відуна... І про погляди на життя... Коли ще, як не сьогодні?
Елас посміхнулася та поманила Соафа рукою.
Справді, коли ще?

Невеличка кімната зворушливо тремтіла від гри полум’я свічки на стінах. Та єдина свічка, здавалося, наповнювала приміщення неймовірним жаром, і Соаф сором’язливо ховав червоні щоки у тіні. Він все хотів змусити себе перейти до більш рішучих дій, власне, він це і зробив би у будь-якому іншому випадку, однак білява жінка здавалася йому нездоланною крижиною, яка лише грає у ввічливість та тепло.
Елас пильно дивилася на свого гостя та мовчала.
А гість відчував, що мусить щось казати.
- Власне...відун.
- Саме так.
- А навіщо тобі про нього чути?
- Гм, знаєш...Завжди цікавилася...відунами. Бачиш, не люблю буденність.
- Розумію. – Соаф заклав руки за голову та втупив погляд у стелю. – Однак мені тяжко щось розповідати тобі, бо становище, в якому перебувають відуни... мене змушує. Сама розумієш... Вони ж поза законом! А я тебе практично не знаю.
- Ти мені не довіряєш? – Елас підсіла ближче і Соафа пробив озноб. Він напружився вкрай і зжужмив пальцями цупку ковдру під собою.
- Чому ж... Довіряю.
- То?
- Відун... сліпий чолов’яга. Я з ним познайомився випадково, скажімо так – через знайомих знайомих. Я знайшов собі наставника в лиці Теро, він розповів мені масу цікавих речей про цей світ...
- ...і дуже боявся, що я щось випадком про це почую...
- т-так... Є трохи.
- Невже ваша життєва філософія така страшна? – Соаф знову відчував шкірою її тепло, подих, запах...
- Ні, зовсім ні... Просто до неї потрібно довго іти...
Альварка коротко засміялася і піднялася на ноги. Кімната відбила її постать у примарливих образах. Елас провела пальцем по запорошеному столу, побгала теплий піддатливий віск свічки...
- Ви вірите у те, що світ створила бездоганна машина? – прямо запитала Елас.
Соаф здригнувся.
- Я теж у це вірю, - сухо продовжила вона. – Ти можеш не хвилюватися, я не видам вас.
Чоловік знітився і продовжував мовчати.
- Я багато років шукала однодумців. Я їх знайшла, так чи ні?
Мовчанка.
- Чому ж ти мовчиш?
- Так, ти їх знайшла.
Елас втамовувала стук серця і заспокоювала дихання. Перед очима стояли чорні плями, і вся її витримка не могла справитися із хвилюванням.
- Відведи мене до своїх, – попросила вона.
- Я не можу. Я не можу і все.
- Я ж...
- Пробач, однак я у Братстві ніхто... Нові люди приходять через Дружину. Лише вона може прийняти рішення. Лише вона може знайти тебе.
- Відведи мене до відуна. Я хочу прояснити деякі питання, що терзають мене вже багато років. Хай я буду знати! І коли я знатиму відповідь, то стоятиму на місці, благатиму Залізного Бога нашептати вам...щоб ви взяли мене...
- Я не можу відвести! Я не можу видати його...
Соаф глянув на жінку, а вона була неймовірно прекрасна. Її стрункі ноги, глибокі тіні, тіло... Розмова Елас постійно вибивала його із млосного стану, однак очі вперто повертали приємне щеміння назад. Він вимовив:
- Знайди його випадково у пригородах містечка Шо, на південному-заході, біля річки Самотня...
- Знайду непримітно... – шепнула Елас та знову коротко засміялася. Її обличчя враз зробилося хижим, а очі холодними.
- На добраніч, Соаф. У мене ще є справи. А ти можеш підкріпитися оночки хлібом та кисляком, спи, відпочивай...
- Ти куди? – схопився Соаф, але Елас вже була в дверях.
- А яка різниця?.. Ще побачимось. Замов за мене слівце перед Теро. Я страшенно хочу бути з вами. І це – від серця. Добро?
Елас зникла в секунду. Знадвору долетів скрип дверей стайні та важкі змахи крил.
Жінка підстьобнула ібулога і шепнула йому на вушко:
- Давай, прожени втому, допоможи мені... Це дуже важливо.

........
Світанок застав Елас у дорозі. Вона промерзла від швидкості та ранку, а очі зрадницьки щеміли. Однак бадьорість її не покидала.
Під ногами змінювалися ландшафти, тягнулися поля, перетнуті змієподібними лісосмугами. Шлях був недовгий, і скоро вдалині замаячили обриси невеличкого містечка, укутаного полями та садами, ніби теплим шарфом. Із заходу мчала нитка річки, вихиляючись серед дерев. А посеред річки мостився острівок із кількома вербами та очеретяною хатиною. Елас не могла помилитися і полетіла туди.
... Під ногами хруснули мілкі гілочки. Білий пухнастий звір сонно позіхнув та витріщив на альварку свої бузкові очі. У хатині зашаруділо і в якусь мить із дверей показалась палиця, а за нею вийшов дід у білих одежах. Елас поклонилася, однак згадала, що дід сліпий. Дід? Альварка з інтересом розглядала обличчя відуна. Ні, не дід. Куди там! Чоловік. Молодий, років сорока. Довгі коси спадають на груди. Коротка борода. Волосся – чисто-біле. Як молоко. І очі білі.
Стало моторошно.
Чоловік був неймовірно красивим і страшним водночас. Елас захотілося втекти. Їй було лячно. Так вона ніколи не почувалася.
- Хочеш чаю з медом? – запитав чоловік.
- Хочу, – сказала Елас. – Я вас потурбувала?
- Ні. Мені приємно, що ти прийшла. Ніч була довга, і я засумував.
- Ви не спали?
- Ні. Мені це не потрібно. Я звик до інших снів.
Відун розвернувся та зник у хаті. Елас нерішуче човгнула за ним, і опинилася у запаху трави молока та хліба. Грубо сколочений стіл був застелений домотканою рядниною, обляпаною чаєм, варенням та медом. На стільцях пилився розвішаний одіж, а земляна підлога була встелена сіном. Прямо на землі горіло багаття, заточене у клітку з рівно витесаних каменів, а на двох рогатинах лежала балка, на якій пихтів паром чайник.
Чоловік вправлявся так, ніби бачив все бездоганно. Він ганчіркою зняв чайник та розлив червонувату рідину по глиняних горнятках. Елас взяла своє та сіла на краєчок стільця, пригубивши до гарячого чаю.
- Це з вишневих гілочок та меліси... – пояснив відун. – Он можеш взяти ще хліба. Почувайся як вдома.
- Дякую, – Елас відломила собі шматок прісного хліба та втупилася в нього так, ніби збиралася ліпити коники.
- То розповідай, чого прийшла, – першим порушив мовчанку чоловік.
- Я шукала відунів... – тихо промовила Елас та швиденько відсьорбнула чаю, аби хоч чимось забити рота і тільки б не говорити.
- Знаєш, їх багато хто шукає. Ой багато! А чому ти вирішила, що я відун?
- Бо... Бо Братство ніколи не помиляється.
- Але ж ти не з Братства, - чоловік перевів на альварку погляд і їй здалося, що він бачить її наскрізь. Вона зітхнула і врешті зважилася безсоромно розглянути сліпого.
Він був неймовірно красивий! Наївне і ніби дитяче обличчя, ямочка на підборідді, довгі вії... Елас роздивлялася його руки – великі, засмаглі, із здутими жилочками. Зап’ястя прикрашені дерев’яними браслетами, такі самі дерев’яні та глиняні прикраси висіли на шиї. В ту хвилину Елас потрясло усвідомлення якоїсь дивної схожості між відунами. Між тими двома, яких вона знала...
Альварка проковтнула жорсткий жмуток у горлі.
У цю мить, доки жінка розглядала відуна, вона відчула щось на кшталт сильного внутрішнього поштовху. Відун втягнув повітря і похитав головою.
- Припини розповідати. Все зрозуміло.
Він замовк.
- Ви читаєте думки? – стривожено запитала Елас.
- Знаєш, кохання – це не слабкість. Не бійся, ніхто не вважатиме слабкою людину, що любить.
- Давайте не будемо про це, - схопилася Елас, різко відставивши горнятко вбік, - Я не хочу, щоб мої думки хтось читав!
Якусь мить альварка вагалася, борючись із собою, але врешті злість зірвала її з місця.
- Дякую вам за теплий прийом. Але я справді помилилася, тож продовжу свої пошуки….
Елас вибігла надвір. Перекинувши вузду, легко стрибнула на свого насуура та помчала геть, люта як чорт. Вона рвонула за окраїни Шо, спішилась та злісно загарчала сама на себе. Невже вона досі не навчилася бути сильною?! Адже все це аж коли було! Воно минулося і мав лишитися тільки гнів та бажання помсти. Ніяких емоцій, трясця, ніяких!

Відун прибрав горнятка та зітхнув. Він знав, що жінка, яка так і не відкрила своє ім’я, ще повернеться.

“Я повелася як розбещена дитина!” – Елас з досадою зіжмакала тонкий листочок, краї якого вже позолотила осінь. “Замість того, щоб поговорити з відуном, я втекла, грюкнувши дверима! Звісно, ці мої розкаяння не означають, що я пробачила йому те, що він заліз мені у душу...”
Альварка ривком піднялася та продовжила свій шлях. Ібулога вона відпустила на вільні хліби, і тепер пішки брела між диким полем, заквітчаним білим цвітом гречки та поплямованим золотом колосків пшениці. Гречка сягала Елас інколи аж по груди, пробиратися було важко, однак жінка вперто йшла далі. Їй потрібно було виходитися, заспокоїтися та знову віднайти втрачену внутрішню рівновагу.
Сірі хмари обагрилися по краях, проводжаючи сонце на ніч. Елас зганяла з трави синіх бабок та приманювала хмари комарів. Поступово її злість та досада розчинялися між билинок та колосків, груди знову дихали повно і легко, а руки самі вихопили меча та почали виробляти ним викрутаси над квітучими головами польових мавок. Гречане поле закінчилося, і Елас полегшено зітхнула, коли її ходу вже ніщо не стримувало – вона увійшла у володіння скошеної вже пшениці та невмирущих фіолетових косариків. Альварка хотіла було свиснути своєму Тотсу, однак побачене мало не збило її з ніг. Трішки поодаль прямо у траві сидів білий-білий відун. І дивився на захід сонця.
Елас підійшла ближче та опустилася біля нього. Чоловік навіть не ворухнувся.
- Цікаво, - ніби продовжив він бесіду, яка зовсім не уривалася на цілий день, - а який сьогодні захід сонця? Яке воно там, на обрії? Помаранчеве? Червоне чи рожеве? Як забарвлене небо і хмари? Я перебираю у пам’яті всі заходи сонця, що бачив, однак впевнений, що такого, як сьогодні, серед них немає, - відун повернув голову до Елас, - Мені здається, що ти готова продовжити розмову.
- Ви мене шукали?
- Ні, я просто знав, куди ти підеш. І знав, що сьогодні так чи інакше сам пішов би сюди. Тут так чудово пахне травами та пізнім літом!
- Даремно ви читали мої думки.
- Це вийшло несвідомо. Я ж відун, чи не так?
Чоловік поліз рукою за пояс та витягнув звідти тоненьку дудочку. Приклав до губів, злегка скосивши та дуже своєрідно пустивши повітря, і заграв. Сиплий звук здійнявся над полем, шугонув десь між перепелиним пір’ям, постелився на землю.
Відун засміявся, прикривши повіками свої більма.
- Хто б міг подумати, що у мене колись буде доста часу, аби навчитися грати на тилинці! Я навіть сопілки не освоїв, а тут враз на тобі... Доволі важко, але можеш спробувати.
Елас похитала головою, потім спохватилася, і озвучила своє “ні”.
Настирливо дзижчали комарі, однак на душі стало спокійно.
- Яка ти, розкажи? І як тебе звати?
- Я Елас. А яка я?.. Звичайна.
Сліпий повільно провів рукою по її обличчю, від чого Елас напружилася та здригнулась. Однак від долонь віяло теплом та ласкою, і вона заплющила очі. Він же просто її хотів побачити! Рука сковзнула по волоссю, повільно пройшлася тілом.
- Ти красива, - відун поклав руку собі на коліна. Посміхнувся. – До речі, мене звати Ланоч.
Відун знову приклав до вуст тилинку і ніжно заграв чудну мелодію. Навколо них двох час ніби зупинився, сонце прикипіло до обрію, не сміючи рухатися вниз.
- Не яськайтеся з Братством, то лихі люди. – проговорила Елас.
- Дякую за попередження, я знаю.
- Бо ви відун?
- Так.
- Мій відун теж мав би відчути, однак не зміг... – голос Елас враз зірвався, вона хутко спробувала заспокоїти дихання.
- Ми різні з ним. Різні відуни. Я знаю, що це за Братство і не допомагаю їм. Однак і тебе на них виводити не буду. Помста – чорнить серце. Вона тобі не потрібна.
Альварка спалахнула від вгаданого відуном її власного запитання. Вона підібгала під себе засмаглі ноги та потупилася.
- А що ж робити? Пробачити?
- Пробачити.
- Це так просто, по-вашому?! Ну ні... Я воїн, а не краля! І не буду.. не буду..., ай, сили неба! Чому я так веду себе при вас? Про мене кажуть, що моє серце з каменю, а кров – холодне місячне сяйво. Якого я лютую, хвилююся, зриваюсь?
Ланоч посміхнувся, і присмак таємниці промайнув на його вустах. Він підвівся і поманив Елас за собою. Та слухняно, немов маленька дівчинка, пішла за ним через поле.
- Завжди холодна... Сувора... Незламна... Ти чудна, Елас! Ти навіть не уявляєш, скільки радості та щастя ти не впускаєш у своє серце.
- Мені нема з чого радіти. Я виростала у світі, де кожний новий день міг бути останній для мене, моїх друзів та близьких. У світі, де не маєш права на емоції... Мені за тридцять! Я з ранніх років виховувала у собі незворушність та внутрішню силу. Це допомагало винести мертві тіла з поля битви, аби достойно їх поховати. Допомагало відрізати вражену гангреною ногу чи промити рану, у якій вже роїлися черви. Чи був у мене час та можливість до ніжностей? Я альварка, відун, якщо ти знаєш, хто це! Які радості? Яке щастя?
Ланоч обернувся до жінки, і їй на мить здалося, що він глянув їй просто у вічі.
- А не побоїшся спробувати? Довіритися мені та відпочити?
- Про що ви? Я то не побоюся, але...
- Ось і добре.
Відун взяв альварку за руку та звернув голову до неба. Він завмер, і вмить Елас відчула, як через руку відуна до неї ллється неймовірне тепло. Вона глянула вниз та скрикнула: їхні руки були немов огорнені полум’ям, потужною пульсуючою енергією. Елас рефлекторно розжала пальці, однак рук розчепити не могла – вони злилися з Ланочем в одне ціле. І враз відун відштовхнувся від землі та поволі піднісся над стерням, а Елас, ніби заточена у невидиму сферу, піднялася за ним. Дивне відсторонення охопило її: вона ніби збоку бачила свої ноги в метрі від землі, розгонисті смуги пульсуючого світла навколо, осяяне обличчя відуна, присмеркове небо, забарвлене останнім промінням сонця. І враз почалася шалена гонитва. Вони зірвалися з місця і помчали над самісінькими верхівками польової трави, лякаючи бабок та метеликів. Вони розганялися, і Елас відчула на серці неймовірну полегшу, немов кам’яні лещата враз відпустили її. Вона бачила, як сміється відун, вона і сама враз залилася сміхом, розкинула руки, розтягнулася на повен зріст.
Вони летіли. Перед ними виник ставок із чорно-вечірньою водою, і мисок чобота Елас черкнув по воді, здійнявши купу бризок. Вона сміялася, відпустивши від себе усе, чим коли-небудь переймалася. Політ давав їй очищення...

Ланоч лежав у траві безсильний і усміхнений. Поруч розкинулася на землі Елас, відганяючи докучливих комарів. Вона мовчала, бо абсолютно нічого не мала сказати. Просто упивалася теплом, втомою і радістю.
- Елас, допоможи мені, - враз звернувся відун.
Альварка завмерла від здивування і легка напруга пробігла по її тілу.
- Як я можу допомогти тобі, відун?
- Я сліпий... – зітхнув він, - Однак мушу негайно вирушати в дорогу. Я засидівся. Не питай, навіщо мені це, однак мені це потрібно.
- Ланоч, я... Я навіть не знаю, що вам сказати... – вражено проговорила Елас. А чому б не сказати йому правду, подумала вона. Що альварки ні до чого не прив’язуються, вони вільні, вони постійно у дорозі, у пошуку, у небезпеці. Як далеко заїде вона із цим чоловіком? Як пояснити йому це?
- Я все розумію... – перервав потік її думок відун, - Та я не буду обузою для тебе. Я затримаю тебе хіба що на тиждень, ось побачиш. Просто допоможи мені.
- Я не знаю... – альварка запнулася, - Ви виводите мене з рівноваги... Я не знаю, що твориться зі мною при вас. Я боюся цього стану!
- Значить, ти таки не безстрашна?
Елас мало не сплеснула руками:
- Ланоч, ви не знаєте, що таке мандрувати з альваркою!
- А якщо я найму тебе? Заплачу, як особистому охоронцеві?
Альварка похитала головою. Вона не могла відмовити Ланочу, і навіть не була впевнена, що справді хоче це зробити.


- Ніколи б не подумала, що вже навіть знайшовши Братство, напавши на слід цих паршивців, я просто візьму та поїду в Осорію!
- Це означає, що у мене таки є дар переконання...
Елас зітхнула та трішки змінила керунок, краєм ока помітивши, як неохоче підкорився прив’язаний до луки її сідла спеціально куплений для відуна ібулог. Птах був лінивим, неслухняним та надто повільним, і Елас щиро шкодувала, що не вмовила Ланоча на те, аби вона підкинула ще кілька золотих задля більш вдалого засобу пересування. Тепер же вони ледве тіліпали вперед. Надто повільно. Надто.
- Давай відпочинемо, Елас! Мені спину ломить і ще дещо вже натерте.. Я не звик до перельотів...
Альварка з прикрістю глянула на вечірнє небо і похитала головою. Будь вона сама, то летіла б ще цілу ніч та ранок, і лише в обід, у саму спеку, дала б собі та птахові відпочинок. Її Тотсу міг витримати такий тривалий переліт.
Птахи повільно опустилися на порослу рідкими кущами галявину, і Елас, перекинувши ногу через сідло, зістрибнула на землю. Відун виглядав безпомічним, однак вперто опустився на землю сам, без допомоги. Його трішки хитало і він втомлено потер внутрішні сторони чересел.
- Ніколи не думав, що стільки летітиму... Жах.
Елас намагалася не дивитися в бік відуна. Її погляд неодмінно притягували до себе його білі очі, і в той же час їй здавалося, що він відчуває її погляд. Альварку розпирало від цікавості, як же цей чоловік осліп, однак вона зі злістю корила себе за надмірну дитячу допитливість.
Вона голими руками кинулася обламувати колюче сухе гілля з кущів, збираючи все у купку біля Ланоча. Той же задумливо розкурював трубку із солодкуватим запахом.
Елас спробувала викресати вогню для багаття і з жахом помітила, що її руки тремтять. Тремтять нервово, напружено, побіліло. І червона краплина крові (цікаво, коли ж вона встигла поранитися?) повільно стікала по засмаглим долоням. Альварка провела її поглядом. Було лячно. Дуже лячно.
Ланоч обернувся до неї та простягнув руку. Він поклав долоню на сухий хмиз, і з-під неї вирвався слабенький язичок полум’я. Елас здригнулася і підвелась на ноги. Сонце вже зайшло, і світ набирав сірих барв. Десь із рідкого ліску неподалік почувся самотній та жалібний крик якогось звірятка. Жінка підійшла до Тотсу та відв’язала від сідла щільно замотаний продовгуватий згорток. Розмотавши матерію, витягнула чорний лук, прикрашений чудернацькою різьбою. Нап’явши тятиву, Елас пружним кроком відправилася до лісу. Їй потрібно було хоч якось розрядитися. Вона ненавиділа себе так, як ніколи.
А Ланоч лишився наодинці. Він слухав настирливий галас цикад і ковтав впертий клубок у горлі. Як же йому хотілося знову стати таким, як усі.

Елас ретельно пережовувала жорсткуватий шматок дичини, як раптом аж поперхнулася. Її очі округлилися, і вона вилаялася самими нехорошими словами.
Ланоч зацікавлено підвів голову.
- Норон лисий! Трясця! Каорен!
- Це найкращі матюки земель альварських?
- Як я могла забути? Хто я після цього?!
Елас вп’ялася пальцями у своє біляве волосся. Вогонь виривав із темряви її примарливі обриси і спочивав у світлих кучерах.
- І про що ж ти забула?
- Потрібно повертатися назад! Я втратила стільки часу, о Сонце! Тепер все пропаде... Так, спокійно... Треба летіти у Торканію.
- Там же не пожежа, то чого поспішати?...
Елас опустила лоба на сплетені пальці. Все як колись. Усе це десь було. Усе це вона бачила. Так само, як колись, вона забула про обов’язок. Так само, як колись, вона не може управлятися із купою лівих емоцій...
Крізь кучері волосся, що спадало на очі, вона глянула на Ланоча. Він мовчки дивився кудись повз неї. Елас не знала, чому саме, однак знала, через кого таке робиться із нею. У відуні була прихована неймовірно потужна внутрішня сила, яка лякала і манила водночас.
З-під його старої сорочки без рукавів виднілися красиві засмаглі руки...
Він не грав ніяких ролей. Він не хизувався, і не почував себе слабким. Він був настільки самодостатнім, що перед ним незламна Елас оберталася на малу знервовану дитину.
Його руки, біле волосся...
Альварка зірвалася на ноги. Її пальці впивалися в рукоятку меча. Вона витерла долонею крапельки поту на чолі. Як вона могла забути? Що з нею робиться?
- В..відун, послухай... Я не виню тебе, однак саме через твою присутність я не виконала те, за чим поїхала в Торканію. Я начисто все забула! Вибач. Я відвезу тебе зараз же до найближчого населеного пункту і там ми розпрощаємося. Збирайся. Я зараз прийду.
Ланоч вловив своїми більмами її очі і Елас на мить здалося, що він бачить світ так само чітко, як і вона.
- Але ж я тобі плачу!
- Твої гроші ніщо проти того, що я не зробила. Тепер не знаю, як виправити ситуацію... Родзієвич не готовий до приходу послів. А якщо він відмовить? Чи є смисл летіти в Осорію?.. Ум-м... – Елас зірвалася до лісу, однак голос Ланоча зупинив її.
- Ти тікаєш зараз від зовсім іншого.
- Це моє діло, від чого я тікаю, - альварка спробувала бігти далі, однак її тіло зовсім не слухалось її. Воно ніби оніміло в одну мить.
- Елас, я знаю, від чого ти тікаєш.
- Ну звісно – ти ж відун! Ти бабраєшся у моїх думках та почуттях, ніби у шафі із власним лахміттям! Це ти тримаєш мене? Пусти негайно!
- Добре, пустив. Однак ти ж сама не хочеш іти. Підійди до мене, Елас. Я знаю, що тобі цього хочеться.
- Дурниці, з чого б враз? – Елас стояла на місці, переминаючись з ноги на ногу.
- Бо ти не біжиш до лісу. Ти хочеш підійти, однак твоя гордість тобі не дозволяє...
Багаття тихо догорало. Недоїдене м’ясо вихолоняло на широких листках. Ніч сплітала свої руки навколо маленького шматочку світла, огортаючи дві постаті теплим чорним покривалом.
Альварка нерішуче зробила кілька кроків вперед. Потім ще кілька. Нарешті вона опинилася біля самого Ланоча.
- Підійшла. Що далі?
- Сядь поруч.
Елас опустилася обабіч відуна і відчула його запах.
Він обійняв її, прихиливши біляву голову до своїх грудей. Напружена Елас враз відчула, як від дотику Ланоча по тілу пробігла хвиля тепла та спокою.
Вони сиділи, не рухаючись. Елас відчула, як мліє, перетворюється на солодку медову калюжу, розтікається, стає піддатливою. Гаряче дихання на вушко, дотик волосся до її щік.
Альварка затремтіла. Божевільне відчуття знову охопило її. Після стількох років. Ніби все було лише вчора.
Ніби вона не була донькою Санни.
- Зроби так, аби я заснула... – прошепотіла альварка, - я благаю тебе, ти ж можеш це зробити, так? Нехай би я заснула – завтра день, завтра буде легше...
- Добре, добре, засипай...
Відун поцілував її в чоло і Елас занурилась у м’які перини сну...