Якщо вийти в ясний день на Лелечий пагорб, то уся столиця Торканії постане мов на долоні. Одноповерхові будиночки, широчезні бруківчані вулиці та милі парки зі ставками. В такому місті було чудово мати велику сім’ю і періодично обсмоктувати останні новини з сусідками. У такому місті по вечорах між будиночками гуляє запах пиріжків та чаю. Городяни виходять на ганок та насолоджуються погожими вечорами, перегукуючись із перехожими привітними фразами.
Вайро зняла собі кімнатку у затишному будинку. Жінка-господарка довго не зважувалася довірити своє помешкання малолітньому хлопчині, однак Вайро підкорила її своєї ввічливістю та тяжкою калиткою. Кімнатка була надзвичайно світла та чиста, її підлогу вкривав товстий килим, а крісло та канапа були заслані м’якими волохатими ковдрами. Ніжно-зелені стіни привітно гралися із сонячними зайчиками, і вся кімната від того ставала дуже легкою та позитивною.
Наступний день якраз випадав на третій день тижня. Тому Вайро вирішила спершу дізнатися, де знаходиться колиба “Дощова”. Знайти її виявилося нескладно, однак зайшовши всередину, Вайро відчула, що потрапила у інший вимір. На відміну від тихих затишних вуличок Лозури, у колибі панував повний безлад та страшенний шум. П’янюжки горлали своїх диких пісень, від людей несло кислуватим смородом немитих тіл за кілометр. Покрутившись, Вайро так і не знайшла вільного столика. Нічого робити – підсіла до молодиків, що більш-менш по-людські виглядали в цьому закладі. Двоє незнайомців ввічливо кивнули Вайро та продовжили потягувати своє пивасико.
Колибщик у неохайному вбранні та брудному фартухові, підійшов прийняти замовлення. Вайро попросила чогось м’ясного та кухля керу, якщо він у них хороший. Молодики покосилися на альварку.
- Слухай, а ти не зелений для того, аби пити кер?
Вайро похмуро зиркнула на незнайомця.
- Чого вам чіплятися? Пили б вже. Ви мені не батенько з матінкою.
- А де ж батенько? Видно, аби побачив тебе тут, то дупу надер би.
Бісики грали в очах у молодиків. Вони хвацько перезирнулися.
- Я не знаю своїх батьків... – ще більш похмуро пробурмотіла Вайро.
Незнайомці трохи зам’ялися. Врешті, однин з них представився.
- Я – Соаф, а це мій друг Теро. Не ображайся на нас, ми не хотіли тобі зла.
Колибщик приніс замовлення, і Вайро з огидою вловила неприємний запах таки перекислого керу. Вона так давно не пила цього напою таким, яким йому належало бути!
- Та пусте. Я – Вайро.
- З яких країн ти, Вайро?
- А що, по мені видно, що я немісцевий? – насторожено запитала дівчина.
- Та ні, просто у цій дірі місцевих немає. Це, розумієш, така собі помийна яма для заїжджих...
Один із “клієнтів”, нализавшись, як сивий чорт, гримнув щось нерозбірливе на всю колибу і приправив свою небагатослівну промову добрячим “бабах” кулаком по столу. Вайро поморщилась.
- Що яма – то це точно. Але й ви на більшість завсігдаїв не схожі.
- Ти правий, юначе! Ми з Гарони, приїхали на відпочинок сюди – світ побачити. То звідки ти?
- Я з Торканії, з провінції. Може чули про Ромашкову долину?
- Та ні, - відмахнувся Соаф, - ми ще тут навіть найбільших міст назви не вивчили. А ти тут чого?
- На навчання приїхав... – безтурботно відповіла Вайро, прожовуючи шматок жорсткого м’яса.
- Що за навчання? Не чув, аби Торканія славилася навчальними закладами...
- Може чули про нову військову елітну школу? – байдуже поцікавилася Вайро, в той же час фіксуючи будь-які відтінки емоційна лицях співрозмовників.
Теро підняв брову.
- Я чув. Та і Соаф, думаю, чув. Однак я знаю, що туди з вулиці людей не беруть...
- Не хвилюйтеся, то мої проблеми.
Нові знайомі Вайро ще перекинулися кількома словами, а потім вирушили геть виразивши надію ще колись здибатися із “милим юнаком”.
Вайро ще трохи посиділа та послухала, а потім вирушила спатоньки у свою чудову кімнатку. Адже завтра такий важливий день!

Вайро вже добряче знудилася у “Дощовій”. І місто було нудне та обивательське, і колиба смердюча та брудна. По залу пройшлася пара. Жінок Вайро в колибі практично не бачила, однак ця єдина, з’явившись, наштовхнула Вайро на роздуми з приводу переваг чисто чоловічої компанії.
Повненька дівка заливалася противним реготом, пошло жартувала та крутила задом перед спітнілим товстим дядьком років сорока п’яти. На ній було огидне рожеве плаття та купа нижніх спідниць, а копна підкручених прядок кумедно підскакували в такт її ході. Дядько вщипнув дівку за бік та смачно поцілував, лишивши на щоці лискучий слід від жирних губ. Вайро скривилася і втупилась у тарілку, на якій скромно мостилися пара перемерзлих картоплин.
Однак дівка, все ще регочучись, гепнулась на лаву за Вайрин столик. Розпашіла, вона скрутила дулю дядькові та гукнула:
- Гей, колибщик! Ану керу мені та моєму юному другові! – і вона ткнула пальцем на Вайро.
Колибщик заметушився біля прилавку, а вся колиба затряслась від реготу.
- Охо-хо, краля Мароська знайшла собі нового коханця! Що, на молодих потягнуло?
Мароська тріпнула світлими кучерями та навалилася на стіл своїм неосяжним бюстом.
- Глядіть, а він і не проти! Аж зашарівся!
Вайро і справді почувалася паскудно та безглуздо. Вона злісно присунула до себе тарілку та ще нижче опустила голову над нещасною картоплею.
- Те, ще б! Не любити Мароську, коли всі завсігдаї її вже перелюбили!
- Маросько, ходи до мене! – гукав якийсь чолов’яга. – Мені є що тобі дати, а в цього малого на тебе – неосяжну – не вистачить!
Вайро починала сипати чортами з очей, її пальці впивалися у засмальцьоване дерево, а губи перетворилися на тонку ниточку.
- Гей, малий! – тормоснула її Мароська за плече. – Ходім зі мнов нагору! Я ти покажу, що є жінка, бо ти, либонь, і не відаєш.
- Дякую, сам знаю... – огризнулася Вайро, намацуючи під тунікою тоненького кинджала. Як на зло, просто піти із колиби вона не могла. Зустріч...
Однак чоловіки, вже добряче напідпитку, розвеселилися від усієї затії, і вирішили взяти участь у першому Вайриному кроці у доросле життя. Не встигла вона щось сказати, як її вхопили під руки та потягнули сходами нагору. Дівчина закричала що є дурі та спробувала випручатися, однак кілька пар цупких рук не лишили їй надію на порятунок. Мароська радісно витанцьовувала поруч. Вайро затягли у тісну кімнатку, де поміщалося тільки ліжко, та жбурнули на матрац. Далі ввіпхнули Мароську, замкнули двері з іншого боку, та почали підбадьорливо щось горлати. Вайро вся напружилася, готова у будь-яку мить відбитися від дівки.
Та в наступну мить Мароська опустилася своїм об’ємним задом на ліжко і прийнялася на ньому стрибати так, що аж двигтіло. При цьому вона вигукувала всілякі нісенітниці, на кшталт “ого!”, “ну ти, хлопчику, даєш!” і тому подібне. Вайро ж стійко продовжувала гру у мовчання мерців.
Врешті решт за дверима почулися пошлі коментарі та стукіт взуття, що віддалялося. Мароська посміхнулася до Вайро.
- Нічого боятися. Знімай-но сорочку!
Якби Вайро побачила себе в той момент у дзеркалі, то злякалася б. Вигляд її злісної мармизи навіював страх.
- Чого щетинишся? – спокійно запитала Мароська. Від крикливих селюцьких інтонацій не лишилося і сліду. – Я тебе не зачеплю, хай краще це якось котрийсь вояка зробить. Якщо вже не зробив.
Вайро вражено зітхнула. Тільки не кажіть, що це – альварка!
Мароська легко скинула Вайрину туніку та нижню сорочку, і задоволено всміхнулася.
- Перебинтували тебе добре. І юнак з тебе хороший – не відрізниш від справжнього. Ти ж не дуєшся на мене за мою виставу?
- Ні! – похитала головою Вайро. – Я просто не можу повірити, що ви...
- Альварка?.. ха-ха, повір. Як багато ти бачила альварок-шпигунок на своєму віку? Думаєш, вони шляються по вулицях у шкіряних комбінезонах? Чи працюють найманцями-охоронцями? Ні, найчастіше вони такі ось хвойди. Ха-ха!
Мароська віддала Вайро її одежу.
- Ти знайшла де жити? Все нормально?
- Так. Ось лист я мала б передати.
Мароська розірвала жовтуватий конверт та пробігла очима по тексту.
- Як ти дізналася, що я ваша? – запитала Вайро.
- Твій альварський амулет тебе видав, - і Мароська кивнула на сріблястий кулончик із дивовижними знаками. Цей амулет Вайро отримала в той день, коли її прийняли у альварське військо.
- Сьогодні помиєшся, випереш свої “бинти”, - звеліла Мароська, - Лишиш координати. Увечері я прийду до тебе і забинтую знову. Потім усе розповім. З приводу школи.
Ввечері Мароська і справді прийшла. Вона весело погомоніла з Вайро про всілякі нісенітниці, аж доки врешті не перейшла до справи.
- Як і просили мене в листі, я все розвідала. Відбір у школу дуже суворий. По-перше, на фізичну силу, на прудкість та уважність. По-друге, запам’ятай! У тебе не повинно бути НІЯКИХ переконань. Ти маєш бути інертною та байдужою, ти маєш бути недалекою. Вони хочуть робити покірних лицарів, вояків, яким не буде знайомо почуття страху чи сумніву. Розумієш?
- Розумію.
- Тебе нічого не повинно цікавити, окрім як навчитися бути машиною смерті. Якщо ти пройдеш, то вчися старанно, намагайся зрозуміти їхню методику. Як тільки з’явиться можливість відпочити (а вона може з’явитися не скоро!) – одразу шукай установу, під назвою “Похітливий коник”...
- “Похітливий коник”?!
- Га-га-га! Назва виправдовує себе! Ти ж одразу здогадалася, що це не музей якийсь...
- Може бути й музей – дивлячись чого.
- Фі. – скривилася Мароська. – Не пошли!
- Не буду...
- Так от. Знаходиш “Похітливого коника” і кличеш Мароську. Мене себто. А вже мені і викладеш усю суть, і – гайда назад! Я ж встановлю зв’язок із нашими.
- Як довго мені потрібно буде знаходитися у цій школі?
Мароська здивовано покосилася на Вайро, а потім забурмотіла, розгладжуючи долонями складки на огидно-рожевому платті.
- Як довго, як довго... А хоч і все життя! Непогано – в елітній школі... Ось я все життя проводжу у “Похітливому конику”...
- Ти шкодуєш?
- Ні, ти знаєш! Це дає шанс без докорів сумління займатися тим, чим жодна альварка ніколи не зайнялася. Навіть посвячена. Навіть у снах. Через мої руки проходить безліч доль, я слухаю, я втішаю... Це цікаво.
- І не тягне назад?
- Я вже звикла...
- Однак я навряд чи звикну.
Мароська похитала головою і почала збиратися.
- Завтра на світанні я чекаю тебе біля “Дощової”.
- Без питань.
Альварка пішла, а Вайро завалилася у своє м’яке ліжко. Збожеволіти можна! Все життя бути шльондрою, і почуватися дуже навіть непогано. Вона змирилася? Чи це справді їй подобається? А завтра у Вайро почнеться новий виток життя. Вона не планувала присвячувати себе елітній школі так довго, вона ж бо думала знайти свою наставницю. Допомогти їй. Однак тепер дівчині лестило приємне відчуття значущості, відповідальності та незалежності. Вона була-таки чогось варта!
Наступного ранку Мароська пояснила, куди Вайро слід іти. Келькійка одразу ж і вирушила, подавляючи неприємний лоскіт у животі та слабкість у ногах.
“Приймальня” розташовувалася у великому кам’яному будинку, огородженому такими мурами, що з-поза них виднівся хіба що дах будівлі. Вайро постукала у масивні ворота, і їй одразу відчинив мовчазний похмурий суб’єкт. Він не слухав ніяких пояснень та вітань, а просто сказав:
- Кімната 1.
Вайро вклонилася та поспішила до будинку.
Кімнату один вона знайшла одразу, побачивши крізь прочинені двері таких самих наляканих та спантеличених хлопців, як і вона. Вайро сіла на краєчок лави та почала чекати своєї черги. Адже час від часу із сусідніх дверей показувався ніс та вказував на когось із присутніх, підкріплюючи це скрипучим “ти!”.
Нарешті безжалісне “ти” вивело і Вайро з оціпеніння. Вона прослизнула у двері та опинилася у темному коридорі. Перед нею маячила висока огрядна постать, що вказувала напрямок руху. За постаттю-власником носа Вайро вийшла через коридор до широчезного внутрішнього двору, оточеного з усіх боків високими стінами будинків. Там її очі розбіглися: купа людей, купа тренажерів та сопливих хлопчаків.
У дальньому кутку двору сиділа “комісія”. Вайро підвели прямо туди та поставили перед ясні очі п’ятьох чоловіків.
Про себе Вайро відмітила, що саме так і мали б виглядати “справжні мужчини”. Вони були красиві, всі, як на підбір, однак краса та була груба і трохи дикувата. Сильні тіла та вольові погляди. Різнилися лиш риси обличчя та колір волосся, однак загалом чоловіки виглядали, немов брати-двійнята.
Вони не зводили очей із молодого засмаглого хлопчака. Один з них запитав:
- Що привело тебе сюди?
Вайро ковтнула деркий комок у горлі.
- Я все життя мріяв присвятити себе воєнній справі! У цьому моє покликання!
Прозвучало доволі тупо та награно, однак хіба не тупими та награними належить бути хлопчакам на подібних “співбесідах”?
- Чому? Невже мамка не могла знайти для тебе школи, аби ти потім став лікарем чи адвокатом?
- У мене немає батьків...
- Ти сирота?
- Так... Жив у тітки. Доки не втік. Я... Я готувався багато років до вступу в воєнну школу. А коли почув, що відкривається така школа, як оця – то більш не міг чекати.
- Що ж ... – один з чоловіків підвівся. – Слідуй за мною. Я продовжу із тобою бесіду, а заодно і гляну на твою підготовку.
Чесно кажучи, Вайро думала, що буде легше. Після альварських тренувань їй нічого не було страшно. Однак як же вона помилялася! Чоловік ганяв її довго та безжально, поєднував непоєднувані вправи, при цьому задавав їй купу запитань, на які вона мусила відповідати. Чомусь запам’яталося, як Вайро змусили санів із 100 перевертатися через голову. Коли вона виконала вправу, то перед очима все пливло та крутилася. Їй одразу тицьнули в руки лук – вона мусила попасти у ціль з першого разу. Пом’якшена стріла полетіла зовсім не туди, куди слід було, і Вайро обурено загарчала.
- Мені подобається, що ти злишся через це! – засміявся її “тренер”. – І знаєш що? Я думаю, що тобі немає смислу повертатися назад, у попереднє життя. Тепер це – твій дім. А ми – твоя родина, хо-хо!
Вайро ще пару годин змушена була нудитися у тіні широкого двору, терплячі на собі косі погляди своїх нових “колег”. Відібраних хлопчаків не поділяли за віком, а усіх зганяли в одну велику купу. Однак хлопці самі знаходили одноліток. Вайро зітхнула – їй лишалося тільки приєднатися до 13-ти річних.
Хлопці кричали, метушилися і хохорились. Тепер бо кожен з них – переможець. Той, хто пройшов неабиякі випробування. Вайро гидливо морщилася: вона терпіти не могла хлопців у такому віці. Адже коли їм тринадцять, то вони ще дурні, як пробки, зате нахабні та хвацькі – куди ж там. Кілька раз до неї пробували заговорити, однак Вайро відповідала коротко та злісно, тож врешті її залишили у спокої.
Через доволі тривалий відрізок часу хлопчаків запросили вийти надвір. Їх провели із двору крізь будівлю, та вивели у місто через чорний хід. Під самим виходом вже очікувало кілька критих возів, запряжених касинами. Новобранців посадили всередину і кудись повезли, забороняючи дивитися на дорогу. Вайро зітхнула і поклала голову на руки, скорившись долі. Що буде – те буде!